Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете «Христианин».

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки


Украина онлайн

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета «Християнин»
(Украина, Херсонская область,
г. Новая Каховка)
приветствует Вас!


На этом небольшом сайте вы можете
прочитать все статьи из нашей газеты,
а так же скачать её электронную версию.
>>Читать последний номер<<
>>Скачать календарь на 2022 год<<

Щось не те... (Продовження)

(Продовження. Початок див. у № 2(35)2010 р.)


«Бо хто інший такий великий народ, що мав би богів, таких йому близьких, як Господь, Бог наш, кожного разу, як ми кличемо до Нього? І хто інший такий великий народ, що має постанови й закони такі справедливі, як увесь той Закон, що я даю перед вами сьогодні? Тільки стережися, і дуже пильнуй свою душу, щоб не забув ти тих речей, що бачили очі твої, і щоб вони не повиходили з серця твого по всі дні життя твого» (Повт. 4:7-9).


Коли Наталя підійшла до зупинки, саме підійшов потрібний їй тролейбус, в якому вона поспішила зайняти місце і двері зачинились. Нікого зі знайомих не було, тому вона подумки просила допомоги у Ісуса здійснити все заплановане на цей вечір. У цей час на зупинці відбувались цікаві події. Молодь стояла купками. В одній стояло кілька пар молодих хлопців, які заглибилися в приємні припущення: в якому ж ресторані вони сьогодні святкуватимуть річницю від дня призначення молодіжним пастором Івана. У цей час в когось із них задзвонив телефон, після кількох секунд розмови один юнак з радістю повідомив, де на них через півгодини чекають лідери молоді. Ця інформація швидко попала в сусідню купку молоді, де стояли молоді дівчатка, далеко не християнської зовнішності, які розмовляли про те, як піднялись ціни на косметику і на одяг у фірмових магазинах. Також мова йшла про нову сорочку, яку собі в честь свята купив Іван, хоча вона була схожа на пошарпану робочу сорочку працівника зоопарку. Виявилося, що вона коштує у «Глобусі» аж декілька пар сотень гривень, про це по-секрету Марійці сказала Олена, якій він купив нові осінні чобітки, ціну яких вголос не кажуть. А трішки далі стояла ще одна купка молодих людей. Там були більше десятка молодих братів, одягнених у брюки і сорочки, зі всіма застібнутими ґудзиками. Нічого такого, що викликало б подив не було і у їх зачісках, звичайна справжня християнська молодь. Розмова була не гучною, але гарячою. Вони по черзі щось казали і при цьому ті, хто слухали, погоджувались з тим, хто говорив. Мова високого худорлявого брата Мирослава, сина служителя однієї відомої сильної сільської церкви, була сповнена доказів і підтверджень зі Слова Божого. Він гаряче промовляв: «Брати, ми скільки років мовчки спостерігаємо, що молодь цієї церкви відступає від істини. І, нарешті, сестра, яка тримається істини, повинна нам на сором, як біблійна Девора, стати в проломі за спасіння молоді і церкви? Вдома у наших церквах ми гарячі проповідники, говоримо, навчаємо, Богу служимо, грішників до покаяння закликаємо, радіємо, що Бог з нами. А в місті нічого цього немає, а могло б бути. Ми винні, що мовчимо, Бог з нас за це спитає. Це ж робота ворога наших душ, злякати можливо останню молоду людину, яка хоче повернути нас до першоджерела – Ісуса Христа. Невже нам не набридло дивитися на те, як ворог робить із християн душевних людей, які забувають смак істини, а можливо коли б пережили справжню присутність Божу, навернулись би до Нього від усього серця. Ми що, приїхали сюди по своїй волі, ми що тільки маємо ціль отримати вищу освіту і тихенько повернутися до своїх церков? Ганьба! Брати, треба і нам діяти, не лишимо ж ми сестру Наталю без підтримки. Які ваші пропозиції?» Середнього зросту, коренастий Микола, теж син відомого, благословенного сільського служителя, запропонував не їхати в ресторан святкувати до півночі незрозуміле свято (хоч вони і так ніколи не відвідували такі заходи). Але на цей раз про причину своєї відсутності повідомити лідерів. Мало того, відкрито роз’яснити всій молоді церкви, чому на основі Євангелії вони не повинні там бути, як християни, тим більше після служіння. Хтось додав, що теж чув, що сестру Наталю викликають на братерську раду і що це ініціатива Івана. Тому вони повинні молитися, щоб Господь допоміг їй встояти і разом зрушити з місця цей великий камінь недовіри Богу. Брати домовились по черзі по двоє поститись і молитись щодня за недільне зібрання і за нашу знайому сестру. І пообіцяли один одному більше не бути сором’язливими і мовчазними, коли гріх іде в Церкву. Як ви здогадались це була Наталчина команда «друзів по-нещастю». У цей час підійшов тролейбус, всі знялись заходити, бо бажаючих поїхати було багато. Тому на деякий час розмови припинились і кожен думав про своє. Так проминув ще один тиждень студентського життя.

