Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи
Крещение
просмотров: 2635
А надія не засоромить
просмотров: 1092
Церковь, пробудись! (стих)
просмотров: 9422
Історичний нарис про Новокаховську церкву ХВЄ: село Богданівка
просмотров: 4521
Вічно молоді псалми
просмотров: 1252
Любовь Христа (стих)
просмотров: 4324
Невыдуманные истории
просмотров: 1700
Репортаж надежды
просмотров: 974
Размышления над Словом Божьим
просмотров: 2881
«Грешные» жуки
просмотров: 1162

Всего статей: 691


Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Повна радiсть

“Я вам говорив, щоб радість Моя була в вас, і щоб повна була ваша радість” (Єв. Івана 15:11)


Лапаті сніжинки легенько злітали з небесної висоти. Вони повільно кружляли одна біля одної і тихесенько спадали на холодну, скуту морозом землю, старанно одягаючи її в розкішне біле вбрання, наче наречену готуючи до весілля. Вони падали і падали, ніжно вкутуючи гілочки дерев, які навіть трішечки нахилились до землі під тягарем сніжної ковдри. Люди, споглядаючи красу, раділи, що саме на зимові свята так гарно вбралася земля. Весела дітвора після занять з галасом вибігла на шкільне подвір’я і зайнялась грою в сніжки, дехто почав ліпити снігову бабу. Сергійко попрямував додому; йому чомусь не хотілось веселитись з усіма разом. Товариші-однокласники просили його затриматись для гри, але він не відповів згодою. По обидва боки алеї, по якій ішов додому хлопчик, стояли зачаровані, вкриті в снігові шати, берези. Їх природно білі стовбури з чорними перетинками зливались з білизною снігу. Які ж вони були гарні, здавались ще гарнішими, ніж навесні. Сергій ішов, заглибившись в свої думки, навіть не бажаючи помітити і віддати данину навколишній красі, якою Бог так ніжно прикрасив землю Своєю щедрою рукою. Та ось він почув своє ім’я. Здивовано піднявши свої чорні оченята, зрозумів: «Та це ж його вчителька з недільної школи». Вона з цікавістю дивилась на нього.

– Що з тобою, Сергійку?! – запитала Олена.

Сергій поважав її, тому вирішив довірити потаємне свого серця.

– У мене скоро день народження, а татко повідомив мені, що мама повинна на той час іти до лікарні. Вона чекає дитинку.

– То що ж тут поганого, – здивовано зсунувши брови сказала вчителька.

– Здається, нічого такого. У мене народиться братик, але ж мій день народження буде зіпсовано. Що ж то за свято, коли мами вдома немає?

– Ось воно що, але ж це так добре. Розумієш? Лише один день народження зіпсується, а всі слідуючі ти будеш святкувати разом зі своїм братиком, – потішала Олена.

– Може воно і так. Я даремно розчарувався, але мені чомусь сумно на серці.

– У мене є час, і я можу провести тебе до домівки, якщо ти, звичайно, не заперечуєш. Ні?! Тоді ходімо. Зрозумій, завжди треба чимось жертвувати, щось віддавати, щоб саме цим потішити серце ближнього, щоб інші могли радіти. Уяви собі малесеньку зернинку, ми кладемо її у землю, вона дає нове життя, це нове життя – нова стеблина – пускає коріння, відбиває колос, і люди радіють в надії на новий врожай. Всі, навіть, не згадують ту зернину, вона ніким не помічена, гине. Або, наприклад, насіння квітки, яке теж знаходить притулок в землі, щоб потім зраділо людське око від погляду на чудові пелюстки гарної чарівної квітки. Для того, щоб ти мав все необхідне і ні в чому не відчував потребу, твої татко і мама кожного дня старанно працюють. Сергійку, ми живемо у такому світі, де постійно кожен повинен жертвувати: своїми бажаннями, своїм відпочинком, своїм вмінням, своїм достатком, своїми цінностями.

Так йшли вони, спілкуючись, і перед Сергійковим поглядом окреслювався новий світ цінностей.

– Незабаром чудове християнське свято Різдво, – продовжувала пояснювати Олена. – Це також є прикладом безцінної жертви Бога, який віддав Свого Єдиного Сина заради спасіння людства. Народження Ісуса – це великий Божий дар. Тож облиш свої нелегкі думки, жаліючи лише себе, пожертвуй своїм одним «днем народження» заради свого братика; Попіклуйся за мамине благо, не роби їй боляче, бо інакше вона не зможе спокійно залишити вас вдома, бачачи тебе сумним. Ось ми і прийшли, до побачення, всього тобі найкращого.

