Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете «Христианин».
При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.
Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.
|
|
Невіруюча (Свідоцтво)
«І той, хто до Бога приходить, мусить вірувати, що Він є, а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду» (Євр. 11:6)
Пригадуючи своє життя від самого раннього дитинства, я завжди приходжу до висновку, що я ніколи в житті не була невіруючою. Я завжди вірила, що Бог є! Але мій шлях до Нього був дуже довгий і складний. Народилась я в багатодітній родині віруючих людей. Мої тато і мама були богобоязними людьми, членами церкви християн віри євангельської П’ятидесятників. Десь із самого малечку в мій дитячий розум вкралося те, що ми віруючі, а оточуючі нас люди невіруючі. Я засвоїла це, ще не усвідомлюючи, навіть, що це значить – бути віруючим. І злегка турбувало мене одне питання: чому віруючих мало (одні ми), а невіруючих так багато. Коли я була зовсім маленькою (тільки-но починала щось розуміти), в нашому домі досить часто я чула незрозумілі слова: «наука, еволюція, Дарвін». Мої старші сестрички і братики були вже підлітками, старшокласниками. І не раз я чула, як тато доводив їм, що Всесвіт створив Бог-Творець, а не виник він сам по собі внаслідок еволюції. Слухаючи такі суперечки, я вірила кожному татовому слову і дуже не любила отого поганого Дарвіна. Своє дитинство я вважаю дуже щасливим. Жили ми як усяка багатодітна родина – бідненько. Але в нашому домі була Біблія. В часи гонінь досить часто в нашому домі проводилися зібрання, на яких я була присутня від початку до кінця. В мене не виникало бажання побігати або погратись у дворі під час зібрання. В нашій родині дуже любили співати. Я зростала серед пісень і молитов і вірила в те, що Бог є, Він все бачить, все чує і знає, що Він створив світ і колись забере на небо. Пішла до школи. В класі я була одна віруюча серед невіруючих дітей. Коли приймали в жовтенята, я просто не прийшла до школи, але вчителька на другий день міцно пришила мені до фартушка зірочку червоними нитками. Пізніше я відмовилася вступати в піонери. Мабуть, в школі вже звикли до цього (була я однією з молодших дітей в родині), бо ніхто з них особливо не наполягав на тому: я вчилася гарно, добре вела себе на уроках і на перервах. За всі роки навчання в школі я не переживала ніяких утисків з боку вчителів і майже не зазнавала насмішок з боку учнів з приводу того, що я віруюча. Так само легко обминула й комсомол. Разом з татом й мамою я постійно відвідувала зібрання. На щастя, у нас вже був невеличкий Дім молитви. Слухала проповіді, дуже любила співати, тягнулася до хору, своєю поведінкою ніколи не завдавала клопоту ні своїм батькам, ні служителям церкви, не викликала в них тривоги. Залюбки ходила на молодіжні зібрання, раділа, коли мені доручали вивчити вірша на свято. Надто легко я пройшла свій шлях до шістнадцятилітнього віку, ніколи не замислюючись над тим, що диявол чатує на мене, щоб згубити навіки мою душу. Але це було реально, це було справді так. Я досі не розумію, з якої причини диявол здобув доступ до мого розуму. Зі мною відбувалося неймовірне. В моєму розумі, проти моєї волі, з’явились страшні богозневажливі фрази. Я їх не хотіла, намагалась прогнати, загасити, з усієї сили боролась з цим явищем і не могла нічого вдіяти. Приходила в жах і просила у Господа допомоги і захисту. Так минуло кілька днів. Потім, коли це все скінчилось, я пригадала, що ім’я Господнє – то міцна башта. Я хотіла бути з Богом і вирішила сховатись у лоні церкви. Була весна, і я попросила водного хрещення. На той час хрещення надавали лише повнолітнім, а мені було тільки шістнадцять років. Я готувалась до хрещення, відвідала всі заняття, які проводив диякон церкви, вивчила на пам’ять всі вірші з Святого Писання, на яких ґрунтується