Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Не скинь хреста свого... (Свідоцтво. Раїса Сидоренко)

Кожен з нас, віруючих, проходить назначений Богом життєвий шлях і у кожного він різний. Немає жодного, який би був однаковим, як і день, який пройшов. Шлях, каміння, терня, ... скільки йти по ньому? Скільки треба знести болю, переживань, радощів, сліз, гіркоти, втрат? Нікому цього не відкрито. «О, як важко йти по вузькому шляху кам’янистім...» Та Господь не залишає Своїх дітей і все, що нам трапляється – ми зносимо, дякуючи Його силі з неба, силі, яка проймає до душі і духа, до кісток. Вона – найдорожче, найцінніше.


Що може бути кращим, як не те, що Ісус наш найкращий Друг, Вірний Учитель, Рідний Батько? Як тільки радісно відчувати це! Є багато людей, що блукають у пітьмі, відкидаючи світло, вони намагаються бути якнайдалі від нього, щоб не мружити очі, а інші – з останніх сил біжать назустріч до спасіння, вхопляться за нього і не відпускають. Але... все починається з народження.

Другий день нового 1948 року. За вікном царювала холодна красуня зима. Гарненькі сніжинки, бавлячись з прохолодним вітерцем, тихо лягали під ноги людям білосніжною, пухкою ковдрою. Яка невимовна краса навкруги! Ніжний морозець щипав перехожих за щічки, носики, вушка, а вони, ніби цього не помічаючи, милувалися, по-своєму прекрасною порою року та складали плани на радісне й щасливе майбутнє. Саме цього дня в селі П’ятихатки Василівського району Запорізької області, в сім’ї Петра та Марії Донченко народилася друга донечка, якій дали ім’я Раїса. Не можна передати словами тієї радості, яку відчували молоді батьки! А старша сестричка Людмилка, не приховуючи свого захоплення, частенько підбігала до колиски, перевіряючи чи не прокинулася мала. Як і усі діти, Рая отримувала від батька та неньки необхідну любов та турботу, нітрохи не здогадуючись і не задумуючись над тим, що на неї чекає попереду.

Дівчинка швидко стала дорослою. Коли усі діти, однолітки, бавилися на дворі, їй часто доводилося допомагати батькам по господарству, але це її нітрохи не засмучувало, бо Рая звикла бути тихою, спокійною та слухняною, ніколи не суперечити слову дорослих. Так як у сім’ї не було синів, а на той час вже чотири доньки, Рая з п’ятого класу була «правою рукою» батька. «Мені найбільше подобалось, коли тато доручав таку складну справу, як викачування меду. Щоб його не підвести, я сумлінно та старанно виконувала цю роботу, хоч кожного разу «володарі» вуликів, хоробро захищаючи свою власність, жалили мене під око». Вечорами донька ходила на роботу до матері, яка працювала дояркою, допомагаючи також і їй.

Після закінчення школи, навчалася у Запорізькому технікумі виробництва напівпровідникових приладів. Ось вже й позаду остання сесія. Раїса поповнила свій фотоальбом ще однією фотокарткою, яка свідчила про закінчення навчання. З фотографії дивилися карі лагідні очі, які надавали виразнішого вигляду ще зовсім молодому обличчю. Життя тільки розквітало, але тоді Раїса чомусь не відчувала радості життя, про це свідчив напис на звороті, який вона написала своєю рукою: «Сессию сдала. Увидим, что будет дальше. Пока ничего хорошего». Раїса ще не знала, що без Бога у цьому житті немає нічого доброго, прекрасного та незабутнього, але її душі вже тоді не вистачало спілкування з Предвічним Царем! Згодом вона це зрозуміє, але про це пізніше...

Рая намагалася розпланувати своє життя так, щоб усе було розмірено, на своєму місці, але часто виходить все навпаки, життя вносить свої корективи. Після закінчення технікуму, в 1968 році, вона вийшла заміж, і у 1971 році вже з першою донькою, Тетяною, переїхала до Нової Каховки (на той час її чоловік проходив службу в армії). З 1977 року працювала на заводі «Електромаш» випробувачем електродвигунів, а з 1980 по 1995 рік – начальником випробувальних станцій. Так як з дитинства була привчена до роботи, то для неї не було нічого важкого, навпаки, все було цікавим та захоплюючим.

Хоча усі ці роки Раїса Петрівна Сидоренко жила далекою від Бога, та в серці до того, що Біблія називає гріхом, відчувала огиду та неприязнь. Так, з Божою допомогою, будучи ще невіруючою, жінка перестала носити чоловічий одяг. Їй тоді було 35 років. Одного разу, прийшовши з роботи, вона побачила, що її єдині штани вже зносилися. І вона з сумом промовила до меншої доньки, якій було 10 років: «Ну що, Оксанко, треба мені вже нові штани купувати», а дівчинка, округливши від здивування очі, запитала: «Мамо, а ти, що ще будеш у штанях ходити?!» Почувши це питання, жінці стало ніяково і дуже соромно, совість теж не давала спокою і вона твердо вирішила, що більше ніколи в житті не вдягне чоловіче вбрання.