І Сергій поспіхом пішов до хвірточки свого двору з потішеним серцем та новими намірами. Коли він обернувся, інстинктивно відчувши на собі погляд, Оленка, яка все ще стояла на перехресті доріг, лагідно посміхнулась і помахала на прощання рукою.

Назустріч йому з будинку вийшла мама, як вона це завжди робила. Сергійко кинувся до неї з сльозами, прохаючи вибачення. Засмучена мама, нічого не розуміючи, швидко завела його у дім, потішаючи та витираючи сльози. Уважно вислухавши синове сповідання, мама відчула потребу визнати й свою провину:

– Дорогий синку, я вважаю, що у цьому є виною насамперед мій проступок, – з біллю в душі мама почала свою розповідь. – Ранньої весни, коли мені стало відомо, що у нас буде малятко, в моїй душі піднялось жахливе обурення: мені не хотілось з цим примиритись. Поступово я звиклась з цією новиною і, як належно, пішла до лікаря. Дізнавшись, що у мене є двоє діток, він почав вмовляти не народжувати третю дитинку: «Воно ще зовсім маленьке і не схоже на людину, це лише клітинка, нічого особливого не станеться, якщо ви його позбудетесь. Подумайте, ви ж розумна людина, зважте всі «за» і «проти». Це зайвий клопіт, турботи, а ви ще зовсім молода», – лагідно говорив лікар. Я слухала його мовчки. Він виписав мені направлення до лікарні, де мені допоможуть позбавитися цього «тягаря». Взявши направлення, залишила його кабінет. Сумління мені підказувало не робити цього, в мені боролись два протилежні почуття: «Якщо це зовсім не людина, якщо це зовсім ніхто і нічого, навіщо щось робити, навіщо позбавлятись того, чого немає»? Але ж це «ніхто» може стати спочатку моїм малятком, а потім справжньою людиною. З тяжким серцем я прийшла додому. Свої лихі думки заховала в собі, нікому не сказавши про це, лягла спати. У ві сні мені з’явилось хлоп’ятко років шести з чорнявим волоссям, його чорненькі оченята дивились мені в очі. Не витримавши його погляду, не розуміючи, що зі мною робиться, я підняла руку і вдарила по пухкій рожевій щічці. Від жаху я прокинулась і відразу зрозуміла значення цього страшного сну. Чітко визначившись в своєму рішенні, до лікарні в назначений день я не прийшла. Час збіг, і лише тепер я розумію, що Бог мене стримав від цього вчинку. Тому, певно, і до тебе могли прийти недобрі наміри. Вибач мене, синку.

Мама сповідалася перед сином, і він її зрозумів. Вони обнялись, радіючи, з сльозами на очах, що знайшли порозуміння між собою. Наступної ночі мамі сталося недобре. Тож татко відвіз її до лікарні. Маленька Яночка відкривши вранці оченятка помітила, що за вікном пролітають ніжні сніжинки. «Другий день підряд. Це просто чудово», – зраділа дівчинка. Та й було ж насправді чому радіти. Наближались зимові свята. Для Яночки, татової улюблениці, це значило багато подарунків, насамперед, від батьків, а потім від родичів, бабусь, хрещених батьків. Це безліч веселощів, розваг та всіляких солодощів.

Та й ще до всього того, казкова зимова погода, яка, на жаль, у місцевості, де жила дівчинка, часто не відповідала дійсній своїй назві щодо пори року. Вставати Яночка не поспішала, так як нікуди було поспішати. Бо вже почалися її перші довгождані зимові канікули. Тож вона тричі потягнулась, солодко посміхнулась і лишилась у теплому ліжку. Роздивляючись алебастрову ліпку на стелі, вона поринула в свої дитячі мрії.

Через суміжну стіну була кімната старшого брата, який набагато раніше прокинувся, привів до ладу кімнату і поспішив на пошуки мами. У нього на серці був мир та спокій, він певно знав та був згідний зробити все, що потрібно, для добробуту сім’ї. Але мами ніде не було. «Дивно, де ж вона може бути», – розмірковував Сергій.

Раптом задзвонив телефон. На другому боці телефонного проводу почувся татків голос, він був трішечки стурбований. Від нього і дізнався хлопчик про знаходження мами. Тож він з великим старанням взявся до приготування сніданку. Коли все було готове, він пішов до сестрички, яка ще й досі не з’являлась. Заставши її в ліжку, турботливий братик допоміг Яночці застелити ліжко та довести все до ладу. Вони разом звершили молитву і пішли на кухню. Дівчинка не могла зрозуміти, що все це означає, на що отримала від брата вичерпну відповідь на всі запитання. У ролі мами він здавався якимось незвичним. Незабаром приїхав тато, але дбайливий повар заздалегідь подбав про сніданок і на його долю. Після сніданку Сергій звернувся до тата:

– Сьогодні у школі свято новорічної ялинки, мені можна туди піти?