наше віровчення, засвоїла всі основні доктрини. Я добре знала, що Ісус Христос є Син Божий, що Він прийшов у тілі на землю, вмер за гріхи наші і воскрес для виправдання нашого. Прийшов час іспиту в братерській раді, і я дуже боялась, що мене не допустять за віком. Але на мій великий подив мене допустили до хрещення. І ось настав той пам’ятний день – я вступила в заповіт з Господом. Я мріяла про вірність Господу, про сердечну чистоту, святість, про щасливе безгрішне життя. І не знала, що битва за мою душу тільки розпочинається. Я не уявляла, яка вона буде жорстка і затяжна. Моя душа не була загартованою в боях. До цього часу все в моєму житті давалось легко і просто, я не зустрічала перешкод і випробувань. Я, навіть, не могла уявити, з якого боку нападе на мене диявол, які випробування він поставив на моєму шляху. Спокуси піднімались одна за одною, а в мене було так мало сили і ніякого досвіду. У моєму серці на рівні почуттів зароджувався гріх і тяжким тягарем тис мою душу. Я дякую Богові, що Він зберіг мене, і мої думки і почуття не перейшли в діла. Адже кожне діло починається з думки, і хоч це ще не було діло, але це був гріх. Він приголомшив мене, вкрив тяжким мороком, нестерпним тягарем стис мою душу. А я ж так мріяла про святе, чисте перед Богом життя! Пам’ятаю один день: сидячи на зібранні я полинула в роздуми над моїм духовним станом. Я глибоко замислилась над своїми проблемами так, що навіть не чула, що читав і говорив проповідник, і прийшла до висновку, що мені спасіння і прощення вже не буде. Ця думка глибоко залягла в моє серце. І відразу ж подумалось: «Якщо тобі немає вічності, то навіщо це все? Навіщо ходити на зібрання, схиляти коліна, читати Біблію? Адже тепер все одно!...» – і я повільно почала уявляти собі своє нове життя – життя без Бога. Дискотека, хлопці напідпитку, дівчата з цигаркою в зубах і між ними я – обстрижена, нафарбована... Я здригнулась: «Ні! Ні, Господи, тільки не це!» Проповідник саме закінчив промову і закликав до молитви. Я впала на коліна і залилась сльозами: «Господи! Якщо в мене немає спасіння, якщо я в вічності не буду з Тобою, то дай мені хоч тут на землі бути Твоєю, носити Твоє ім’я – ім’я християнки, бути в церкві Твоїй. Не проганяй мене , коли прийду до ніг Твоїх, щоб послужити Тобі, хоч чим-небудь, прийми мій дар. Допоможи мені служити Тобі хоч цей коротенький час, який відміряв Ти мені на землі». О, я, мабуть, ніколи в житті не забуду той голос, який в ту мить проговорив до мене: «...И приходящего ко Мне не изгоню вон». Я змовкла і стихло все... Не в змозі розтулити вуста, я стояла на колінах, не було, навіть, ніякої думки, тільки котилася луна від тих могутніх слів... Дякую Тобі, Отче! Це була одна мить, але життя продовжувалося далі. Гріх тяжко гнітив мене, я не мала спокою і не бачила виходу, бо сама не в силах була перемогти. І думка про те, що я навіки втратила спасіння глибоко вкоренилася в моєму серці. Навіть, інколи я думала: «Чи там у пеклі я зможу зберегти в серці вдячність Богові за Його милості, які Він дарував мені на землі?» Одного разу я почула з вуст молодого віруючого брата такі слова: «Ой, грається з вогнем той, хто гріхи свої не сповідує». І десь в глибині душі пролунало: «Без сповіді не буде прощення». Ця думка не відразу запрацювала в моєму житті. Ще були муки, терзання, докори совісті. Але дякувати Богові, була сповідь і було прощення. Велика радість прощення. Відкривши вранці очі, я побачила, що за вікном весна, що світить яскраве сонце, почула, що коло мого вікна співає ластівка. Я прощена! І тільки тепер почала розуміти, що Христос помер за гріхи мої, був мучений за беззаконня мої і воскрес для мого виправдання. В серці займався тихий вогник кохання. Я починала любити Того, Хто мене простив, бо бачила над собою Його незмінну любов. На превеликий жаль, я не втрималася на тому