|
Життя, подароване Богом (Свідоцтво. Валентина Котяш)«Бо Ти вчинив нирки мої. Ти виткав мене в утробі матері моєї – прославлю Тебе, що я дивно утворений! І кості мої не сховались від Тебе, бо я вчинений був в укритті, я витканий був у глибинах землі! Мого зародка бачили очі Твої, і до книги Твоєї записані всі мої члени та дні, що в них були вчинені, коли жодного з них не було...» (Пс. 138:13-16). В якій поетичній формі описує нам Біблія момент зачаття плоду. Якщо дійсно вдуматися в кожне це слово, то розумом відчуєш велич Божу, а по тілу розноситься якесь приємне тепло, щось таке ніжне, рідне, дороге твоєму серцю... Що ж це? Це зародження нового життя. Своє свідоцтво хочу розпочати словами Господа: «Бо ваші думки – не Мої це думки, а дороги Мої – то не ваші дороги, говорить Господь» (Іс. 55:8). І це дійсно так, слава Йому за це! У кожного християнина в житті є такі моменти, переживання, які, мабуть, ніколи не зітруться з пам’яті. Йдучи земним шляхом, ми проходимо через випробування. Переживши деякі з них, ми взмозі зрозуміти того, хто також проходить долиною випробувань, чимось допомогти, підтримати, помолитися разом. Свідчення Ірини Оксенчук («Християнин» №1 (12) 2004 р.) мені знову нагадало 1995 рік. Січень. Різдво Христове. Це було для мене перше справжнє свято, коли я всім своїм розумом та серцем зрозуміла, що дійсно народився Христос. Прийшовши з зібрання (в той час ми жили в м.Кузнецовськ, Ровенської обл.) Ми з чоловіком ще довго розмовляли про Сина Божого, про Його народження в наших серцях, адже воно відбулося всього 2 місяці тому. Раділи і тішились, і дякували за Його велику милість, любов, за великий дар спасіння. І після вечірньої молитви мій чоловік, Віктор, відчув, що Господь йому хоче щось сказати. Після молитви наодинці з Богом, відкрив він Писання, і його погляд зупинився на віршу: «... то перш, ніж зійшлися вони, виявилось, що вона має в утробі від Духа Святого» (Мтф. 1:18). Коли чоловік розповів мені про це слово від Господа, ми не відразу, лише через деякий час, зрозуміли його. Ми мали вже доньку, якій було 1 рік. Вона народилася через кесарів розтин, операція пройшла з ускладненням, тому лікарі заборонили мені народжувати дітей. Та після того вечора в моєму організмі почали відбуватися зміни, які, як правило, супроводжують вагітність. Коли я звернулась до лікарів, то вони підтвердили це. І розпочалося те, що багатьом сестрам дуже знайоме: вмовляння на аборт, залякування й тому подібне. Любі чоловіки, допоможіть дружинам пройти цей непростий період. Утіште їх обітницями Слова Божого, дайте їм зрозуміти, що вони не самі борються за життя крихіток, а покладають надію на Господа. Є Той, Хто підтримає, утішить і захистить. Відмовившись від пропозиції лікарів, ми почали кликати до Господа. Ми мали в Ньому потребу, і через пророка Божого було сказано, щоб ми вірили та уповали на Господа. Минав час. На сьомому місяці вагітності я прийняла водне хрещення. У той період лікарі запропонували лягти в лікарню та зробити операцію, мотивуючи це тим, що в останні місяці я не зможу виносити дитину. Але ми розуміли, що той, хто надіється на Господа, посоромлений не буде. Лягати в лікарню я відмовилася, сказавши, що я сама прийду народжувати. «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: «Час родитись і час помирати...» (Ек. 3:1-2). Прийшов і мені час народжувати. Ми з чоловіком помолились, заспівали псалом і поїхали до пологового будинку. Подальші події згадувати не просто. Визвали терміново лікаря. При обстеженні повстало питання чиє рятувати життя – матері чи дитини? Звичайно, нам було нелегко. Підписавши всі належні папери, ми віддали все в Божі руки, але губити дитину не дали згоди. На слідуючий день, коли прослухували серцебиття дитини, сказали, що воно не б’ється, тому потрібна термінова операція. А перед нею мене «відвідало» чимало персоналу, щоб підтвердити для себе ту думку, що віруючі приносять в жертву дітей. Наскільки диявол затуманив людський розум, що вбивство дитини під час аборту вважається нормальним, а коли людина бореться за життя дитини, хоче його зберегти, це вважається фанатизмом, жертвоприношенням. Скільки в мені за той короткий час пройшло переживань знає один Господь. Але коли на операційному столі мені розвели руки, я ніби прокинулась, тверезо розуміючи всі ці події. В ті незабутні хвилини згадався розп’ятий Христос. Я відчула таку любов, з якою ніякі інші почуття не можуть зрівнятися. Коли принесли лоток для мертвої дитини, то поглянувши на нього, я з усією своєю біллю звернулася до Бога, просячи дати життя моїй маленькій дитині. І якщо для цього потрібно забрати моє життя, я була згідна його віддати. Напам’ять завчений вірш, з Євангелія від Івана 3:16, став для мене найдорогоціннішим над усе. Коли я прокинулась від наркозу і побачила біля себе санітарку, мене цікавило лише одне запитання, саме воно так і зосталось на моїх вустах не задане. Боліло все тіло, але як було боляче всередині. Я молила Господа, щоб дав мені сили почути відповідь на моє питання і прийняти її. Та лише після обіду з листа мого чоловіка я дізналась, що Бог дав нам сина, якого ми так і назвали Богдан. На сьогоднішній день ми багато чого не розуміємо, чому склалося саме так а не інакше. Але ми зрозуміли глибоко: в руках Божих давати життя, чи забирати. Хочеться звернутися до майбутніх мам, яким дав Господь відчути в утробі зародження нового життя. Не бійтеся народжувати, які б не були обставини життя. Пам’ятайте, що Господа очі завжди над тими, хто боїться Його і бажає чинити Його волю. Вірте Йому, до кінця вірте. За все дякуйте. І нехай все ваше життя супроводжують слова: «... Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!» (Мт. 28:20). А Господу нашому нехай буде віддана уся честь і хвала. Амінь. Валентина КОТЯШ, смт Чаплинка Газета «Християнин» 03(14)2004 |
| © 2008-2020 |