Хоч пройшло зовсім мало часу від того, як вони почали відвідувати зібрання віруючих людей, татко дещо вже розумів, тому що дуже любив Слово Боже і читав його щодня.

– Мені здається, що нам не личить бути у таких місцях. Читаючи Біблію, я звернув увагу на сторінки книги пророка Осії четвертого розділу. Там іде опис, як ізраїльський народ приносив жертви по верховинах, по узгір’ях, палив кадила під дубом, тополею й теревинтом. Мене зацікавила назва останнього, «теревинт». Виявилось, що це єврейське слово «єлая» або «ялина». Це гілчасте дерево з високим стовбуром, з вічнозеленими ростучими пучками. Потім я прослідив, що цими вчинками люди гнівили лице Боже. І ось що Господь сказав до народу: «…за те, що Мене безнастанно в лице зневажаєте. Не буду мовчати а відплачу, віддам їм у лоно». Іс.65:3. Ця подія мені нагадує свято новорічної ялинки. Пісні співають про ялинку, танок водять навколо неї, прикрашають її штучними вогниками та свічками, запалюють «бенгальські вогні», запускають безліч салютів... Сергійку, я не наполягаю, щоб ти тримався моєї думки, бо вважаю тебе достатньо дорослим, щоб зробити правильне рішення. Ну що ж, мені потрібно їхати, бажаю тобі вибрати вірний шлях, який не приведе тебе до розчарувань.

Тато поїхав відвезти Яню до бабусі, щоб та приглянула за нею на час відсутності мами. При усвідомленні того, що сталося, розчарування дівчинки було великим, з домішками гіркоти. Всі мрії зникли в одну мить, як мильна кулька. Але ж діватися було нікуди, тому вона беззвучно підкорилася долі. Залишившись на самоті, Сергій розмірковував іще над однією задачею, яку перед ним поставило життя. Та розібратися що до чого він, власне, не встиг. Тому що його покликав сусід-однокласник, який умовив все таки піти на свято: «Дома так сумно одному, можна ж один раз, та в цьому ж немає нічого страшного». Опинившись серед шкільних товаришів, які нарядилися у різне маскарадне вбрання, Сергій почував себе якось скуто. До його серця доходила тихесенька докора: «Навіщо я тут?» Всі веселощі здавались підробними, нещирими, швидкоплинними, скороминучими. Він ледь дочекався кінця. По дорозі додому в глибині душі відчував, що залишився невдоволеним своїм вчинком. На серці була холодна пустеля, його дух був обкрадений повністю. Коли Сергій повернувся, татко був уже дома, але в його очах він не зустрів докору, а лише співчуття. Він усвідомлював, що зробив ще одну помилку, але водночас радів, що має ще шанс виправити хибний вчинок. З великою радістю прийняв татове запрошення поїхати на вечірнє богослужіння, де повністю звільнився від самоосуду та одержав духовний спокій і Боже прощення. Він свідомо відчув, яке велике значення має прихід Христа на землю, без Нього безсила спастися жодна плоть. Мт.24:22. Але оправдується Божою благодаттю, через викуплення в Христі Ісусі. Рим. 3:24. Після зібрання вони відвідали маму в лікарні і дізнались, що все гаразд. Маленький братик вже народився і почувається добре.

Швидко промайнув тиждень. Мама з братиком повернулась з лікарні. Яночку забрали від бабусі. Вчителька Оленка допомогла мамі приготувати святковий обід на Різдво та напекти різних солодощів. Кожен був у цей тихий вечір щасливий по-справжньому. Тато – що має ще одного сина, мама – що не лишила життя цього чудового немовляти, з яким зустрілася у ві сні ще задовго до його народження. Це було те саме чорняве волосся, чорні виразні оченята, пухкенькі рожеві щічки. Сергійко був особливо щасливий, бо ж Михайлик, менший братик, народився на його день народження. І до чого ж він вдався вродливим, з кирпатим носиком! Бог чудово задовольнив бажання кожного. Навіть, мрії маленької Яночки здійснились. Були подарунки, солодощі, радощі, тільки ялинка з того часу зникла і більше не з’являлась у їхньому домі. Але її зникнення майже ніхто не помітив. Бо знайшли і пізнали іншу радість. Радість не швидкоплинну, а повну, досконалу, яка дарує Мир. Радість в Йменні народженого Ісуса Христа.


Галина МАЛІНА


Газета «Християнин» 04(18)2005


© 2008-2012