рівні. Диявол знайшов слабке місце в мені і атакував мене неодноразово. Я знов зривалась у прірву гріха і знов намагалась вирватися з неї. Приходив відчай. Знесилившись, я думала, що цьому не буде кінця, я ніколи не стану людиною, ніколи не матиму чистого, як кришталь серця, ніколи не досягну своєї мрії – жити свято перед Богом. І досить часто, коли автобус, в якому я їхала з роботи, в’їжджав на міст, і погляд мій падав на каламутну хвилю, чийсь підступний голос казав мені: «Поклади всьому кінець! Ти не вирвешся, ти кращою не станеш». Але здоровий розсуд (я так вважала тоді) казав мені інше: «Якби разом з тілом можна було б знищити і дух, і душу, то це був би вихід. Але совість і пам’ять підуть разом з тобою і спокою тобі не дадуть. Поки живеш ти у тілі, ще є надія, що колись ти вирвешся і будеш знову чистою серцем». А ще добрі мамині очі... вони відразу поставали переді мною у такі хвилини. Вона ж цього не перенесе... і десь далеко у душі знов жевріла надія, що я ще послужу Господові, послужу Його Церкві тут на землі. А от вічність... Прийде мить і я розлучуся з усім, таким дорогим серцю, навіки... Минав час. Я дорослішала, приходив деякий досвід у боротьбі, і в серці почало все налагоджуватись. Вогонь кохання все поширювався в моїй душі. Я любила Ісуса, бо Він так багато мені простив і так мене полюбив. Я мріяла про працю в церкві. Я так хотіла бути корисною в домі Божім і просила Бога про це. І милостивий Господь почув мене: прийшов час, і Він дав мені працю в Церкві, яку я дуже полюбила. Я знаходила в ній джерело радості і втіхи. І тільки одне щось не пов’язувалось в моєму розумінні: я була на сто п’ятдесят відсотків впевнена в тому, що Господь любить мене. Про це говорила мені Біблія, я бачила Його любов кожен день, на кожному кроці. А от вічність... Так, Господь прийняв моє прохання, на землі я до кінця буду належати Йому і тільки Йому. А там?... Спливав час. Ні, не дні і не тижні, а роки. Майже двадцять років відчаю і постійних депресій – я не спасенна, вічності в мене нема. І ось одного разу в середу на зібранні вийшов проповідник за кафедру. Я не пам’ятаю, хто саме це був. Він відкрив Євангеліє від Івана, третю голову, шістнадцятий вірш. Так, я добре знаю, що там написано, з дитинства пам’ятаю цей вірш. Але тоді я почула лише чотири слова: «...всякий верующий не погиб...». Вони пролунали, як постріл! Наче грім з ясного неба. «...Всякий верующий не погиб!». Враз зникло все – не стало стін і кафедри, не стало проповідника. Перед очима постав похмурий липневий ранок, тихе плесо води... – Веруешь ли ты, что Иисус Христос есть Сын Божий? – Верую! Вірую! Вірую! Вірую! – лунало в серці. «Віруючий не загинув», – відлунало в душі. І враз дивний спокій переповнив мене. А через два тижні другий проповідник, зійшовши за кафедру, спокійним тихим голосом влив в мою душу: «Оце написав я до вас, що віруєте в ім’я Божого Сина, щоб ви знали, що ви віруючі в ім’я Божого Сина, маєте вічне життя» (1 Івана 5:13). Боже мій, я повірила! Я маю вічне життя! Я прийду на небо і там все зрозумію і побачу! Нарешті я стала Віруючою!... «Бо той, хто до Бога приходить мусить вірувати, що... тим, хто шукає Його, Він дає нагороду!» З того часу моє життя глибоко змінилося. Закінчились депресії, сльози, відчай! Я знову ж бачила Господню турботу і любов, але іншими очима. Моя віра давала мені глибше бачити це все, і глибокий спокій супроводжував мене. Я далі несу служіння в церкві. Я радію Господові, Його ласці і милості, постійно дякую Йому. І тепер вже мрію про вічність, про те, що прийду на небо і побачу мого Коханого. Господь дуже багато обіцяв дати мені ще на землі, і я з певністю чекаю Його обітниць, спокійно сприймаю все, що стається в моєму житті. Тепер я справді Віруюча!
(На прохання автора, ми не вказуємо його прізвище та ім’я)
Газета «Християнин» 03(25)2007
|