Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Щось не те...

«Бо хто інший такий великий народ, що мав би богів, таких йому близьких, як Господь, Бог наш, кожного разу, як ми кличемо до Нього? І хто інший такий великий народ, що має постанови й закони такі справедливі, як увесь той Закон, що я даю перед вами сьогодні? Тільки стережися, і дуже пильнуй свою душу, щоб не забув ти тих речей, що бачили очі твої, і щоб вони не повиходили з серця твого по всі дні життя твого» (Повт. 4:7-9).


Глибока осінь. Дощовий недільний вечір. В одному з сучасних храмів великого міста сяє світло, і як завжди, о вісімнадцятій годині розпочалося молодіжне служіння. Наталя дивилась у вікно. Йшов холодний осінній дощ, темні сірі хмари закривали небо, ніби бажаючи закрити від неї Того, Кого так бажало відчути її серце. Як вона вже стомилася від таких «служінь». От і сьогодні вже з півгодини не припиняються звуки гучних пісень, які складаються з одного-двох куплетів, рев електрогітар, гуркіт барабанів. На сцені з мікрофонами стоять кілька молодих людей. Серед них невисокий хлопчик в потертих джинсах та сорочці з розстебнутими рукавами, з копицею давненько не стриженого темного волосся на голові – це молодіжний пастор (коротко – лідер). Кілька дівчаток, у більш ніж, дуже коротких спідницях (одна у джинсових бриджах блакитного кольору), у світських (тобто пропускаючих світло) блузах, з білим, каштановим чи синьо-чорним волоссям, великі кучері якого ніяк не досягають плечей. Схоже на те, що вони вночі багато читають, бо у них під очима ледь помітні синці-тіні зеленого, синього чи чорного кольору. Але таку думку спростовують жваві рухи в такт музики та широка посмішка на яскраво виражених червоних устах (дуже схоже на те, що їх зовнішній вигляд не Господнє чудо, а швидше людське). Всі вони стоять із задертими догори руками, ніби бажають знайти в повітрі щось втрачене. За їх спиною знаходяться з два десятки молодих людей, які мало чим відрізняються від описаних вище, це – хор. Зліва від групи «ПРОСЛАВЛЄНІЯ», чи як їх називає Степан Іванович (пресвітер їхньої сільської церкви) – «посрамлєнія», стоять три гітаристи та барабанна установка, та не проста, а «ЯМАХА». Розповідають, що кілька місяців тому, її чудом на вигідних умовах вдалося придбати у відомої рок-групи, за що до цих пір молодь «дякує Богу». З того боку установки примружуючи від захоплення очі, розмахує дерев’яними палицями патлатий парубок, недавно навернений, а тепер – другий лідер молоді. Він так швидко рухається, що навіть дуже уважний слухач не може наперед сказати по якій «бочці» чи «каструлі» він зараз гепне «во славу Господа». Зал наповнений молодими людьми, поведінка і зовнішній вигляд яких мало чим відрізняється від тих, які на сцені. Пильне око дівчини помітило, як декілька братів-заробітчан, можливо за старою звичкою, завітали на це місце, але швидко зрозумівши, що не туди попали, з обуренням, щось впівголоса пояснюючи один одному, вийшли. Мабуть, так само подумали декілька студентів та молодих сестер в хустинах, які довго не наважувались зайти, а зайшовши, швидко по одному вийшли. Мабуть, мало хто зі старих відвідувачів знав, що тепер на молодіжних зібраннях завжди перша година присвячена «прославлєнію». Нарешті, майже всі заспокоїлись і зайняли свої місця. Лише тепер стало помітно, що серед сучасної молоді, на крайньому ряду біля вікна, тихенько сиділа зовсім не схожа на інших молода сестра. Довга темно-синя сукня з довгими рукавами, юне обличчя з трошки сумними блакитними очима, високе чоло, із акуратно захованим під білою хустиною волоссям, на плечі спадала русява коса. Все це втілювало маленьку частинку небесної краси, так давно забутої і відкинутої, але живої. Якби ви завітали в це служіння років три тому, побачили б всю молодь такою, якою залишилась бути тільки одна сестра. Новеньких попереджали, що краще з Наталкою-фарисейкою не зв’язуватись, існує небезпека опинитись у її становищі. Дощ продовжував іти, щедро даруючи виснаженій літньою спекою землі, вологу. Відірвати погляд від вікна змусив лідер молоді, який промовляв щось, на зразок того, що Христос зараз прийшов до них і дуже радий їх бачити, тому тепер можна просити в Нього все, але тільки з вірою і Він дасть. А Наталка було подумала, що хто-небудь, накінець, поділиться Словом, щоб укріпилась її душа після тяжкої духовної боротьби. Бо ні м’яке крісло, ні приміщення з теплою підлогою та сучасною системою вентиляції, не давали затишку серцю. Було холодно, але не в тілі, а десь глибоко в душі. Згадала, що тепер у рідному селі в Домі молитви також проходить молодіжне зібрання. Але там, замість гучних промов і пісень з барабанами, її друзі славлять Господа в гарячих молитвах на колінах, у псалмах, віршах і проповідях, зі сльозами на очах. Від спогадів потепліло на серці.

