Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете «Христианин».

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки


Украина онлайн

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета «Християнин»
(Украина, Херсонская область,
г. Новая Каховка)
приветствует Вас!


На этом небольшом сайте вы можете
прочитать все статьи из нашей газеты,
а так же скачать её электронную версию.
>>Читать последний номер<<
>>Скачать календарь на 2022 год<<

Невіруюча (Свідоцтво)

«І той, хто до Бога приходить, мусить вірувати, що Він є, а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду» (Євр. 11:6)


Пригадуючи своє життя від самого раннього дитинства, я завжди приходжу до висновку, що я ніколи в житті не була невіруючою. Я завжди вірила, що Бог є! Але мій шлях до Нього був дуже довгий і складний.

Народилась я в багатодітній родині віруючих людей. Мої тато і мама були богобоязними людьми, членами церкви християн віри євангельської П’ятидесятників.

Десь із самого малечку в мій дитячий розум вкралося те, що ми віруючі, а оточуючі нас люди невіруючі. Я засвоїла це, ще не усвідомлюючи, навіть, що це значить – бути віруючим. І злегка турбувало мене одне питання: чому віруючих мало (одні ми), а невіруючих так багато.

Коли я була зовсім маленькою (тільки-но починала щось розуміти), в нашому домі досить часто я чула незрозумілі слова: «наука, еволюція, Дарвін». Мої старші сестрички і братики були вже підлітками, старшокласниками. І не раз я чула, як тато доводив їм, що Всесвіт створив Бог-Творець, а не виник він сам по собі внаслідок еволюції. Слухаючи такі суперечки, я вірила кожному татовому слову і дуже не любила отого поганого Дарвіна.

Своє дитинство я вважаю дуже щасливим. Жили ми як усяка багатодітна родина – бідненько. Але в нашому домі була Біблія. В часи гонінь досить часто в нашому домі проводилися зібрання, на яких я була присутня від початку до кінця. В мене не виникало бажання побігати або погратись у дворі під час зібрання. В нашій родині дуже любили співати. Я зростала серед пісень і молитов і вірила в те, що Бог є, Він все бачить, все чує і знає, що Він створив світ і колись забере на небо.

Пішла до школи. В класі я була одна віруюча серед невіруючих дітей. Коли приймали в жовтенята, я просто не прийшла до школи, але вчителька на другий день міцно пришила мені до фартушка зірочку червоними нитками. Пізніше я відмовилася вступати в піонери. Мабуть, в школі вже звикли до цього (була я однією з молодших дітей в родині), бо ніхто з них особливо не наполягав на тому: я вчилася гарно, добре вела себе на уроках і на перервах. За всі роки навчання в школі я не переживала ніяких утисків з боку вчителів і майже не зазнавала насмішок з боку учнів з приводу того, що я віруюча. Так само легко обминула й комсомол. Разом з татом й мамою я постійно відвідувала зібрання. На щастя, у нас вже був невеличкий Дім молитви. Слухала проповіді, дуже любила співати, тягнулася до хору, своєю поведінкою ніколи не завдавала клопоту ні своїм батькам, ні служителям церкви, не викликала в них тривоги. Залюбки ходила на молодіжні зібрання, раділа, коли мені доручали вивчити вірша на свято.

Надто легко я пройшла свій шлях до шістнадцятилітнього віку, ніколи не замислюючись над тим, що диявол чатує на мене, щоб згубити навіки мою душу.

Але це було реально, це було справді так. Я досі не розумію, з якої причини диявол здобув доступ до мого розуму. Зі мною відбувалося неймовірне. В моєму розумі, проти моєї волі, з’явились страшні богозневажливі фрази. Я їх не хотіла, намагалась прогнати, загасити, з усієї сили боролась з цим явищем і не могла нічого вдіяти. Приходила в жах і просила у Господа допомоги і захисту. Так минуло кілька днів. Потім, коли це все скінчилось, я пригадала, що ім’я Господнє – то міцна башта. Я хотіла бути з Богом і вирішила сховатись у лоні церкви. Була весна, і я попросила водного хрещення. На той час хрещення надавали лише повнолітнім, а мені було тільки шістнадцять років. Я готувалась до хрещення, відвідала всі заняття, які проводив диякон церкви, вивчила на пам’ять всі вірші з Святого Писання, на яких ґрунтується наше віровчення, засвоїла всі основні доктрини. Я добре знала, що Ісус Христос є Син Божий, що Він прийшов у тілі на землю, вмер за гріхи наші і воскрес для виправдання нашого. Прийшов час іспиту в братерській раді, і я дуже боялась, що мене не допустять за віком. Але на мій великий подив мене допустили до хрещення.

