Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи
А я буду згадувати ласки Господні...
просмотров: 2716
Статті з \"Євангельского голосу\"
просмотров: 5217
Прикоснись к Иисусу!
просмотров: 505
Автор жизни
просмотров: 1368
Я дивно устроен
просмотров: 1483
Почни з сусіда
просмотров: 1031
Григорий Савич Сковорода
просмотров: 1446
Простіть мене, лікарю...
просмотров: 1013
Місіонерська подорож
просмотров: 2423
Конференція тюремного служіння
просмотров: 401

Всего статей: 665


Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Євростандарти під солом'яною стріхою

Дочекались і ми. Світові цінності, культура, рівень життя вже на відстані протягнутої руки. Все лиш залежить від товщини гаманця. А наш лексикон легко поповнився новими словами: євроремонт, євровікна, євростандарти. І ніхто з цього приводу не робить трагедії. Навпаки, це добротно, зручно, гарно. Тільки душа наша, ні-ні та й озветься, тільки не від надбаних сучасних форм, а від втраченної глибинної суті.

Не так вже й давно, збираючи до школи своїх шістьох школярів, попостоявши в черзі, нарешті і ми дочекались прилавку. Вибір надзвичайний. І наш знайомий продавець пропонувала багато варіантів і того, і іншого, надійшла черга і до щоденників. А на обкладинках то дівчата з хлопцями в непристойних позах із блудливими очима, то жахливі мордочки “невиданных зверей”, спортсмени, артисти і сучасні авто. Великим було наше здивування, коли руки дітей потягнулись до щоденників з намальованою українською хатою під солом’яною стріхою, огородженою плетеним тином з глиняними глечиками на кілках.

Хтось закине, мовляв, і живіть собі в такій хаті, якщо вона вам подобається. Я заперечу, я не про форму – я про суть. Ця хата є символ домашнього затишку, родинного тепла, всього того, що вже зникає на теренах сивої Європи. І коли дізнаєшся, що хтось цьому намагається мужньо протистояти, відкриваючи двері свого дому для євростандартів, і в той самий час недаючи розібрати “солом’яні стріхи” хоч і осміяних та все ж не старіючих християнських цінностей. Підсвідомо спішиш підтримати ці руки. І щоб під товщею бетону не вмерла людська душа так і не реалізувавши від Бога данних почуттів, щоб разом з наживкою нам не проковтнути гачка, ми і хочемо познайомити вас з непримітною, але особливою християнською родиною.

Дивлячись на сім’ю мого брата по вірі Миколи Павловича Мосійчука, я намагався зрозуміти, що стало першопричиною прийняття рішення: поповнити сім’ю покинутими дітьми?

Розповідає батько, Микола Павлович.

– Народився я в великій родині, тому життя без дітей не уявляв, всім серцем бажав мати велику сім’ю, і про це знав Господь.

Час минав, але поповнення не передбачалось. Ні, я не звинувачував Бога і не докоряв Йому. Я терпляче чекав Його вказівки.

Та одного разу до мене пролунало Господнє слово: “Спасайте приготовлених на вбивство” (Пр.10). Я замислився: “Господи, хто ж це такі?” “Це беззахисні вдови та сироти” – прийшло у відповідь.

Як я можу їх спасти? Ніхто не знав моїх переживань. В моєму серці йшов діалог з Вічним Богом. Незабаром, на одному вечірньому зібранні, з кафедри я почув вдруге: “Кого мені послати на діло Моє?” Того вечора, схилившись перед Богом, я рішуче заявив: “Ось я, пішли мене!”

Дуже швидко до всіх членів моєї сім’ї прийшло єдине бажання – взяти дитинку. Хочу зауважити, що це рішення не було спонтанним чи емоційним. Ні, це рішення було обдумане та зважене. Всі ми розуміли, що це відповідальна справа, адже мова йде про людські серця. У Чаплинському дитячому будинку була залишена матір’ю маленька дівчинка. Так і не спробувавши материнського молока, чекала на батьків. Навіть, якщо в куточку мого серця і затаївся якийсь сумнів чи переживання, та коли ці оченята в свої три місяці пильно подивилися на мене – усе розвіялось.

– А як же сестра Люда, жінка Миколи Павловича? У неї самої було дивне народження. Як не старалася її мати позбутися дитятка, яке вже чекало свого появлення на світ, що вона тільки не робила – все було марно.

Одного разу, увісні явились їй мужі з піками говорячи: “Якщо ти це дитя погубиш, загине вся твоя родина”. Прокинувшись від жахливого сну, жінка усвідомила, що хата повна диму. На щастя усі були живі, а бажання не мати дитину кудись від страху ділося. Так і народилась маленька здорова дівчинка, народження якої запланував Сам Бог – сестра Людмила, вірна дружина та любляча мати.

