Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете «Христианин».

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки


Украина онлайн

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета «Християнин»
(Украина, Херсонская область,
г. Новая Каховка)
приветствует Вас!


На этом небольшом сайте вы можете
прочитать все статьи из нашей газеты,
а так же скачать её электронную версию.
>>Читать последний номер<<
>>Скачать календарь на 2021 год<<

STOP-контроль

За вікном накрапав дощ. Його важкі краплі, вдаряючись у скло, повільно стікали донизу, залишаючи за собою чисті доріжки-змійки. Осінній вечір тихо огортав місто, зриваючи з дерев останні пожовклі листочки. Та ніхто з його жителів не помічав красу золотої осені, яка так намагалась порадувати їх теплом і хоч на трошки затримати прихід суворої зими. У місті завжди так. Здається, що навіть ключі журавлів, які летять у теплі краї, стараються обминути ці багатолюдні місця, все одно ними там ніхто не милуватиметься.

Сьогоднішній день не був виключенням. Колони автомобілів повільно рухалися по проспекту, зрідка невдоволено сигналячи один одному. Втомлені після чергового робочого дня пішоходи поспішали ще до початку зливи сховатися у своїх затишних квартирах.

– Зупинка «Площа Свободи», – голос диктора змусив Дмитра відірвати свій погляд від вікна.

За роздумами він не помітив, як вічно повільний трамвай довіз його сьогодні напрочуд швидко. На наступній зупинці треба виходити. І чого це його потягнуло на спогади? Навіть телефон, який завжди виручав, допомагаючи швидше картати час, цього разу мирно лежав у кишені. Як завжди переповнений у вечірній час-пік трамвай сповільнював свій хід. Пасажири, які мали виходити на зупинці, почали збиратися біля дверей, їм теж хотілося якомога швидше покинути тісний громадський транспорт і сховатися від дощу в теплих домівках. Коли двері зачинилися, у салоні стало більше місця, але далеко не тихіше. Як завжди знайшлися ті, хто, не соромлячись оточуючих, голосними розмовами тривожили дрімаючих пасажирів. Дві бабусі разом із кондуктором обговорювали останні політичні новини так, ніби працювали журналістами на радіо. Якийсь чоловік, що сидів попереду Дмитра, голосно розмовляв по телефону. Поруч із ним стояла велика клітчаста сумка, край якої торкався його взуття. На останньому сидінні на руках у матері плакала дитина, яку ніхто не міг заспокоїти.

Приїхавши в місто Дніпровське, Діма довго не міг звикнути до міського ритму, шуму транспорту, великого натовпу людей. У перші дні він навіть старався уникати місця їх великого скупчення, ходив малолюдними вуличками. Але зараз вже не звертав на це уваги. Звик. Тим більше, що після пар в університеті і важкої роботи йому часто не хотілося бачити нічого, окрім власної подушки. Одягнувши навушники, він накинув капюшон куртки і додав гучності. Та попри всі можливості дешевих навушників, уривки розмови чоловіка, що сидів попереду, долітали до його вух. Дмитро мимоволі прислухався. Як не дивно, але голос цього чоловіка здавався йому доволі знайомим. Незнайомець розповідав своєму співрозмовнику, що їде до якогось хлопця, який навчався в тому ж університеті, де і Діма, більше того, на його економічному факультеті. Думки, як нав’язливі мухи, почали роїтися в голові, навушник непомітно випав із вуха. Коли чоловік назвав адресу гуртожитку, в якому проживав Дмитро, і запитав, на якій зупинці виходити, щоб до нього дібратися, стало зрозуміло, що їм по дорозі. Десь у глибині з’явилося бажання допомогти незнайомцю нести сумку і вказати потрібну адресу. З усього було видно, що він не місцевий, до того ж одягнутий доволі просто. Не бажаючи осоромитися перед співмешканцями з гуртожитку, Діма, про всяк випадок, виглядаючи з-під капюшона, кинув оком на дивака. Неймовірно! Він не міг повірити своїм очам, адже незнайомцем виявився... диякон їхньої Церкви – брат Роман. У хлопця перехопило дух. «І що він тут робить?» – промайнула думка в голові.

