Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете «Христианин».
При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.
Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.
|
|
Д.В.Р. (ДВР – дети верующих родителей)
Величезний вантажний автомобіль повільно під’їхав до будинку молитви церкви християн віри Євангельської по проспекту Дніпровському 14-а у м. Нова Каховка, ховаючи свою довгу спину під тінню високої тополі. Він був схожий на атлета, що збирався прилягти після довгої дистанції. Стомлено зітхнувши, замовк двигун. З кабіни обережно зіскочив водій і привітно помахав рукою. – Викликайте президента місії, скажіть, що Євангелії привезли. Чергова однією рукою відкривала ворота, а іншою набирала номер телефону. Через лічені хвилини повинні приїхати браття розвантажувати дорогоцінний вантаж. А поки що звичайне для всіх справжніх християн знайомство. Водія звали Олександр, він з Санкт-Петербурга, християнин, і ще багато деталей, з яких власне і починається той невидимий зв’язок, що з’єднує всіх, хто полюбив Господа. Йому було далеко за сорок, середнього зросту, рухливий і видно, що не з слабких. Одне лише не єдналось й заважало. Важко було не помітити, що водій кульгає на одну ногу. Але це ніскільки не позначалося на його поведінці, навпаки, викликало не почуття жалю, а благоговіння перед цією загадкою його долі. І якби не природня жіноча цікавість, на цьому можна було б поставити крапку. Але поки з особливою енергією йшла праця місії «Гедеонові браття», не дивлячись на незручність моменту, у повітрі все-таки зависло питання: «А що з ногою?» Відповідь і за змістом, і за формою збентежила: «Та я Д.В.Р.» Сказано це було так буденно, ніби йшлось про речі, всім зрозумілі, і розмова потекла далі. «Д.В.Р. – що це? – роздумувала чергова, – Афганістан? Так абрівіатура не співпадає. Чечня? Та ні, щось тут не так». І ніяковіючи та вибачаючись, ще питання: «Саша, а що таке Д.В.Р.?» Посміхнувшись, водій відповів: «Так это дети верующих родителей. «Пока» не прогремит, не слышим». І чомусь зовсім відпало бажання розпитувати що, чого і як. Можливо, і той самий Афган чи автомобільна катастрофа. Яка різниця. Головне, по молитвам батьків, Бог, як тільки міг, ніжно втрутився в цю долю, і навернулася душа до Правди. Стихли голоси на церковному подвір’ї. Олександр, відмовившись заночувати, повів свій автомобіль далекими таврійськими шляхами, а я, почувши цю невигадану історію, глибоко задумався. Скільки таких Д.В.Р. проживають тут, на півдні України? Колись залишивши свої села і церкви, у пошуках кращого життя, приїхали вони сюди. А тут віруючих не було, і як не намагалися люди триматись, але без спілкування, без богослужінь згасали вони один за одним, як вуглинки, що ненароком випали з піддувайла. А далі і не смерть, і не життя. Праця, дім, сім’я, турботи... І лише деколи озветься серце і нагадає про Правду, яка була найдорожчим скарбом юності, про Ісуса, який щедро виливав благодать Святого Духа на тих гарячих молитвах, про водне хрещення і святі слова «Вірую. Обіцяю». Ночами, щоб не бачили діти і онуки, подушка старанно вбирала гіркі старечі сльози. І здається, що подих смерті чутніший від ходи старенького годинника на стіні. Але Слово Вічного Бога сьогодні, через ці рядки, лунає і в цьому домі: «Наверніться, діти – відступники, говорить Господь!» Небесний Отець і сьогодні любить тебе. І як Добрий Пастир, ще один раз, можливо останній, пішов шукати овечку, що заблукала. Подай свій голос, обізвись, і стомлене твоє серце знайде спочинок, який довго шукало. «Чи жінка забуде своє немовля, щоб не пожаліти їй сина утроби своєї та коли б вони позабували, то Я не забуду про тебе!» (Іс. 49:15)
Василь Кравчук
Газета «Християнин» 03(17)2005
|