Недільний ранок був сонячний, хоч і по-осінньому, прохолодний. З різних куточків міста віруючі люди поспішали на богослужіння. Серед них були як старі, так і середнього віку, і молоді. Кожен мав якусь особливість. Але було багато речей, які об’єднували цих людей. Сказати, що у них було багато спільного важко, але всі йшли з наміром щось отримати в зібранні. Одні за звичкою, інші просто побачити знайомих, а он ті – показати себе. Хтось ішов нагодувати свою душу, хтось – підкріпити дух, якому завжди противиться тіло, той – побути незалежним спостерігачем, другі – показати, що не все втрачено, як декому здається здалеку, що і він ще християнин, бачте, в такий ранній час не кудинебудь, а до церкви йде. Як не дивно, але до останніх належали саме діти віруючих батьків. У когось в серці була велика потреба перед Господом, і він поспішав у зібрання святих, вірячи, що там знайдеться хоч один праведник, ревна молитва якого багато зможе зробити. Багатьом просто приємно провести час із кращими людьми суспільства, які не вживають алкоголю, наркотиків, не палять, розмовляють без лайки. А решта просто бажали заспокоїти своє сумління – присвятити Богу дві години на тиждень, подарувати Йому «радість» частинкою свого заробітку, щоб Він і надалі вимушений був їх благословляти. На їх розсуд, Господь мав би розуміти, що часу в них обмаль, бо будучи заклопотаними великими справами, вони не встигають почитати Слово Боже, поспілкуватися з Творцем у щирій молитві. На жаль вони навіть не здогадувались, що для того, щоб скрізь встигати, достатньо стати праведником, як написано в першому псалмі. На жаль показати весь спектр думок і бажань людей, які в неділю вранці прямують до Дому Молитви майже неможливо, а чи й потрібно, бо мабуть відійшли у вічність ті часи, коли християни збирались разом однодушно. Так, це ознака останнього часу – теплий стан Церкви. Але чи завжди так буде? Ми можемо сказати, що у більшості випадків так, і може бути гірше. Але коли прийде Син Людський на землю чи знайде Він справжню віру? Обов’язково знайде, але точно не в теплій, напівсонній церкві. Що ж можуть змінити в останні часи християни, що протиставити світові, як їм стати готовими до зустрічі з Христом? Відповідей і багато, і мало. З однією з них ви ознайомитесь дещо пізніше.

Цього ранку наші старі знайомі студенти і студентки теж їхали кожен зі свого гуртожитку на ранкове зібрання. Вони мало розраховували на особливі благословення. Думки їх були схожі – помолитись вволю на колінах, хоча останнім часом в служінні віддають перевагу молитві стоячи, може випаде щастя у весь голос поспівати хоч зо два «відживших» псалма, які зараз все рідше лунають у церквах, послухати просте роз’яснення Слів Господніх, бо зараз всі проповідники виходять на кафедру з конспектами лекцій по «тематическому богословию», скоріше «баснословию». Про всяк випадок (студенти-християни – винахідлива категорія людей) в час, коли церква порине в легкий сон, наші юні знайомі християни дістають з кишень або сумочок Біблії і читають, заглиблюючись у бездну премудрості Господніх істин.