Зрозуміти, до кого приїхав брат, було не важко, адже в цьому місті з їхньої церкви ніхто, окрім нього, не навчався. До того ж їхати сюди треба було аж з двома пересадками. О, як же не хотілося Дмитру сьогодні зустрічатися з братом Романом! Велике бажання уникнути зустрічі викликало: шквал думок, мозок почав напружено працювати.

Він добре знав, що говорити з братом-дияконом – це означає розказати все: чому він не приїхав у рідну церкву на Свято Жнив, як проходять зібрання в місцевій церкві, чи познайомився він із тамтешньою молоддю. Подібного «допиту» він не міг йому дозволити, хоча брат Рома, напевно, навіть не міг уявити, що Діма не відвідує зібрань. Хоча за останні місяці він добре навчився хитрити і обманювати батьків, керівника молоді, друзів дитинства.

«І тут брат Роман, як грім серед ясного неба. Я здогадуюсь, чому він приїхав. Точно! Напевно, у церкві щось запідозрили і тому послали диякона проконтролювати мене! Ні, я цього їм не дозволю! Мені, самостійній дорослій людині, особистості все-таки, не дають права жити як забажаю?! І хоч наступна зупинка моя, поїду далі і десь перечекаю його непроханий візит. Нічого, залишить сумку на вахті, потім прийду та заберу», – подумав Дмитро. Звичайно, жаль було витрачати зайвих п’ять гривень на зворотній шлях, бо не багато грошей залишилося, а до стипендії ще цілий тиждень. Хоч від клітчастої сумки добряче тягнуло запахом смачних пирогів, але бажання жити незалежно перемогло. І увімкнувши гучніше музику, невдячний земляк заплющив очі.

– Зупинка «Вулиця Українська». Кінцева. Шановні пасажири, трамвай далі не їде, – промовив диктор, але Діма вже не чув його прохання.

Хтось почав шарпати його за плече. «Невже брат Роман впізнав мене?» – промайнула думка. Холодний піт покрив Дмитрове обличчя. Але ні, це був кондуктор. Витягнувши навушника з вуха, він згадав, що його зупинка – кінцева і треба виходити. Озираючись навколо, ніби злодій, хлопець вийшов із давно порожнього трамваю. Дощ лив як з відра. Знову спіткала невдача. І тільки одна радісна думка проминула в голові: «Як добре, що я завчасно дізнався про візит служителя, хоч однієї неприємності вдалося уникнути». Роздумуючи, де краще перечекати, Діма поспішив на набережну, і вже повністю промоклий заховався під залізну парасольку, що одиноко стояла посеред порожнього пляжу. Які тільки жертви він мав перенести в боротьбі за свою самостійність і незалежність: єдина в гардеробі куртка була тепер повністю мокрою, нові чоботи – повні дощової води. Зошити із задачками з вищої математики, які вже декілька ночей Дмитро так старанно переписував у одногрупника, промокли настільки, що чорнила повністю розплилися. Від річки потягнуло холодним повітрям, стало ще холодніше. Так жаль себе йому ще ніколи не було. «Думи мої, думи мої. Лихо мені з вами», – згадав хлопець рядки вірша, що вчив напам’ять під час уроків української літератури.