Не пощастило, як вона думала, з чоловіком. Після заміжжя, Раїса відчула якийсь тягар, що ліг їй на плечі і немилосердно давив на них. Тоді вона ще не знала, що чоловік був для неї хрестом скорботи, який вона повинна була пронести через усе життя. Раїса Петрівна дуже боляче сприймала п’янки та вільне життя чоловіка. В кінці кінців вона не витримала і у 1978 році, через десять років подружнього життя, розлучилася з ним, залишившись самотньою з двома доньками. Але після цього відчула полегшення у житті, та воно було короткочасним. Раїса думала, що разом з розлученням зникнуть її болі та переживання, та все склалось по-іншому.

В 36 років захворіла ангіною, яка поступово перейшла у ревматоїдний артрит (хвороба суглобів: через велике запалення знищуються хрящі між кістками та рідина, яка їх змащує, що наносить дуже великий біль при русі). Вона була дуже енергійною, працьовитою, їй хотілося рости у кар’єрі, зароб­ляти гроші, допомагати дітям та онукам і тому вона усякими зусиллями намагалася вилікуватися. Лікарі не могли нічим зарадити, тому жінка стала шукати допомоги в різних церквах.

Одного разу, коли вона йшла з роботи, в її розумі промайнула така дивна думка: «Була б заміжня – не хворіла б...» і одразу друга: «Після 45-ти...». Вона не знайшла іншого пояснення, як те, що вийде заміж і перестане хворіти. Роки йшли, життя також не стояло на місці, і жінка чекала того часу, щоб оздоровитись...

Одного разу, прийшовши до православного храму, вона відчула, як по її тілу пройшовся вогонь, їй стало легше. Та легше стало не тільки тілу, а й втомленій душі. З того часу вона стала шукати цього відчуття, щоб відчувати його знову і знову. Але все було дарма. Та не залишивши своїх пошуків, встигла побувати у багатьох зібраннях різних конфесій, в одному з таких зібрань вона покаялася. Ви навіть собі уявити не можете, коли це відбулось! Це сталося саме після 45-ти!!! (в 47). Ось те, що Отець Небесний сказав їй в думці... Тільки тоді вона зрозуміла, що Господь з самого дитинства був поряд, наставляв, допомагав та ще й говорив. Але серце сестри Раї не відчувало тієї духовної повноти, про яку вона мріяла. В цій домашній групі вона не знайшла істинного Євангельського вчення, духовної підтримки і Раїса Петрівна відчувала себе чужою серед них. Але в неї не зникало бажання знайти ту церкву, яку веде Дух Святий, яка відповідає вимогам Слова Божого. Це був 2001 рік, хвороба прогресувала і наша сест­ра зовсім перестала пересуватися, тому стало ще складніше продовжувати пошуки. Але Господь не залишив її. З допомогою однієї знайомої, Раїса Петрівна дізналася про існування Новокаховської Церкви Християн Віри Євангельської П’ятидесятників, після чого запросила до себе пресвітера даної церкви. Ставши членом нашої церкви, в її домі стала збиратися домашня група, але все одно їй хотілося побувати у зібранні братів та сестер. Вона стала просити Бога, щоб дав можливість потрапити на Богослужіння та вперше послухати проповіді Слова Божого, і Він дав відповідь через 5-й вірш 102-го Псалма: «Він бажання твоє насичає добром...». І ось цей довгоочікуваний момент настав! 2003 рік, свято Трійці. Слава Господу, Який поклав на серце братам привезти сестру Раю на зібрання. Її душа переповнялася благоговінням від присутності Святого Духа, а проповіді братів та пресвітера вона пам’ятає до сьогодні. Цим Богослужінням, проповідями вона жила цілий рік, а те відчуття, що пресвітер дійсно Божа людина, не покидає й до цього часу, бо все це прийшло згори, з неба... в серце... прямо від престолу благодаті.

З часом брати погодилися возити її раз на місяць на кожне Хліболомання, але сталося диво, зібрання вона відвідувала кожної неділі. Наша сестра дуже занепокоїлась, бо не знала як себе поводити: чи платити за бензин чи ні, а Господь відповів: «Ти просила?» – «Просила. Тільки я ж просила ногами!» – відповіла сестра. Тоді Господь відповів: «Це Мій труд!» – труд, який сумлінно та з великим бажанням до останнього виконували брати нашої церкви Едуард та Валерій, про них Господь відкрив сестрі Раї, що в них сильні руки та добрі серця. Так із року в рік вони возили сестру кожну неділю на зібрання.