Сьогодні – не виключення. На ранкове зібрання зійшлось багато різних людей. Подвір’я Дому Молитви було заповнене автомобілями різних марок, до початку зібрання багато купок людей стояли поруч і шумно обговорювали останні новини. На жаль, все це було схоже на клуб за інтересами. Лише люди поважного віку займали місця у просторій залі, як прийнято, це були передні місця. З ними сидів трішечки молодший контингент. А останні місця десь під балконом або на балконі займало молоде покоління. Багато членів церкви їхали з далеких кінців міста, тому приїжджали на годину раніше. Через це наші друзі вимушені були шукати вільні місця на балконі. Хоч звідти все видно, але існує ризик показати себе між однолітками білою вороною, тобто ставати на коліна на молитві, співати старомодні прадідівські гімни, тримати в руках Біблію, навіть твій християнський зовнішній вигляд та багато іншого може видати в тобі справжнього християнина, і викликати в оточуючих різні емоції. Хтось «снисходительно» посміхнеться, хтось стане уважно роздивлятись, при цьому весело про щось шепотіти сусідам. А для когось таких людей ніби не існує взагалі, бо вони пережитки «колхозной» віри. Попри все це, цього ранку Наталка знайшла вільне місце на третьому ряді балкону. Богослужіння розпочалось тим, що пресвітер Микола Петрович взявши в руки радіомікрофон, широко посміхаючись, сказав про те, яка гарна погода, і що він радий бачити всіх в цей день у Домі Божому. Потім закликав до молитви. Зібрання проходило у звичному руслі, але тепер вже хор співав псалми під фонограму, яка, було схоже, звучала лише для того, щоб пробудити людей, які не попильнували дослухати до кінця сорокахвилинну проповідь одного брата. Навіть псалми, які співали загальним співом, хоч і взяті зі звичних збірників, звучали якось сухо, безжиттєво. Там, в домашній церкві, на очах вже були б сльози, і після такого гімну церква схилилася б на ревну молитву, на якій по-особливому відчувається присутність Господа, зранені душі отримують зцілення, міцні зміцняються. Варто лише прислухатись до слів псалму, і почути, як любить тебе Господь, як він турбується про твій духовний стан. Але зараз так не прийнято. Головне, щоб гучніше грала музика, особливо якщо прослуховуються барабани. Вдома не лише після проповіді, яка триває, щонайбільше 15 хвилин, а й під час її, серце наповнюється неземною радістю і починає палати Божий вогонь. А в цьому зібранні справді сумно. Не дивно, що молодь, яка сидить навколо, копирсається у своїх телефонах, захоплено пересилаючи один одному повідомлення. Їх зібрання буде ввечері, отам буде весело, але, на жаль, не від присутності Божої. І тут щось не те. Всі помітили невеличку перестановку. Братерська рада вирішила замінити перед хором прозорий парканчик на гарні непрозорі щити. Справді, людям які сидять в залі легше концентрувати свою увагу на проповіднику. Але з балкону видно, як дорослі, так і молоді сестри ввесь час те і роблять, що по давній звичці натягують на коліна коротенькі спіднички, а дехто просто кладе на коліна папку з нотами чи сумку. Не звикли, що стоять щити, напружуються. Хіба так важко ходити перед Господом, явитись перед Його Лице в належному вигляді? Мабуть щось їм говорить в серці, але вже так тихо, що не чути. Цікаво, неналежний зовнішній вигляд зрілих християн все-таки причина чи наслідок теплого стану серця? І тяжко, і просто це визначити, але це взаємопов’язане. Декілька братів та сестер сидять і все зібрання розглядають на пальцях каблучки. Їх часто називають «обручальними кольцами» і не тільки, бо в придачу ще чіпляють «заручальные» та багато інших. У Біблії таке мав блудний син. А ще у школі, на уроках географії вчили, що птахам у зоопарках чи заповідниках, щоб коли втечуть можна було знайти, чіпляють на ноги кільця з печаткою власника. Цікаво, а під чиєю власністю ці християни? На проповідях можна почути приклади-уривки з телепередач (чи як їх називають), ніби у Слові Божому чи у житті проповідників приклади закінчились. Через це Наталя змогла почути дещо з життя якихось Джерів, Штепселів та інших невідомих для неї людей. Ось так і пройшло зібрання. В кінці пресвітер «оптом» прийняв привіти бо церква стомилась і вже поспішає додому, до столу, чи до «одноокого ідола», або ще кудись аби швидше з Божого Дому. Якщо підвести підсумки, то приємно те, що Наталя за зібрання черговий раз прочитала послання апостола Якова, один раз помолилась на колінах, кілька разів у весь голос співала гімни загальним співом. На виході її наздогнав Микола Петрович і попросив, що якщо заради миру в молоді їй треба буде покаятись, хай не буде впертою. Вона у відповідь попросила служителя молитись, щоб Господь допоміг їй мудро поступити. Раз вже знає і пресвітер, що щось те не, хоч і не дуже звертає на це увагу (посидів би він хоч раз на балконі), значить Господь почав відповідати на молитви. А попереду, через кілька годин, серйозна бесіда. Господи, благослови.

Повернувшись у гуртожиток, Наталка швиденько пообідала і одразу, як ви і здогадались, на коліна. Тяжко їй було. Просила у Господа, щоб Він прислав до неї янгола, який би потішив її і дав сили відстояти істину Христову. Ніби недовгою була молитва, але вона принесла повний мир у серце. Дивно, здається, в найвідповідальніший момент зникла із серця всяка турбота про те, що буде ввечері. Вона прилягла на ліжко відпочити, і, як і всі студенти, не помітила, як заснула. Снилось, що вона вдома, у рідній церкві прославляє Бога у молитві на колінах, серце співає на інших мовах, душа підноситься до небес, радість неземна наповнює всіх присутніх на тому зібранні і так їй добре, ніби на небі. Раптом задзвенів дзвінок. Ні, це не будильник, це щось інше. Так ї є, її розбудив мобільний телефон. Дзвонить рідний пресвітер Степан Іванович, щоб це значило?