Події останніх півроку прокручувалися в голові, ніби кінострічка. Як і всі його однокласники, він мріяв успішно скласти ЗНО і вступити до університету. Професію «економіст» можна було здобути в рідному місті, тому батьки наполегливо радили подавати документи саме туди. Та й сам він не мав бажання їхати кудись далеко. Але одного разу Діма поділився своєю мрією з другом Кирилом. Товариш був із віруючої сім’ї, разом вони ходили до недільної школи, співали в молодіжному хорі, але Богом той особливо не цікавився. Найбільше задоволення Кирилу приносили зауваження за не християнську поведінку від керівника молоді Андрія Білика. Хлопець, ніби виростав у своїх очах і помилково думав, що після подібних витівок виростав і в очах всієї молоді. Він і порадив Дмитру, як своєму найкращому другу, їхати звідси куди подалі, так як самому через погані оцінки нікуди не вдалося вступити вчитися. Кожен день Кирило змальовував йому прекрасне самостійне студентське життя, де ніхто за ним не слідкуватиме, ніхто не запитає, чому його не було на зібранні. Робиш, що заманеться, а найголовніше, там не буде Андрія Білика, який, здавалося, бачив усе і слідкував за всіма. Ні, Діма сам бачив, що далі жити в такому ярмі неможливо. Тому навмисно без відома батьків обрав саме цей, далекий від дому, заклад освіти для свого майбутнього навчання. Головне – подалі від рідного міста, від батьків, від церкви. Йому так хотілося пожити самостійним, ні від кого не залежним, і головне, нікому непідконтрольним життям.

Але і тут в Дніпровському його не залишали в спокої. Вже тричі дзвонив Андрій Білик. «Каже, що цікавиться життям рідної молоді. Ви чули таке? Та то він втратив наді мною контроль і старається з усіх сил його відновити. Ні, не дам йому втручатися в моє особисте життя», – думав Дмитро. Але й виглядати перед керівником молоді погано не хотілося. Останній дзвінок взагалі вивів Дмитра із себе. На запитання Андрія про причину його відсутності на Святі Жнив у рідній церкві, хлопець відповів, що не зміг купити квиток, тому був у місцевій церкві, яка теж святкувала День подяки. Але це, виявляється, не задовольнило керівника молоді. Це ж треба додуматися! Він почав розпитувати про теми проповідей, що звучали на святі. Ох же і настирливий цей Білик, правду казав про нього Кирило, і яке йому діло до особистого життя Дмитра. Довелося на ходу вигадувати теми проповідей, адже Діма вже декілька місяців не відвідував зібрання. Спочатку він гордився своїми здібностями, і думав, як буде хвастатися перед Кирилом, що обвів навколо пальця керівника молоді. І яке ж було його здивування, коли Андрій сказав, що в Дніпровській церкві ще не було Свята Жнив, так як його дядько несе в цій церкві служіння пресвітера. Такого удару «особистість» Дмитра пережити не могла, і він кинув слухавку.

А тут ще Мирослав із Владом пориваються приїхати до нього в гості. Як вдома був, то не помічали, а як поїхав – так одразу згадали. Нічого страшного, що не захотів співати з ними в братерському співочому гурті. Їздять тепер по селах, проповідують – євангелісти великі, благовісники. Видно і їм закортіло взяти верх над його самостійним життям. А може вони заздрять?

За батьків, взагалі, мова не йде, дзвонять кожен день. Ні, щоб поцікавитись, чи є в рідного синочка гроші, так вони розпитують про зібрання, про молодь, про те, чи свідкую я одногрупникам про Бога. Та йому гроші треба, а не зібрання ваші. Немає вже чим розплачуватися за програш у карти. Але все це в сукупності ще можна було пережити, все одно і Андрій, і батьки далеко звідси. Та що означає приїзд брата Романа? Невже прийшов кінець його незалежності? Як вони посміли слідкувати за ним і тут?

