Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Свідчення Галини Ковтуненко (продовження)

(Закінчення. Початок у попередньому номері)


А я бігла далі, минаючи звірів. Ось якийсь будинок, люди в білих халатах. І одна із них, жіночка, заговорила до мене:

– Дівчина, куди біжиш?

А я кажу:

– Христа зустрічати.

– Не біжи, Христос прийде сюди, ми для Нього готуємо урочисту зустріч.

Кажу жіночкам:

– Може вам щось допомогти?

– Так, принеси води.

Я взяла пусті відра і пішла до криниці. Начерпала води та мерщій до хати. Напівдорозі вирішила подивитись, чи далеко Христос. Як я глянула, а Він вже біля хвіртки. Я до Нього. Підбігла та в ноги Йому впала. Подивитись в лице Йому не могла, бо дуже сильне сяйво від Нього відходило. Душа моя почала говорити з Христом, а тіло вмить піднялося над ліжком, сестри ще більш злякалися. Уста мої заговорили. Почувши, що я розмовляю з Христом, вони трохи заспокоїлись.

– Христос, – кажу я, – я Галя Ковтуненко, я грішниця, я відрікалася від Тебе, але Ти мені прости.

Христос ніжно подивився на мене і спитав:

– Хто твій батько?

Я ще більше злякалася. Якщо і батьківські гріхи мені вмінять, то прощення мені не буде, – думала я.

– Антон хулитель, – поясняю Ісусу, – він Тобі не служить. А я Галя Ковтуненко, я – грішниця, Ти мені прости.

Христос знову подивився на мене, ніжно поклав Свою руку мені на голову і мовив:

– Хорошо, дитино, заспокойся, ти зі Мною.

З цими словами через усе тіло пройшли по мені вогняні промені і я отримала повне зцілення.

Тіло опустилося на ліжко, рука обмякла. Відкрила очі, дивлюся, в кімнаті горить світло і на мене дивляться перелякані очі подруг. Отямившись і пригадавши, що зі мною трапилось, вскочила з ліжка і почала стрибати по хаті і кричати:

– Мене Христос зцілив! Сказав: «Хорошо, дитино, ти зі Мною».

Велика радість зійшла на всіх присутніх і ми разом подякували Господу за явлену милість.

На другий день прийшли в зібрання. Там і засвідчила про чудо, створене Богом і про моє прощення.

До цього часу ноги мої ходять, слава Ісусу! Радості моїй не було меж. Я прикладала максимум зусиль, щоб не згрішити. А якщо таке траплялось, то бігла до пресвітера та сповідалась. Не було в моїх вустах ні пустослів’я, ні сміхотворства, береглася, бо знала, що все відмітиться в кінці життя. Я раділа, що прощена і що ходжу своїми ногами, крізь про це розповідала.

І так одного разу зустрілася з двома сестрами-п’ятидесятницями.

– Галю, ходімо з нами на наше зібрання!

– На зібрання до п’ятидесятників? Ні-ні, я своїй церкві не зраджу!

– Та ми не говоримо, щоб ти церкву кидала, просто один раз сходи послухай. Бо те, що ти прощена – це добре, але це ще не все, потрібно мати Дух Святий.

– Умовили.

Поїхали. Дорога далеченька та, нарешті, дісталися. Заходити в молитовний будинок боялась. Стала на вході, слухаю. Співають так само, як і у нас, баптистів, читають таке саме Боже Слово. Але коли почали молитись, то я стала на сторожу, аж раптом відчуваю, як якась сила наче підіймає мене і мої ноги зовсім не відчувають підлоги.

– Що зі мною? – не розуміла я.

– Сестро, – штовхаю в бік жіночку, яка стояла біля мене з одного боку, – чому, коли ви починаєте молитись, мене мов щось підіймає?

– Це тебе сила Духа Святого торкається, – спокійно відмовила та.

Нічого не зрозуміла. Знову молитва. Знову те ж саме відчуття. Штовхаю сестру з іншого боку і знову питаю:

– Сестро, чого коли ви молитесь, то я на підлозі не стою?

– Це тебе сила Духа Святого торкається, – почула у відповідь.

Не розумію. Сіла та краєм ока дивлюся на двері поглядаю. Якщо щось станеться – тікатиму.

Зібрання закінчилось. Люди почали помаленьку розходитися, ось і мої сестри:

– Ну що, Галю, тобі сподобалося у нас?

– Так коли ви починаєте молитись, мене мов би щось підіймає.

– Галю, це тебе сила Духа Святого торкається!

«Знов те ж саме, – думала я, – та що то за сила така?»

І вже ввечері я все зрозуміла. Бог хрестив і мене Духом Святим.