Зустрівшись з Богом віч-на-віч, вона не забула й про те, що її діти та онуки (їх на той час було вже двоє) також потребують спасіння. Коли до неї приїжджала 6-річна онучка, то вона усіма силами намагалася прищепити їй любов до Творця: навчала християнським псалмам, які вона, до речі, пам’ятає до цих пір, вчила молитві «Отче наш...», турботливо пояснювала, що треба служити Богу, віддати Йому своє життя. Після останньої поїздки, 6-ти річна дівчинка твердо заявила: «Поїду додому, скажу татові і мамі, що їм треба каятись і рятуватись!»

Йшли роки. Менша донька, Оксана, разом з двома онучками, з деяких обставин переїхала жити до сестри Раї, що сприяло подальшому спасінню сім’ї! Бабуся показала онучці її старий альбом для малювання, в якому дитячою рукою було написано: «Ісус любить нас, перша апостольська церква, Церква Ісуса Христа...», це свідчило про те, що бабуся у ще маленьке серце встигла заложити віру та любов до Бога!

По багаточисленним молитвам жінки, її молодша донька та одна з онучок є членами нашої Церкви, а менші з радістю відвідують зібрання та служать Господу. Раїса Петрівна з доброю посмішкою розповідає: «Коли я дивлюсь, як моя трирічна онучка збирається на «лабання» (зібрання), я сумую через те, що не з дитинства служу Господу, але потім розумію, що мені дарована честь бути першопрохідцем, а це нелегка справа, та дивлячись на спасенних дітей і онуків, не жалкуєш за перенесені скорботи та випробування».

Більша частина людей з таким діагнозом, як у сестри Раї, не можуть не тільки пересуватися, а й працювати своїми руками, та по милості Господа наша сестра з 2005 року і до тепер в’яже шкарпетки для новонароджених дітей нашої Церкви. Вона дуже переживала, що прийде перед Боже лице без плодів. Люблячий Христос заспокоїв її, нагадавши притчу про гірчичне зерня, звернувши увагу на те, що ми його сіємо, а Господь ростить, але ростить на небі... В останньому пророцтві Дух Святий сказав, що на короткий час залишає її на землі, але за цей час вона повинна виконати Божу волю: робити людям добро, використати усі таланти та пройти випробування віри, але найбільше її серце потішили слова: «...снопы будут. В вечности увидишь сколько снопов принесла пред лице Мое...»

Раїса Петрівна хворіє вже 26 нелегких років, 10 з них не пересувається своїми ногами, нам, здоровим, мабуть, ніколи до кінця не зрозуміти, що це значить. Хтось інший вже давно б втратив радість життя, надію на краще, опустив би руки, але не в цьому випадку. Молодь Новокаховської церкви часто буває під час відвідування хворих у сестри Раї, яка завжди зустрічає їх з теплою лагідною посмішкою, зі словами добра та благословення. Вона ніколи не скаржиться на свою долю, а дякує Богу за цей нелегкий хрест, без якого вона навряд чи прийшла б до Господа разом зі своєю донькою та онучками. Вона сприймає все, як з Рук нашого Доброго Пастиря, Який не дає більше, ніж людина може понести. «Краще коротке та нелегке життя з Богом, ніж безтурботне та довге життя у гріхах!» – без сумніву та вагання запевняє сестра Рая, яку можна порівняти з деревом, життєвими бурями похиленим, але не зломленим. Вона у своїй хворобі ніколи не сумує, а завжди й серцем, й тілом, й душею лине на зібрання, хоча деякі брати та сестри, які повні сили та здоров’я нехтують ними. Як боляче!

Дві тисячі років тому, Господь показав нам добрий приклад, несучи Свій тяжкий хрест на гору Голгофу, для того, щоб дарувати кожному бажаючому дорогоцінне спасіння. Йому було вельми тяжко, але Він не залишив його і не покликав легіон ангелів на допомогу, хоча мав таку владу. Тому, коли здається, що наш тягар нам не під силу, спрямовуймо свій погляд на Віа Долороса, на Голгофу, бо тільки там знайдемо сили, щоб пронести свій хрест до кінця. А Всесильна Рука Господа завжди підтримає Своїх дітей, які попри всі негаразди залишилися Йому вірними та покірними. А Слово Боже говорить: «Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від мене, бо Я тихий і серцем покірливий, – і знайдете спокій душам своїм. Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!» (Матвія 11:29-30).


Підготувала Анастасія МОСКАЛИК


Газета «Християнин» 05(43)2011


© 2008-2020