Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Щось не те... (продовження)

(Продовження. Початок див. у №2 (35)2010 р., № 4(37)2010 р.)


«Бо хто інший такий великий народ, що мав би богів, таких йому близьких, як Господь, Бог наш, кожного разу, як ми кличемо до Нього? І хто інший такий великий народ, що має постанови й закони такі справедливі, як увесь той Закон, що я даю перед вами сьогодні? Тільки стережися, і дуже пильнуй свою душу, щоб не забув ти тих речей, що бачили очі твої, і щоб вони не повиходили з серця твого по всі дні життя твого» (Повт. 4:7-9).


Коли Степан Іванович вийшов з Наталкою з мікроавтобуса, до нього долетіли звуки гучної музики. В цей час із Дому молитви вийшов відомий нам молодіжний пастор Іван. Він цього вечора почував себе найвищою інстанцією, оскільки пресвітер і диякони були відсутні на молодіжному. Тому він з великими від здивування очима подивися в сторону наших друзів. Уважно вдивляючись в номери мікроавтобусів, щоб дізнатись з якої області прибули гості, він сміливо направився до них. Але побачивши Наталку в колі таких, як і вона братів і сестер, та ще й в присутності місцевих віруючих, які радо вітали їх приїзд, його хода чомусь стала невпевненою. Виявляється, цього пресвітера і його церкву, не дивлячись на те, що вона в далекому селі, знає багато хто. Сказати відверто, Іван теж не був винятком, бо в біблійному інституті, коли викладачам і студентам хотілося посміятися над «духовними пережитками», завжди, буквально сипалися дотепні жарти на адресу цієї церкви, тому він дуже знітився. Та намагаючись не подавати виду, все-таки підійшов і представився. Степан Іванович у свою чергу повідомив, що місцевий пресвітер запросив його з молоддю на зібрання і запросив провести сьогоднішнє молодіжне служіння. Іван щось хотів заперечити, але в цей час пресвітер вже кликав молодь і дав команду брати свої інструменти, ноти, збірники пісень, бо лишилось менше десяти хвилин до початку зібрання, і прямувати на сцену в Дім молитви за Іваном, який рвучко розвернувся і побіг в будівлю.

Коли молодь зайшла в зал, на сцені перед ними не було ні стільців, ні щитів – там стояли музиканти дуже схожі на тих, яких Наталка бачила майже на кожному молодіжному – з електричними музичними інструментами та барабанами, і кричали в мікрофони – «розспівувались», як виявилось пізніше. Багато хто з сільської молоді ще ніколи в житті не бачив, що таке беззаконня може творитись у Домі Божому, тому всі в непевності зупинились в очікувані подальших наказів свого пресвітера. А може вони не туди попали? Та Степан Іванович, подавши знак іти за ним, рішуче попрямував до тих молодих людей. Звичайно, по високій постаті і мужньому виразу обличчя вони відразу впізнали відомого своїми безкомпромісними поглядами служителя, бо десь на фотокартках вже бачили цю людину та ще й з певними коментарями, тому швидко перестали грати і кричати чи, як вони це називають, співати. В цей час з іншого боку до горе-співаків прямував Іван. Він щось сказав і хлопці швиденько вимкнули гітари, почали скручувати шнури, а Іван, разом з барабанщиком, ухватився за барабанну установку. Але цю потвору не так легко було винести, бо перед тим треба було обов’язково розібрати. До брата Степана підійшли відомі нам брати-студенти, з якими він розмовляв по телефону. Мирослав, Микола та їхні друзі запропонували йому свою допомогу, після чого швидко пішли в підвальне приміщення, щоб винести на сцену стільці для хору. Та, побачивши сяюче обличчя Наталки, на якому ще було видно сліди від сліз, відразу зрозуміли, що щось тут не те.

Поки центральна частина залу змінювала свій вигляд, Іван, стоячи біля вхідних дверей, почав пригадувати що сьогодні за день і що воно оце трапилось. Вранці він дізнався про те, що Миколи Петровича сьогодні ввечері не буде, тому вирішив запросити відому «християнську» рок-групу, яка створена на базі «благословенного» біблійного інституту. Знав він і про гостей, але хто вони і звідки мали бути не відав, тому вирішив, що їх буде мало, і їм буде цікаво побути на «справжньому» молодіжному зібранні. А якщо вони виявлять бажання прийняти в ньому участь, то в кінці їм буде надана така можливість. Але такого він не міг навіть уявити, щоб сам Степан Іванович, та ще й з такою великою кількістю молоді, за наказом пресвітера замість положення гостей, одержали статус господарів!? Але і це все нічого. Найгірше те, що з ними приїхала Наталка. Та ще й були християни, які думали зовсім інакше.