З того горя йому хотілося кричати. І тільки тепер він зрозумів, що руки і ноги давно замерзли, а куртка покрилась тонким шаром льоду. Розблокувавши телефон, він побачив п’ять пропущених дзвінків від тата і брата Романа. Але найбільше його налякало те, що вже була десята година вечора, і гуртожиток зачинили на вхід. Як він не помітив, що минуло стільки часу? Дмитро хотів чимдуж помчати в бік гуртожитку, але ноги не слухалися. Ледь діставшись прохідної студмістечка, він вирішив якомога швидше проминути шлагбаум із вартовим. Але попереду стояв знак «STOP! Контроль!», і охоронець дядько Степан ввічливо попросив пред’явити перепустку. «І тут контроль! Та коли ж я стану безконтрольним?!» – гнівно вирвалося з вуст Діми. І в цей момент, ніби десь з неба, прозвучала тиха відповідь: «Ти вже давно став безконтрольним». У хлопця аж захопило дух, все навколо ніби зупинилося. Він оглядався навкруги і не міг збагнути, кому належав цей голос? Дмитро боявся поворухнутися, перед очима досі стояв щойно побачений знак. Він вже декілька місяців боровся сам із собою і до чого дійшов? Колись слухняний, старанний і вірний Богу Дмитро перетворився в безконтрольного, занедбаного, далеко невіруючого Діму. Жах переповнив його серце. Ще довго довелося стукати у двері гуртожитку, аж доки заспана вахтерка не відкрила їх.

Зайшовши до кімнати, хлопець побачив ту саму велику клітчасту сумку, яка стояла поруч із ліжком. Йому ледь вдалося підняти її. «І це брат Роман тягнув цю сумку всю дорогу, щоб порадувати мене, а я навіть не зустрівся з ним?» – відчуття сорому, яке давно вже не наповнювало його, з новою силою огорнуло обличчя і серце. Відкриваючи сумку, він очікував побачити будь-що, але не це. Під самим верхом лежало тридцять шість листівок – рівно стільки, скільки було молоді в їхній церкві. Забувши про мокрий одяг і голод, він почав читати першу з них. Вона була від Мирослава, сина пресвітера церкви Віктора Давидовича: «Дорогий брат Дмитро! Щиро вітаю тебе зі Святом Жнив! Бажаємо тобі мудрості в навчанні, міцного здоров’я та вірності Ісусу Христу! На власному досвіді знаю, як це не легко вчитися далеко від батьків, рідної церкви, друзів. Та все ж, усі, хто проходять подібні випробування – герої віри!...» Листівка випала з рук. «Дорогий брат... герої віри. Який же я брат! Який герой віри!» – сльози покотилися по щоках, він просто не міг далі читати. Його стомлена душа, що так довго томилася від безконтрольного життя, рвалася назовні. Впавши на коліна, Діма розплакався, і молитва покаяння полилася з його вуст. Йому все одно було, що думають сусіди по кімнаті, які здивовано переглядалися між собою. Вони ще ніколи не бачили його на колінах. Блудний син повернувся в обійми Небесного Батька. Він не знав, скільки часу провів у молитві, але, вставши з колін, його серце було сповнене миру і радості. Інші листівки він вирішив дочитати, лежачи в ліжку, бо відчував нежить. Переодягнувшись у домашній одяг, Дмитро швидко розпакував сумку, складаючи в холодильник їжу. Мамині пиріжки були, як ніколи, смачними, а домашнє молоко – краще всіх напоїв. Так смачно хлопець давно вже не їв. На дні сумки лежав ще один конверт. Розкривши його, Діма побачив побажання від тата і мами, а також невмілі малюнки менших братів та сестричок. Найменша з них Ліда писала: «Дмитрику, приїдь додому, ми скучили за тобою!» Сором вкотре оповив його серце, осуджуючи за таку неуважність до своїх найкращих у світі рідних. Так і залишилися не дочитаними листівки від молоді, вперше за стільки часу Діма заснув мирним сном. На ранок піднялася температура, далося взнаки перебування на холоді в мокрому одязі. Попередивши старосту групи, Дмитро пішов у поліклініку. Рентген виявив двостороннє запалення легень. Вийшовши з кабінету лікаря, хлопець вперше за декілька місяців першим зателефонував батькам. Він уявляв, як будуть цьому дивуватися вдома. Коли мама підняла слухавку, з Діминих вуст вирвалося: «Прости мене, мамо! Я стільки сліз і переживань приніс тобі». Мама ніяк не могла зрозуміти, що трапилося з сином, невже приїзд брата Романа так добре вплинув на її сина? Коли хлопець заспокоївся, вона ніжно утішала його добрими словами, в яких звучало прощення і материнська любов. Коли Дмитро сказав, що в нього запалення легень, мама просила негайно приїхати, та сина не треба було і просити. Вперше за стільки часу він сам дуже хотів додому.