– Слава Богу! Вітаю, Наталко.

– Слава Богу!

– Як твої справи? Ти де зараз, у гуртожитку?

– Так, у гуртожитку.

– Тоді збирайся, через десять хвилин я буду тебе чекати біля входу. Пізніше поговоримо.

Нічого не зрозуміла спросоння наша студентка. Але вмилася і почала збиратись. Від хвилювання щось находила, щось губила. Знову подивилась на телефон чи то справді дзвонив пресвітер, чи то приснилось. Та ніби правда. Щось тут не те.

Як виявилось, минулої неділі Наталчина подруга Олена, разом із молодіжними лідерами, телефонували до брата Степана і скаржились на погане виховання деяких молодих членів його церкви. Оскільки він мало що зрозумів і почув через гучну музику, то вирішив особисто дізнатись детальніше про все. За всі роки його служіння це був перший випадок, коли його з такої причини звинувачували, та ще сестра Наталка була в центрі подій. Пощастило знайти у братів служителів номери телефонів декого з відомих нам молодих братів. А вони в свою чергу розповіли, як доводиться жити у великому місті юним християнам, зокрема Наталці. Потім був дзвінок від Миколи Пет­ровича із запрошенням приїхати на братерську раду в неділю ввечері. Щось тут не те. Тиждень молитов приніс у серце рішення їхати однозначно. Але про це нікому з братів не говорив, та й домашнім не сказав. Тому в неділю, в кінці зібрання брат Степан попросив присутніх звершити молитву за його далеку поїздку. Церква виконала прохання. Але після зібрання пресвітера обступили молодь і почали проситись поїхати туди, куди їде він. Як і в кожній справжній церкві, між молоддю і пресвітером нема прірви, для них було свято, коли поряд їхній вірний служитель. Брат Степан на мить замислився і рішуче промовив:

– Добре, через двадцять хвилин від’їжджаємо з Дому Молитви, поїдемо на мікроавтобусах моєму і наших братів, я домовлюсь. Всі, хто встигне, поїдуть, бо багато з вас там ніколи не були.

Як ви і здогадались, через п’ятнадцять хвилин всі сорок членів молоді зі збірниками, Бібліями та музичними інструментами, після гарячої молитви зайняли місця у транспорті, хоч прийшлось трішки потіснитись. Це прекрасно, коли молодь так швидко реагує на слова пресвітера, навіть не знаючи і не цікавлячись чому так треба. Так буває не тільки тоді, коли треба їхати в далеке місто в теплих автомобілях, а й тоді, коли по морозу треба йти пішки, щоб в сусідньому селі провести погребіння, євангелізацію чи просто відвідати хворих або побувати на зібранні.

Чотирьохгодинна подорож до великого міста пройшла в напруженій тиші. І ось вони перед високим будинком на якому написано «Гуртожиток №2 Н-го медичного університету». З дверей виходить сестра Наталка. Яка вона здивована, що до неї приїхали такі рідні брати і сестри, яких вона щойно бачила уві сні. А коли до неї підійшов Степан Іванович, вона чомусь розплакалась і впала йому на груди. Це була та людина, яка їй, напівсироті, вже з десяток років рідніша від батька. Декілька хвилин вона не могла вимовити жодного слова. Пресвітер сів поруч з Наталкою у одному з мікроавтобусів, дав команду всім займати місця і їхати на молодіжне зібрання в «Наталчину» церкву. Лиш тепер, коли Наталка трошки заспокоїлась, то сказала, що просила одного янгола їй на допомогу, а Бог послав сорок одного. Без зайвих слів і пояснень брат Степан по очах прочитав все, що хотіла сказати стомлена християнка. І сказав:

– Сьогодні тебе розбирати не будуть. Микола Петрович поїхав до одного помираючого і через те, що я їду не сам, а з молоддю, попросив нас провести молодіжне служіння. А бесіду ми вирішили перенести на наступну неділю. Тому сьогодні, напевно, день відповіді на твої молитви.

Лише тепер стало зрозуміло, що пресвітер про все знає, і тому не запізнився, як янгол, якого Бог посилає вчасно, а також те, чому вона проспала той час, коли потрібно було йти на братерську раду. І ось тепер, за десять хвилин до шостої, вони приїхали на подвір’я Дому Молитви у великому місті.


(Далі буде)

Андрій КРАВЧУК


Газета «Християнин» 04(37)2010


© 2008-2020