Коли в сільській церкві дізнались, що брат Степан від’їжджає разом з молоддю до великого міста на вечірнє зібрання, хтось зателефонував до одного з членів церкви у тому великому місті і пожартував, мовляв, що там у вас трапилось, що наш пресвітер їде до вас. А той в свою чергу, нічого не знаючи, почав до всіх телефонувати і виясняти причини. Виявилось, що ніхто нічого не чув. Ось так, непомітно, всі ще більш-менш здорові члени церкви дізналися про незапланований приїзд гостей з відомої справжньої Церкви, і безпомилково зрозуміли, що буде гарне зібрання. Тому на вечірнє Богослужіння прийшли майже всі члени помісної Церкви, а також багато спрагнених душ з інших Церков міста. Дім Молитви був переповнений, і всі присутні були в напруженому чеканні рясного Божого благословення. Тільки ніхто ніяк не міг второпати, що тут забули ці симпатичні патлаті хлопці з електрогітарами, може адресою помилились? Іван, коли побачив, що так багато зібралося людей, сказав «братикам-співакам», щоб починали до зібрання вводити людей у присутність, а в чию – здогадуйтесь. Ті раді старатись, а тут ось такий «неправильний» поворот подій. І тут молодіжний пастор пригадав, що Олена казала, що вона з тієї самої церкви. Іван тоді це пропустив мимо вух і не звернув уваги. Як так можна було забути? Виявляється, у них є серйозна підтримка і визнання. Чи не вперше він пошкодував про те, що чіпав Наталку, що відкрито сміявся з «колхозної» віри. Але це був не той жаль, що веде до покаяння, а інший, що примушує людину, як прабатька Адама, від ляку ховатися між листям. І тепер те, що ним з таким успіхом декілька років будувалося, може з соромом розвалитися за один вечір. Чого тільки вартий рішучий погляд і дія Наталчиного пресвітера. Оце біда, що ж тепер буде?

В цей час наші музики, не встигаючи все забрати зі сцени, під посмішки присутніх залишили в покої барабанну установку у кутку на сцені, бо ніяк не могли знайти ключі, щоб розкрутити. А так, як людей було багато і всім місця не вистачало, молодь вирішила використати її для користі – склали на неї свій верхній одяг. Хлопчаки ж попрямували до свого давнього друга Івана і сіли в кінці залу поруч з ним. Один з них, Павло, гітарист цієї групи, як виявилося, був із сусіднього села де жила Наталка, нічого не підозрюючи, продовжував сипати сіль на рану. Він з захопленням почав розказувати друзям, як колись, коли в них в селі був живий їх старенький пресвітер, мама його не раз водила на зібрання в ту Церкву, де пресвітером був оцей брат Степан. Про це у хлопчини лишились найприємніші спогади. Тому він з піднесенням прогнозував, яке чудове має бути зараз Богослужіння, геть забувши, що він сам себе і присутніх готував до зовсім іншого перебігу подій. Іван з друзями поопускали донизу голови, а Павло розповідав і розповідав, що в нього завжди було благоговіння перед цим служителем, і що новий пресвітер давно не спілкується з братом Степаном, тому і хлопчина давно не бував там. А тепер, навчаючись у біблійному інституті, як і всі, захопився новим видом прославлення Гос­пода. А спогади навели на думку про те, що його «служіння» – це щось не те. На молодіжному пасторі не було лиця, він став якийсь мовчазний і геть замкнувся в собі. Його турбували інші думки, і заважав лікоть Павла, який весь час штовхав його у бік, впівголоса розповідаючи щось нове. Можливо вам здається, що в цей час вже закінчувалось зібрання? Ні! Думки літають швидко, і вже до кінця підходили ті десять хвилин, від початку описаних подій, все стихло перед початком зібрання. Молодь зайняла свої місця на місці хору. Наталку також запросили хоч раз на «чужині» побути разом зі своїми, та ще й не в рядах, а в хорі. Їй здавалось, що сон продовжується, а небо співає гімни хвали Живому Богу! Павло знову відчутно штовхнув Івана ліктем кажучи:

– Зверни увагу, як тільки гарно, коли сестри сидять у довгих спідницях, всі в хустках, як справжні християни, а у нас, в біблійному інституті, не служіння, а «ательє мод». Як давно я таке бачив, от би у нас так було.