Розділивши між сусідами домашні гостинці, хлопець почав збирати речі. Наступного ранку рідне місто радо зустрічала свого «біженця». І хоч хвороба давалася взнаки, серце наповнювала радість. Назустріч вже мчали менші братики та сестрички. Сашко з Сергійком взялися нести його важку сумку, дивуючись силі старшого брата, сестрички наперебій радо описували події останніх місяців, а найменша, Ліда, міцно обійнявши його шию, шепотіла: «Я так давно тебе чекаю». Діма не міг зрозуміти, як він раніше не цінував своїми прекрасними братами і сестрами. Коли вся сім’я зібралася для молитви, батько запропонував помолитися старшому. Але той не міг молитися – сльози знову і знову наповнювали його очі. Після молитви він щиросердечно просив пробачення в кожного.

Палата № 9 терапевтичного відділення місцевої лікарні наповнювалася звуками неземної пісні, розливаючись коридорами і поверхами. Медсестри скупчилися біля дверей, слухаючи як християнська молодь гармонійно співала комусь із хворих. Їх прийшло рівно тридцять шість, санітарка пильно рахувала і дивувалась їх акуратності та ввічливості. Ви, напевно, вже здогадалися, так-так, це до Діми прийшли його найкращі друзі – рідна молодь. Не було ще ні одного дня, щоб його хтось не відвідав, а бананами, апельсинами і мандаринами він ділився ледь не з усіма хворими та медперсоналом. Не міг Дмитро дочекатися того дня, як прийде до церкви. Він вже сотні раз запитував себе, чому його раніше не тягнуло туди? Як він міг не помічати, що в їхній церкві така прекрасна та чуйна молодь? Андрій Білик, виявляється, прекрасний керівник молоді, а його турбота про нього була не що інше, як прояв сердечної любові, і далеко не спосіб контролю. За батьків, взагалі, мова не йшла, вони кожен день по декілька годин були поруч.

Перед різдвяними святами Діму виписали додому. Радості не було меж. Переступаючи поріг Дому Молитви, він від серця заспівав: «Люблю, Господь, Твой Дом». Зібрання пройшло на одному подиху. Проповідь Віктора Давидовича настільки вразила його, що він відгукнувся на заклик до покаяння. Коли після молитви Дмитро відкрив очі, його здивуванню не було меж – поруч із сльозами на очах стояв навколішки Кирило, який у цей день також отримав спасіння. Як же не хотілося йому повертатися в університет, але після мудрих настанов пресвітера та батьків він, з великим бажанням послужити Господу, поїхав на навчання.

Через рік до їхньої церкви приїхала разом зі своїм пресвітером Дніпровська молодь. Зрозуміло, що з ними також приїхав і Діма. Він тепер часто приїжджав додому. В кінці зібрання пресвітер Дніпровської церкви щиро подякував місцевій громаді, молоді, а також батькам Дмитра за чудово вихованого сина, справжнього християнина, який своїми палкими проповідями підкріпляє віруючих. Опустивши голову, Діма щиро дякував Богу за звичайнісінький дорожній знак «STOP! Контроль!», за допомогою якого Господь повністю перемінив його життя.


Богдан Кравчук


Газета «Християнин» 1-2(65-66)2019


© 2008-2020