Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете «Христианин».

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки


Украина онлайн

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета «Християнин»
(Украина, Херсонская область,
г. Новая Каховка)
приветствует Вас!


На этом небольшом сайте вы можете
прочитать все статьи из нашей газеты,
а так же скачать её электронную версию.
>>Читать последний номер<<
>>Скачать календарь на 2021 год<<

Особливий одяг

– Я розумію, що ви напевно стомилися, але зараз настав час біблійного уроку, тому сідайте зручніше і слухайте, – починаю урок у недільній школі.

– Дітки, сьогодні на уроці буде дуже цікава тема. Я вам розповім про одного хлопчика, юнака, схожого на вас, але він відрізнявся від своїх братів одягом, який важко було не помітити.

Урок був присвячений темі дитинства, юності та життя улюбленого сина Якова – Йосипа, зокрема розповідалось про його різнокольоровий одяг, покірність батькові, а також любов та слухняність Богові. Для закріплення нового матеріалу дітям запропоновано було розмалювати всіх синів Якова, причому одяг Йосипа мав зовсім інший фасон і забарвлення. Він був різнокольоровим, одним словом, особливим. У класі запанувала творча атмосфера, тільки легенький шум від олівців говорив про те, що в кімнаті хтось є.

Заповнюючи журнал, пригадала історію з мого студентського життя, яка теж стосувалася одягу і красномовно говорила про те, що одяг і Йосипа, і християнина 21 століття має величезне значення. І не тільки для нас, віруючих, а й для тих, хто шукає Бога і спостерігає за нами.

...Студенти 5 курсу заповнили аудиторію педагогічного університету. Хтось швиденько доїдав свій «студентський» обід, хтось розкладав підручники і зошити, а я зайняла місце за останньою партою біля вікна. Чомусь подобалось сидіти і спостерігати як за ходом уроку, так і за перехожими. Сиджу і спостерігаю за викладачем, статною жінкою років п’ятдесяти в зеленому платті. Вона була мені зовсім незнайомою, хоч на минулій сесії в нас була вже в неї пара, але я пропустила тоді навчання за станом здоров’я.

На парі йшлося про різні методики музичного виховання. Викладач розповідала про те, як у минулі часи з самого дитинства закладалося дітям у серце, що треба ходити до церкви, співати в церковному хорі, хоч якось бути близьким до церковних традицій.

І тут зовсім несподівано до мене звучить питання від викладача:

– А ви випадково не донька служителя Церкви?

Я розгубилася... Спочатку навіть не зрозуміла, до кого це питання.

– Випадково так... – відповідаю здивовано.

Одногрупники почали оглядатися, ніби уточнюючи, до кого прозвучало таке дивне запитання від поважного викладача. Коли зрозуміли, що до мене, то одна дівчина навіть додала:

– Так у неї ж батько – пресвітер, вона в нас віруюча, до церкви ходить.

Я тільки посміхнулася. Звичайно, у нас була така розмова, і я всім засвідчила, що віруюча, тому і одягаюсь не так, як вони, та й поводжу себе по-іншому, що в мене велика родина, інші цінності. А от що в мене батько – служитель, я нікому не розповідала, тим більше викладачу, в якого була присутня вперше на заняттях.

– Я відразу помітила це, – продовжила викладач, – як ти тільки в аудиторію зайшла.

– Дякую, дуже приємно, – тихо відповіла я.

Через декілька секунд заняття продовжилось у своєму руслі. А я до самого її кінця так і не могла зрозуміти, у чому ж справа? Як я відповідаю на питання, як поводжусь і навчаюсь, вона знати не могла. Звідки така точність? Ну, звичайно ж, зовнішній вигляд, бо Козьма Прутков говорив, що зустрічають по одягу. А чим тоді я вирізняюсь? Звичайна довга сукня, блузка, довге волосся, зібране в купу, наче нічого особливого. Але цього було досить, щоб одразу визначити, що я – донька служителя.