Згадались події минулих років. Коли їй було десять років, вона і її молодший братик, і тоді ще зовсім маленька сестричка, лишились без батька. Він працював лісником і одного разу, коли валив великий дуб, не встиг відскочити, як несподіваний порив вітру змусив деревину впасти прямо на нього. З того дня мама лишилась сама із трьома дітьми. Вона дуже часто плакала і діти не могли нічим її заспокоїти. З Наталкою в класі вчилась одна віруюча дівчинка Оленка, яка запросила її в зібрання. Її батько, Петро Анатолійович, був дияконом церкви. Згодом вона із братиком і сестричкою почали частіше там бувати і стали відвідувати недільну школу. У одинадцять років дівчинка покаялась. Поступово мама теж почала ходити в зібрання і покаявшись, вступила в заповіт з Богом. Коли Наталі було тринадцять років, вона разом зі своєю мамою і Оленкою отримали Хрещення Духом Святим з ознакою інших мов. Яка то була радісна подія! Разом з подругою закінчили Недільну школу, ходили на молодіжні зібрання, після яких не раз повертались додому зі сльозами радості на очах, співали, молились, вірші розказували і в школі гарно вчились. Дуже подобалось їй відвідувати хворих. Часто ними були старенькі члени церкви, там були особливі молитви, проповіді, псалми і вірші. Господь їх рясно благословив, вони закінчили школу з медалями, чим принесли особливу радість своїм батькам, а особливо церкві. Тому що в селі враз затихли розмови про те, що віруючі «забиті» люди. З Оленкою вони вирішили вступити до Медичного університету, так і вийшло. Дуже турбувався пресвітер церкви Степан Іванович, щоб молода душа лишилася вірною Спасителю – все-таки новонавернена. Його остання перед від’їздом бесіда, його поради, до цих пір залишились в пам’яті. Він був дуже радий, що мають християни свободу навчатися у ВУЗах, бо сам колись був позбавлений цієї можливості. Він наголошував, що хоч Наталя і мріє бути лікарем, найперше вона має лишитись справжньою християнкою, тому всім її питанням він приділив особливу увагу. Так поступово, вони стали справжніми друзями. Порадившись із пресвітером, відчуваючи всю серйозність і відповідальність свого рішення, Наталя твердо вирішила вступати в Заповіт з Господом саме того літа, хоч подруга вирішила, що краще прийняти Водне Хрещення у великому місті. Сонячного недільного ранку на березі вузенької, але бурхливої річки, за селом зібрались християни, свідки великої події – обіцянки людей служити Богу в чистій і добрій совісті. Прийшла черга і Наталі. Крізь сльози лунали короткі, але впевнені слова «Вірую» і «Обіцяю». Чомусь і пресвітер, і мама та багато членів церкви зі сльозами на очах вітали її з цим великим святом. Та й сама вона мала піднесений настрій. Перший раз тоді мала право бути учасницею Вечері Господньої. У праці непомітно пролетіли два місяці літа. Прийшла пора їхати на навчання. Приємно було чути поради від членів церкви, людей, з якими зроблено стільки праці перед Господнім лицем. На останньому зібранні кожна проповідь, вірш чи псалом бажала запам’ятати, бо не знала, коли зможе приїхати ще раз додому. Разом з Оленкою вони заспівали псалом. В кінці зібрання пресвітер викликав до кафедри двох майбутніх студенток і попросив церкву помолитися за них і поблагословити на складне студентське життя. Молитва була довгою, гарячою і слізною. Після цього Степан Іванович зачитав місце зі Слова Божого. Він промовив: «Сестри, лишайтесь вірними Ісусу Христу, що би не траплялось, «Бо хто інший такий великий народ, що мав би богів, таких йому близьких, як Господь, Бог наш, кожного разу, як ми кличемо до Нього? І хто інший такий великий народ, що має постанови й закони такі справедливі, як увесь той Закон, що я даю перед вами сьогодні? Тільки стережися, і дуже пильнуй свою душу, щоб не забув ти тих речей, що бачили очі твої, і щоб вони не повиходили з серця твого по всі дні життя твого» (Повт.4:7-9). Пам’ятайте про це!» Наступного ранку багато друзів-християн проводили Оленку і Наталю за село до автобусної зупинки. У місті сестри не розгубились, швидко знайшли свій гуртожиток. Слава Богу, поселили їх у одну кімнату, де вони швидко влаштувались. В неділю вирішили піти на зібрання. Довго вони ходили вулицями міста, поки знайшли потрібну адресу. Хоч трішки запізнились, встигли на колінах від усього серця подякувати Богу за Його милості. Лунали проповіді, вірші, пісні у виконанні хору, все було чудово. Після богослужіння до них підійшла молодь, запросила на вечірнє молодіжне зібрання. І там все було чудово. Почались студентські будні. Хотілось все вивчити, зрозуміти, нічого не пропустити. Так, мимо їхньої волі, менше часу приділялось молитві та Божому Слову, але зібрання не пропускали – там можна було набратись духовних сил. Щоранку молоді сестри схиляли коліна, щоб отримати Боже благословення на ще один день життя. Ввечері, після того, як порозмовляють з рідними по телефону, знову в молитві дякували Господу за прожитий день.