Повернулась додому, пішла на своє Богослужіння. Та на молитві не стрималась, замолилась на інших мовах. Після деяких застережень, наказів і вмовлянь, мене вигнали. Стала їздити до п’ятидесятників, хоч і далека була дорога, майже сорок кілометрів. І от після спомину смерті Христової, недільного ранку, я відчула біль у хребті. Потім у мене миттєво почали відніматися ноги. Не розуміючи, що зі мною діється, попросила Церкву помолитися за мене. Додому вже повернулася в супроводі двох сестер, бо сама йти не могла. Відчувала слабість в ногах. Та лише переступила поріг своєї квартири, як ноги відібрало повністю.

Знову у ліжку. Сама в квартирі. Хто догляне? І тут Бог не залишив. Друзі вирішили, що хто вдень працює, то вночі до мене приходитимуть, а хто вдень вільний, то до мене йде.

Тяжко зі мною їм було. Ноги у мене налилися, не ворухнуться, хоч руки ще працювали. Не раз приходили і старші брати, щоб помолитися за моє сцілення. Але через одного сосуда було сказано: «приготовляю души взять от земли». Ви можете собі уявити, як я вже приготовлялась. Щось начебто маленьке, а я вже кликала служителя. Молилася, сповідувалася. В той час я дуже близька була з Богом. Наче Він поруч.

Так пройшло три місяці. Лежала, лише їла. Друзі перевертали з одного боку на другий, кормили, переодягали, прали, прибирали...Да воздасть їм Господь! З кожним днем їсти ставало все тяжче і тяжче, стала пити воду, соки.

Одного ранку прокинувшись, побачила біля себе сестру Анну, яка була біля мене:

– Тітонько Анна, – звернулась з просоння я, – поверніть мене будь ласка на бік, я так спати хочу.

– Хіба ти вночі не спала? – здивувалася та.

– Спала, але ще хочу.

Повернула мене на бік і... Я не знаю чи зас­нула, чи що зі мною сталося, але бачу стеля надімною розходиться і до мене спускається Ангел, який взяв мене за руку і каже:

– Галю, підеш!

Думаю: «куди?». Бачу, тіло моє залишається на ліжку, а я підіймаюся все вище, вище... і я опинилася на небі.

Просто дивовижно. Я побачила там сад з деревами, які приносять плоди дванадцять разів на рік. Дерева були пишні-пишні, листя зелене, цілющі, ні одного жовтого чи сухого. А росли на цих деревах яблука, та такі, що на землі я не зустрічала. Під цими деревами росла травичка з голубими та біленькими квіточками, схожі на фіалки. Я так раділа, бачачи цю красу. Почуття просто невимовні. Не відчуваєш болі, горя, печалі, якоїсь тривоги та ще чогось недоброго – на серці радість. Схопилася на ноги та побігла на травичку, бігаю, квіточки зриваю, озирнулася – дивина! А травичка і не пом’ялась, стоїть рівненько, мов би по ній ніхто і не ходив!

Оглядаюсь, а навкруги мене люди ходять. Мені здалося віком двадцять п’ять, тридцять років. Не було старих, не було малих, усі молоді, ще й однаково одягнені – усі у довгих білих сорочках. Глянула на себе і я в такій самій сорочці стою. Коли одягала – не пам’ятаю. Стою та слідкую за людьми. А вони хто чим займаються: хто яблука їсть, хто співає, хто молиться – усі радісні. Відчуваю, що і я радію. Нічого у мене не болить, ні хребет, ні ноги. Ноги! Як глянула на них, а вони такі гарні! Від радості як спохвачусь, бігаю, стрибаю! Поміж дерев замітила вистелені алеї, ніби позолочені. Побігла до них, стрибаю по них босими ногами, а мені так м’ягко. Ні камінчика, ні калючки. Та раптом пролунав трубний дзвоник. І усі люди почали сходитись в одне місце – пішла і я. Бачу – столи стоять, а на столах багато мисочок з ложечками. Заглянула, а там нібито морозиво. Яблука я не їла, але цього дивного морозива довелося скуштувати. Їли стоячи, по четверо за кожним столом. Обережно беру ложечку їжі, та в рот. Ну чудеса, морозиво в одну мить в роті розтало, ковтати нічого, але відчуття в роті таке приємне, що щоб зрозуміти треба лише скоштувати. Трапеза закінчилася. Усі були ситі. Ніхто не просив добавки, ніхто після себе не залишив. Подякували Богу та й пішли, а прибирали після нас Анголи. І знову повернулася в сад. Бігаю, радію. Сонця там не було і не було лампочок, але десь з далеку світило яскраве світло, яке освітлювало весь сад. Я розуміла – то Христос. Світло стало наближатися, все ближче, ближче і вже так було близько, що дивитись на нього я не могла. Раптом чую голос, це був Христос:

– Галю, підем!