...Завдання було виконано, і вісім пар дитячих оченят уважно дивилися на мене. До закінчення уроку ще залишався час і, як завжди, кожен навперебій почав розповідати свої прості дитячі історії, які з ним теж траплялися.

Марія, дівчинка з великими білими бантами, обізвалася першою і почала свою історію:

– А в моєму класі всі знають, що я віруюча, – промовила вона, домальовуючи червоним олівцем одяг Йосипа.

– А звідки ж вони знають? – почала я щоб підтримати розмову.

– На новорічне свято всі учні переодяглися, щоб йти на концерт. Хто був Зайчиком, хто – Білосніжкою, а хто і – Вовком. А я їм сказала, що переодягатися не буду, тому що раптом Ісус прийде на Землю за нами якраз на новорічний захід, а я буду в образі Лисички, то Він мене не впізнає і з Собою не забере. Тому мені доведеться лишитися з вами на Землі. А я хочу на небо, бо там вже є моя бабуся, яку я дуже сильно любила.

Я була здивована такою мудрою відповіддю дівчинки з простої християнської сім’ї. Батьки багато вклали, вчителі щось сіяли, а Бог зростив. І маємо прекрасний плід.

– А я завжди в спідниці ходжу в школу, щоб Ісус мене з хлопчиками не переплутав, бо я ж дівчинка, – сказала Наталка, складаючи олівці в коробку.

Така, на перший погляд, смішна відповідь, але з глибоким змістом. Так по-дитячому діти відстоюють свою віру, хоч вона в них, як ледь проросле зернятко. Відпустивши дітей після уроку, я замислилася. Дійсно, ходячи перед Богом на землі, як важливо розуміти, яким тебе бачить Бог із неба. Нас людей може все влаштовувати, а от який за оцінкою неба ми маємо вигляд? Ось тут і простір нам, дорослим, для роздумів. Поправила стільці, поклала у шафу олівці та зошити. Присіла. Згадався ще один випадок, який зі мною трапився ще на першому курсі музичного училища. Була зима, настало свято Хрещення Господнього. Коли ми з одногрупницею проходили повз православний храм, вона виявила бажання зайти туди, там якраз йшла служба, і почала вмовляти мене зайти з нею. Я погодилася. Накинула шарф на голову і послідувала за нею подвір’ям храму. В цей час моя подруга щось заметушилася, почала нервово натягувати пальто, щоб як можна більше прикрити вузенькі джинси, витирала губи від помади та стала збирати розпущене волосся. Коли все було готово, запитала мене:

– Ану глянь на мене, мені можна в такому вигляді заходити на службу? Хоч я і цієї віри, але не знаю, чи зараз схожа на тих, хто дійсно відвідує цей храм.

Я оглянула її з голови до п’ят і кажу:

– У мою б церкву я так не пішла б, але якщо в твою так можна, то заходимо.

Потім подумала і додала:

– А я зі своїм зовнішнім виглядом годжуся в твої одновірці?

– Ой, ти що, та тобі й готуватися не треба перед входом, твій вигляд для будь-якого храму підходить.

Справа не в мені особисто, я не хвалюся собою чи своїм розумінням у цій справі. Але дуже добре задумалася над тим, як же все-таки насправді можна нас упізнати? Виявляється, просто за зовнішнім виглядом. І оточуючі добре розуміються на цьому. І не відмахуйтесь вже заїждженим: «Бог же на серце дивиться, при чому тут сукня?» І взагалі, навіщо нас упізнавати, ми теж люди і живемо в оточенні невіруючих людей, тому навіщо робити різницю в одязі, відмовлятись від косметики, скромно поводитись? Чому викликати в людей подив, нерозуміння і навіть допускати, щоб з тебе сміялися?

Можна довго над цим міркувати, сперечатись, щось доводити один одному. Треба смиренно розкрити Слово Боже, адже там на всі питання є відповіді. Запам’яталась фраза колись прочитана, що треба проповідувати Євангеліє, а якщо необхідно, то інколи вживати і слова...


Леся Кравчук


Газета «Християнин» 1-2(65-66)2019


© 2008-2020