Поступово пролетіли два місяці навчання, закінчилась перша атестація, Наталя і Олена вирішили поїхати на вихідні до дому. Ось вони вже на вокзалі, поїзд, знову вокзал, маршрутка, і… рідне село. Наталку біля хати зустрічала мама зі сльозами на очах. Потім зі школи прийшли братик і сестричка, разом схилили коліна і полинула в небо ще одна вдячна молитва. Так у розмовах пролетів день. Ранком вся сім’я пішла на богослужіння. Яким святковим здавалося звичайне недільне зібрання! Як давно не відчували юні серця почуття небесного миру, і радості зі сльозами на очах. Можливо хтось звикає до таких благословенних зібрань, але аж ніяк не студенти, які стільки про них мріють, і так рідко бувають на них присутніми. Звичайні брати-проповідники, той самий хор, пісні, вірші, члени церкви, пресвітер. Але якою суттєвою була різниця між зібраннями в місті і у цьому далекому селі. Як довго потім те, що говорив Господь у тому зібранні, допомагало тримати своє серце в чистоті і святості. Запам’яталась коротенька проповідь пресвітера (у міського пресвітера вона займає біля години часу, а в їхнього хвилин з десять), який говорив останнім, взявши за основу вірші з 2 Петра 2:6-9 «…і міста Содом і Гоморру спопелив, засудивши на знищення, і дав приклада для майбутніх безбожників, а врятував праведного Лота, змученого поводженням розпусних людей, бо цей праведник, живши між ними, день-у-день мучив свою праведну душу, бачачи й чуючи вчинки безбожні, то вміє Господь рятувати побожних від спокуси, а неправедних берегти на день суду для кари…» Звідки Степан Іванович знає про переживання студентів, мабуть Сам Господь наказав йому говорити ці слова. Закінчилось зібрання. Кожна хвилина якого неначе бальзам лилась на змучені серця студентів. Повернення додому, обід, знову валізи, потяг, гуртожиток.