У відповідь Іван невдоволено відсунувся подалі. Зібрання почалося з того, що брат Степан закликав до молитви. Дивно, але коли він тільки вийшов на кафедру, яку Микола з Мирославом принесли з підвалу, в залі запанувала благоговійна тиша. Наталці до сліз приємно було це відчувати. І от після короткої, але гарячої молитви, регент молодіжного хору запропонував заспівати відомий молодіжний гімн: «Привет вам, Христово цветущее племя, Рожденное в бурях великой судьбой...» («Песнь возрождения» автор М.П. Храпов, №718). Молодь взяла інструменти, хто сів за фортепіано, хто взяв гітару, хто баян, хто акордеон, пролунав вступ, і з гарячих сердець полилась мелодія, яку давно не чули стіни цього дому. В цей час Іван відчув новий поштовх у бік зі словами:

– Дивись, як можна грати на гітарі, як Давид на гуслах. А я думав треба так, щоб рвались струни, от тоді вже вся слава Богу, а ці так святково, ніжно і благоговійно, що аж серце завмирає.

Після псалма лунала проповідь, говорив брат Мирослав. Наголошуючи, що перед Боже лице треба приходити освяченим. І якщо хтось бажає сьогодні отримати благословення, повинен освятитись у молитві, яка буде після проповіді. Ще не скінчилась коротенька проповідь, як в залі почулись схлипування, багато хто втирав сльози. І тільки коліна торкнулись підлоги, як полилась ревна молитва до Господа. Ніхто не рахував скільки тривала молитва. Вірніше, було кілька людей, одним з перших серед яких був Іван. На початку молитви його хтось смикнув за рукав і знайомий голос прошепотів:

– А як гарно вони моляться, не кричать і їх молитву чути на висоті. І не з піднятими догори руками, а на колінах, і всі плачуть і мені вже хочеться по-справжньому помолитись.

У відповідь пролунало:

– Хочеться – йди до них ближче, тільки мені не заважай.

Він відсунувся пропускаючи Павла, а той, знайшовши місце ближче до сцени, впав на коліна і почав каятись перед Богом за те, що проміняв незрівнянну насолоду присутності Духа Святого на душевні задоволення. За годинником Івана на колінах стояли вже з 20 хвилин. Його друзі пішли, сказавши, що їм тут робити нічого. Наталка відчувала, що Сам Господь тепер прийшов, щоб пробудити цю церкву від духовної сплячки. Як приємно було відчувати Його присутність, ніщо на землі не може зрівнятись з тим блаженством, коли ти в молитві повністю довіришся Богу. Кудись дівається втома, сум, тягарі, негаразди, якісь не прощення – все зникає, а приходить Дух Господній, а «де Дух Господній, там воля» (2 Кор. 3:17). Ось це переживала основна частина зібрання. Пішов дощ. І спрагнені душі змогли напитись Живої Води. Після молитви співали загальним співом, потім молодіжний хор, лунали сольні та групові псалми, вірші, декламації. Брати на проповідь ставали попарно і говорили коротко, а після кожної другої проповіді знову і знову Церква схилялась на коліна, отримуючи з неба благословення. Було відчуття, що час зупинився, що небо прийшло на землю в цей, як виявилось, малий Дім Молитви. Бо ті члени Церкви, які зразу не могли приїхати, почали приїжджати пізніше. Так з’явились і диякони і пресвітер. Микола Петрович, сівши поруч із молодіжним пастором, не міг приховати своєї радості і весь час голосно вигукував: «Слава Богу! Амінь!». Іван помітив і у його очах сльози.