– Куди? – подумала я.

Зі світла розгляділа руку, яка показувала донизу, почала вдивлюватися куди маю йти і бачу, далеко-далеко виднілася земля з її хатами та садами. Впала я на коліна та почала благати:

– Ісус, я не піду на землю, будь-ласка. Там знову будуть боліти ноги, спина. Я буду тут!

Та ніжним голосом Христос відповів:

– Підеш на землю на короткий час, для свідчення народу, і будеш в таких місцях де ніколи не була.

І я повернулася у своє холодне, неприємне тіло. Пройшла рівно година, одна година мого «сну».

– Ти так солодко спала, аж посміхалася у сні, що тобі снилося? – запитала сестра Анна.

Зрозумівши, що я уже на землі, стала плакати:

– О, як там добре, о як там добре!

– Галю, де? – допитувалась сестра.

– Там, на небі, – плакала я.

Та пригадавши слова Христа, почала їй свідкувати, надіючись, що чим швидше усім розповім, тим скоріше Ісус мене забере до Себе.

Час спливав. Я свідчила, тіло боліти не переставало і я залишалася на землі. Але по всьому було видно, що доживаю останні дні. Рухатись не могла, нічого на останні дні не їла, нічого не пила, вже ледь говорила. Вирішили брати зробити мені спомин смерті Христової, мов в останнє. Після вечері Господньої стали молитися. Закінчивши молитву, служитель сказав такі слова:

– Ну а тепер Господь почне щось робити з нашею Галею.

Всі здивовано подивились на нього.

– Що ще може робити? Сьогодні середа – спомин смерті Христової, а усі знають, що Галя проситься до Ісуса в п’ятницю на небо, щоб у неділю хоронити. Дуже їй хотілося, щоб у неї на похоронах було багато людей, певно Бог буде забирати! – вирішили усі присутні.

Ранком дзвоник. Чергова сестричка відчинила двері, чую:

– Доброго дня! Тут проживає Галина Ковтуненко?

– Так.

– Нас Господь до вас послав.

– Проходьте будь-ласка, – запросила сестра гостей.

Приїзжі сестри були здалеку. На одній із молитов, – розповідали вони, – Господь повелів нам швиденько збиратися в дорогу. Указав місто, вулицю, номер будинку, квартиру, навіть ім’я та фамілію, куди потрібно їхати, але для чого не сказав.

– Я знаю, впевнено відповіла подруга Галини, – в п’ятницю Господь буде забирати Галину, а вас Він прислав, щоб ви допомогли з похороном.

– Ну добре, – погодилися сестри.

Четвер пройшов спокійно. Настала п’ятниця. Я чекаю. Вже дванадцята година дня. Тут підходять сестри та кажуть:

– Галю вибач, але у нас в церкві прийнято, щоб в дванадцять годин, хто б де не був, щоб схилявся в молитві перед Богом. Ми будемо молитися.

Махнувши їм головою, також почала молитися. І раптом почалась сильна молитва Духом. Йшло ходатайство. В одну мить я відчула, як чиясь тепла рука торкнулась мого хребта, стала надавлювати і... щось хруснуло. Це було моє зцілення. Ноги заворушилися, я сіла. Молитва продовжувалася, Дух почав славити Господа, а я почала роптати:

– Господи, я до дому хочу, сьогодні ж п’ятниця!

Сестри молитву закінчили, на мене ніякої уваги, сидять між собою розмовляють:

– А чого це так Дух молився? – питає одна одну.

– Бо мене Бог зцілив, – кричу їм, – а для чого я не знаю. Сьогодні п’ятниця!

Почала вставати – сестри сидять, очам не вірять. Підскочили, почали костилі мені подавати.

– Ні, – кажу, – якщо зцілення, то повне.

Встаю. Трохи голова закрутилася, давно ж не їла, але помаленьку пішла. Іду та ропчу:

– Господи, для чого Господи?!

Сестри йдуть за мною та лише Бога славлять. Походила по квартирі та назад до ліжка повернулася.

– Давай, Галю, будемо дякувати Богові за таке чудо!

Поставали на коліна усі разом і почали молитися. А я плачу – на небо хочу. І тут через одну сестру йде до мене слово від Господа:

– Продлеваю дни жизни на малое время, для свидетельства народу, и будешь в таких местах, где никогда не была.

З того часу пройшло вже тридцять два роки, довелось вже в багатьох містах буть, де ніколи не була...


підготувала Ірина Булан


Газета «Християнин» 01(30)2009


© 2008-2012