Ще кілька разів сестри приїжджали додому разом. Потім Оленка почала рідше з’являтись вдома. Трохи пізніше прийняла Водне Хрещення у тій церкві, що у великому місті. Але пам’ять про богослужіння в рідній церкві, які аж ніяк не рівнялись до міських, не давала Наталці спокою. Через це вона намагалась хоч раз на місяць приїжджати додому. Тому часто пропускала молодіжні зібрання у місті, щоб не відставати у навчанні. Олена ж більше уваги приділяла саме міській церкві. Одного разу вона повернулась із такого зібрання із новиною, що пресвітер представив нового керівника молоді. Точніше, молодіжного пастора, як він сам себе називав, невисокого чорнявого Івана, який хоч на вигляд не дуже примітний, але син якогось відомого пресвітера-проповідника, має чорний автомобіль з затемненими вікнами, чорне шкіряне пальто, лаковані туфлі, темні джинси із широким паском, рожеву сорочку із розстебнутими рукавами. Але найголовніше, він теж студент, тільки біблійного інституту, через три роки буде бакалавр пасторського служіння! Він такий розумний, повний ідей, а як став проповідувати, то за годину його промови про важливість прославлення Господа, з радістю, а не зі сльозами, з новими піснями, всі зрозуміли, що перед ними не просто керівник молоді, а дійсно молодіжний пастор. Потім почались пояснення, що молодь далеко відстала від його, рідної церкви Івана, тепер вони разом будуть наздоганяти. Через це подругам треба обов’язково бути на наступному зібранні. Наступного разу лідер приніс із свого інституту електрогітари, проектор, слова пісень і почав учити молодь новим пісням. Пізніше обрав групу «прославлєнія», як у них на Східній кажуть, тепер хор співає в один голос, перед ним з мікрофонами стоїть група. Так як у Наталі не виходило часто там бувати, вона слухала все, про що розповідала їй подруга, коли поверталась пізно ввечері з молодіжного. Тепер Олена – одна з солісток групи, її сильний перший голос відразу помітив Іван. Часто він її та інших сестер підвозив після репетицій групи. Був кінець семестру, сесія, потім літні канікули, проведені вдома, на жаль, вперше без Оленки.

Коли знову зустрілась із подругою, скільки було розмов про враження від загальнодержавного з’їзду християнської молоді, на якому та була не просто слухач, а співачка групи, яка тепер відома на всю країну. Деякі керівники молоді навіть казали, що якщо вже в цій церкві є така група, то вони «вламають» своїх пресвітерів на таке, бо це ж новий, молодіжний і сучасний спосіб славити Бога. Це так, по-їхньому, «круто».

Наталка з’явилась на молодіжне зібрання аж через три місяці. Коли вона побачила, що на сцені не було жодної сестри з покритою головою, лише дехто був у вузеньких шарфах, недбало зав’язаних нижче грудей, які до того ж постійно спадали, вжахнулась. Серед них була її краща подруга. Лише декілька сестер, мабуть новеньких, були одягнені як належить. Більшість братів мали незрозумілий зовнішній вигляд, ніби щойно з майстерні чи з-за верстата, хоч сьогодні неділя, а вони студенти і зовсім не працюють. Щось тут не те. Наталя почувала себе незручно. Жодна молитва не мала ніякої сили, а проповідь вельми хваленого Івана, була переповнена лозунгами і цитатами. Було схоже, що молоді люди почали грати в небезпечну гру, у якій вони ганяються за чимось цінним, вкраденим у них, а повернути загублене ніяк не можуть. Після зібрання Олена лишилась на репетицію. Ще такою розбитою Наталя не поверталась у гуртожиток. Навіть після уроків еволюції в університеті вона відчувала себе переможцем, а тепер – обкраденою. Що ж це сталося? Чому всі радіють, веселяться, співають, а я не можу? Щось тут точно не те. Лише на колінах та зі Словом Божим вдавалось повертати мир у серце.

Коли закінчився цей тяжкий семестр, вона знову сама приїхала додому. Плакала все зібрання. Бог підкріпляв, давав силу. Але чомусь і у батька Олени по обличчю текли сльози, коли він дивився на неї. Що ж трапилось? Після служіння Петро Анатолійович, як батько, пригорнув Наталку до себе і крізь сльози проказав: «Хвилювався за тебе, а воно он що вийшло...». Скільки всього незрозумілого навколо. Але в серці звучали слова-побажання пресвітера: «Тільки стережися, і дуже пильнуй свою душу, щоб не забув ти тих речей, що бачили очі твої, і щоб вони не повиходили з серця твого по всі дні життя твого» (Повт.4:9). Так, вона намагається запам’ятати кожну проповідь, вірш, псалом, молитву. Господи, допоможи не забути!