– Коли я вперше побачила нашу Олечку, – розповідає вона – то здригнулася від болю. Прийшла додому і мамі розповідаю як там холодно: всю кімнату обігріває один камінчик. А воно, маленьке, дістане своє рученятко та й дме на неї. Що воно розуміє в три місяці? Не могла втриматися і моя мати: “Та коли ж ти її мені на лежанку принесеш?” Через неділю Оля була в нашій сім’ї повноправним її членом.

– Далі наше бажання мати дітей зміцнювалося, – продовжує батько, і маючи на цей час шістьох діточок, так і залишається незмінним. “Спасайте приготовленных на убиение” (Пр. 10).

– Невже в сім’ї Мосійчуків немає ніяких проблем, ніяких труднощів?

– Як і у всіх, звичайно є, – відповідає брат Микола. І діти хворіють, і фінансова буває потреба. Та як би важко часом не було, ніколи не приходила думка: навіщо ми їх взяли. Бо радість, дивлячись на них, все покриває.

Їду на велосипеді, – згадує він, – і везу їх п’ятьох, з лиця посмішка не сходить, таке щастя. Дивляться на мене люди: хто дивується, хто насміхається, а мені радісно, бо таким скарбом володію.

– Тільки мати може зрозуміти матір, – говорить сестра Людмила. Бо більшість часу проводить з дітьми саме вона. Нагодувати, попрати, приготувати, при цьому вислухати кожного, бо і в них, маленьких, є проблеми. Мені кажуть: “Та тобі медаль потрібно дати!” “Ні, кажу, мені б вінця від Небесного Отця!” Питають: “А ти впевнена, що більше своїх дітей не будеш мати?” “Не знаю, може буду, Бог відає!”

Зустрічаючи деякі молоді сім’ї, запитуєш: “Чому в зібранні не був?” “Немає часу! – чуєш у відповідь. Сім’я, розуміти треба”. А де ж цей час бере сім’я Мосійчуків?

Розповідає Котяж Віктор Федорович, служитель Чаплинської Церкви.

– Я не пам’ятаю такого разу, щоб Мосійчуки пропустили Богослужіння, хіба що по хворобі. Маленькі, більшенькі – всі на служінні. В кінці залу ми поставили низькі лавки, саме для дітей, думаючи, щоб не заважали. Та сором нам був, коли усе сімейство Мосійчук всілись на саму першу лавку, заявляючи про свою серйозність. Правда, перші рази приходилося виходити по пару разів чомусь із мамою, але ті походи кожного разу ставали все рідшими, та рідшими. І от учора нас Бог особливо благословив, навіть діти це відчули, мужньо відсидівши дві години. Та коли на весь Молитовний будинок залунало “Отче наш...” з переплетіням ніжних дитячих голосів з дорослими – мені здалося, що вже прихід Господній – так було невимовно.

Ця родина – благословіння і для Церкви. Я дуже радію, дивлячись на них. До сьогодні, жодного разу я не чув найменшого нарікання з боку батьків. Поможи їм Боже! Навряд чи людина могла б сама – це від Господа...

У 1990 році співочий гурт нашої церкви побував у Фінляндії. Серед іншого нас запросили відвідати сиротинець, який збудувала і утримувала одна із церков. Не помилюсь, що такий рівень добробуту у нашій країні тоді, мабуть, мали лише деякі діти деяких міністрів і партійних працівників. Але залишив я цей дитячий будинок з почуттям глибокого суму. Як і всі, я люблю порядок, але не побачивши розкиданих іграшок, спавшої на підлогу ковдри, не почувши дитячих суперечок і сміху серед цієї регламентованої тиші і чистоти, я не побачив головного: у цих дітей не було величного надбання людства – сім’ї. І це не вина Фінляндії чи Америки. Це ми, просторими коридорами, яскравими фасадами і великими капіталовкладеннями, намагаємось заспокоїти голос нашої совісті, щоб не розтривожилось наше серце, щоб не почути плач сироти, що лунким ехом б’є по нервах. Вже і на Україні будуються сиротинці. Є прості, звичайні, є обладнені за останніми євростандартами. Одні зводяться на невеликі, але щирі пожертви віруючих людей, інші на фальшивих лозунгах не зовсім порядних людей. Для одних – це відповідальне служіння, виконання Божого поклику, для других – вавілонські вежі гордого людського духа. А я подумав: хай від цього збереже Господь. Але уявіть, що наші з вами діти, дорогі читачі, враз стали сиротами. Де б ви хотіли, щоб були ваші діти: у просторому, сучасному дитячому будинку, чи у небагатій, але віруючій, богобоязливій сім’ї? Прочитавши це свідчення не спішіть приймати раптовий емоційних рішень, шукайте волі Божої особисто для вас. А відносно таких сімей, яких у наших церквах чимало, слід було б подумати про посильну їм допомогу. І не тільки молитвами.

Василь Кравчук


Газета "Христианин" 02(16)2005


© 2008-2012