На диво, церковний годинник і справді зупинився, але це помітили вже в кінці зібрання. Проповідували також всі знайомі нам брати, що супроводжувалось шепотом і здивуванням, що невже це ті самі брати, які до цього часу не могли приймали участі у зібраннях, можуть бути так близько з Богом, а Він їх так чудно може використовувати. Не було проповідника без сліз. Чути було, як народ Божий радів, що вперше за останні роки мають таке сильне зібрання. На очах молодих сестер, які мали не зовсім християнський вигляд, але в домашніх церквах відчували колись Божу присутність, були сльози. Багато хто порозмазували на обличчі нанесені фарби, але на це ніхто вже не звертав уваги і не сміявся. Бо коли Бог плавить золото, то очищує його від шлаків і всього зайвого, а, як виявилося, це стосується не тільки внутрішнього чоловіка, а й зовнішнього.

Коли перед заключною проповіддю Степана Івановича гурт молоді, разом з Наталкою, заспівав псалом: «Я как птица пойман был сетями, но освобожден Христа рукой...», з кінця залу долинули чиїсь ридання. Нікому не прийшлось обертати голову назад, бо по центральному проходу рішуче пробиралась одна сестра. Ви ніколи не здогадаєтесь, хто це міг бути. Так, це була Оленка. Вона вибігла на сцену, навіть не давши молоді закінчити псалом і, кинувшись на шию Наталці, почала у весь голос казати:

– Я так далі не можу, Наталко, пробач мені, пробач, я так багато робила, щоб ти не мала спокою, я не була твоєю підтримкою, а навпаки, робила тобі боляче. Я знала, що тут щось не те, але попала в сітку і не могла звільнитись. Пробач мені, я каюсь! Я так стомилася без справжніх зібрань і молитов, а моє удаване щастя лише спустошувало мою душу. Це не було служіння Богу, я просто заздрила тобі, і хотіла показати, що у мене все гаразд, і я ближче до Бога, ніж це було насправді, але це було не те. Я не мала сили стати знову такою, як раніше, і тому хотіла, щоб ти стала такою, як я. Прости мені! Будь ласка! Я сьогодні згадала, як співала з тобою у цьому гурті разом, і хочу так, як ти, стояти перед Божим Лицем і не відходити від істини.

Плакала Наталя, плакали всі свідки цієї події. В цей час Іван рішуче піднявся і сказав Миколі Петровичу:

– Це вже занадто. Щось тут не те. Я сподіваюсь ви мене більше тут не побачите. Оберіть іншого керівника молоді, а я пішов.

Не встиг пресвітер відреагувати, як молодіжного пастора і слід зник. А на подвір’ї його вже чекали друзі та подруги, їх було не так і багато, але вони весело сміялись і питали у Івана, як він витримав стільки часу у «Домі плачу». Автомобілі були заведені, в них грала музика. Хоч йому було невесело, бо ж Оленка лишилась там, але він вирішив, що не проміняє свою кар’єру великого пастора на якусь невірну подругу. Він завів свій автомобіль і на відміну від інших, повільно, ніби прощаючись, покинув подвір’я Дому Молитви.

Коли подруги примирились, Наталя ще більше зраділа, а Оленка продовжувала далі. Вона повернулась до залу і в мікрофон почали просити прощення особ­ливо у тих молодих сестер, для яких послужила спокусою, яких штовхала своєю поведінкою, будучи донькою служителя авторитетної церкви, на переступ Божої волі. І просила помолитись за неї, щоб Бог їй все простив, щоб виплутав її з тої сітки, в яку її піймав ворог душ. Потім підбігла до Степана Івановича і також з плачем кинулась до нього на груди, просячи простити їй, що не стримала свою обіцянку пам’ятати те, що вона з того народу, до якого по-особливому близький Господь, і про ті великі Його справи, які вона бачила у своєму житті; вона дуже просила його за неї помолитись. Тут на перед почав пробиратись Микола Петрович, він підійшов до Наталі і почав просити прощення, що погано про неї думав. А вона своїми молитвами так багато робила для його церкви. Брат Степан вийшов на кафедру і запропонував усім примиритись між собою, бо Господь сьогодні близький і готовий ще більше злити Свої благословення. І тут почалось те, що важко передати словами, не кажучи вже про спробу описати.


(Далі буде)

Андрій КРАВЧУК


Газета «Християнин» 01(39)2011


© 2008-2020