Новий семестр приніс багато нового. Тепер уже в зібраннях Оленка якось соромилась своєї «відсталої» подруги, хоча у гуртожитку вони були майже, як і раніше, подругами. Одного разу пізно ввечері Олена повернулась у піднесеному настрої, і поспішила поділитись радістю. Сьогодні Іван запропонував їй зустрічатися частіше, ніж просто на зібраннях. Розповіла, що влітку на з’їзді їй було «пророцтво», що скоро вона перестане бути самотньою, отримає нового друга. Вона довго молилася, щоб це був багатий, чорнявий, коротше кажучи – Іван. І нарешті, сьогодні отримала відповідь на молитву. Потім запитала, чи у Наталі нема подібних новин і підсумувала, що якщо та далі так продовжуватиме, то ніхто окрім бідних і голодних на неї увагу не зверне, і вона вимушена буде лишитись самотньою. Це ж так цікаво! Он Максим, другий лідер, зустрічається з Вікторією, також солісткою, і багато інших «нормальних» членів молоді, а ти…

Після цієї розмови, частіше можна було побачити Наталю із Біблією в руках, або довго ввечері на колінах зі сльозами на очах. Вона виливала душу Ісусу, Який уважно слухав бажання юного серця лишитись вірною. Вона просила зберегти її від порушення Божих слів, бо нові події в церкві великого міста аж ніяк не співпадали з тими, які вона пам’ятала, які бачили її очі, відчувало її серце вдома, у рідній церкві. А Добрий Господь з кожним днем давав їй упевненість у правильно обраному шляху молодої християнки, яка не могла аж ніяк змиритись із вірусом «душевного» служіння Богу. Як багато чого вона ще не знає, але Господь зі щирими щиро поводиться. Він дає відчуття, що співпадає зі Словом Божим, а що ні. І Наталя вирішила діяти. Тепер вона йшла на молодіжні зібрання не для того, щоб почерп­нути звідти щось. Ні, їй Господь давав сили через гарячі вечірні молитви, читання Біблії та рідну церкву. А щоб підтримати ті, можливо, одинокі душі, які бачать щось не те, сумніваються і опускають руки. Не раз зі сльозами на очах молоді люди приходили просити поради у Наталі. А порада одна: якщо щось не те – на колінах просити Божих настанов через Його Слово.

Нарешті закінчилось і це, довге-предовге молодіжне. Наталя, після того, як потисла руки своїм, як їх стали називати, «друзям по-нещастю», на ходу підбадьорила сумних, роз­крила парасолю і швиденько побігла на тролейбусну зупинку, бо до неї з претензіями, знову направлявся Іван. Як виявилося, її підозрюють у розколі молоді. Ба, навіть запросили на бесіду з братами наступної неділі. Така увага і хвилювала і додавала сил. Тому швидше в кімнату, щоб за зачиненими дверима схилити коліна. В такий час в гуртожитку ще нікого нема, невіруючі співжителі пішли в кіно, Олена на репетиціях. У передчутті зустрічі з Ісусом, на колінах перед Його лицем, вона поспішає до своєї кімнати. В молитві вона згадає всіх братів і сестер, котрі відчувають щось не те, бо пам’ятають Господні благословення у рідних церквах, які, можливо, десь далеко звідси. Попросить у Господа і для них сили втриматись у вірі, одного разу переданій святим. Попросить і для себе сили, не забуде про Олену, яка забула Господній голос і останнім часом дуже пізно повертається із репетицій, чи вірніше, побачень. Потім почитає Слово Боже. І піде відпочивати, бо попереду виснажливий тиждень студента і запланована бесіда на тему єднання молоді. Раз на нас звернули увагу, тоді боротьба тільки починається. А через два тижні вона поїде додому, де отримає ще Господніх благословень і підтримки. О, які дорогі ці хвилини вечірньої молитви так далеко від рідної церкви, дорогих серцю братів і сестер, але так зовсім близько-близько з Ісусом.


(Далі буде)

Андрій КРАВЧУК


Газета «Християнин» 02(35)2010


© 2008-2012