І ось настав той пам’ятний день – я вступила в заповіт з Господом. Я мріяла про вірність Господу, про сердечну чистоту, святість, про щасливе безгрішне життя. І не знала, що битва за мою душу тільки розпочинається. Я не уявляла, яка вона буде жорстка і затяжна. Моя душа не була загартованою в боях. До цього часу все в моєму житті давалось легко і просто, я не зустрічала перешкод і випробувань. Я, навіть, не могла уявити, з якого боку нападе на мене диявол, які випробування він поставив на моєму шляху. Спокуси піднімались одна за одною, а в мене було так мало сили і ніякого досвіду. У моєму серці на рівні почуттів зароджувався гріх і тяжким тягарем тис мою душу. Я дякую Богові, що Він зберіг мене, і мої думки і почуття не перейшли в діла. Адже кожне діло починається з думки, і хоч це ще не було діло, але це був гріх. Він приголомшив мене, вкрив тяжким мороком, нестерпним тягарем стис мою душу. А я ж так мріяла про святе, чисте перед Богом життя!

Пам’ятаю один день: сидячи на зібранні я полинула в роздуми над моїм духовним станом. Я глибоко замислилась над своїми проблемами так, що навіть не чула, що читав і говорив проповідник, і прийшла до висновку, що мені спасіння і прощення вже не буде. Ця думка глибоко залягла в моє серце. І відразу ж подумалось: «Якщо тобі немає вічності, то навіщо це все? Навіщо ходити на зібрання, схиляти коліна, читати Біблію? Адже тепер все одно!...» – і я повільно почала уявляти собі своє нове життя – життя без Бога. Дискотека, хлопці напідпитку, дівчата з цигаркою в зубах і між ними я – обстрижена, нафарбована...

Я здригнулась: «Ні! Ні, Господи, тільки не це!» Проповідник саме закінчив промову і закликав до молитви. Я впала на коліна і залилась сльозами: «Господи! Якщо в мене немає спасіння, якщо я в вічності не буду з Тобою, то дай мені хоч тут на землі бути Твоєю, носити Твоє ім’я – ім’я християнки, бути в церкві Твоїй. Не проганяй мене , коли прийду до ніг Твоїх, щоб послужити Тобі, хоч чим-небудь, прийми мій дар. Допоможи мені служити Тобі хоч цей коротенький час, який відміряв Ти мені на землі».

О, я, мабуть, ніколи в житті не забуду той голос, який в ту мить проговорив до мене: «...И приходящего ко Мне не изгоню вон». Я змовкла і стихло все... Не в змозі розтулити вуста, я стояла на колінах, не було, навіть, ніякої думки, тільки котилася луна від тих могутніх слів... Дякую Тобі, Отче!

Це була одна мить, але життя продовжувалося далі. Гріх тяжко гнітив мене, я не мала спокою і не бачила виходу, бо сама не в силах була перемогти. І думка про те, що я навіки втратила спасіння глибоко вкоренилася в моєму серці. Навіть, інколи я думала: «Чи там у пеклі я зможу зберегти в серці вдячність Богові за Його милості, які Він дарував мені на землі?»

Одного разу я почула з вуст молодого віруючого брата такі слова: «Ой, грається з вогнем той, хто гріхи свої не сповідує». І десь в глибині душі пролунало: «Без сповіді не буде прощення». Ця думка не відразу запрацювала в моєму житті. Ще були муки, терзання, докори совісті. Але дякувати Богові, була сповідь і було прощення. Велика радість прощення. Відкривши вранці очі, я побачила, що за вікном весна, що світить яскраве сонце, почула, що коло мого вікна співає ластівка. Я прощена! І тільки тепер почала розуміти, що Христос помер за гріхи мої, був мучений за беззаконня мої і воскрес для мого виправдання. В серці займався тихий вогник кохання. Я починала любити Того, Хто мене простив, бо бачила над собою Його незмінну любов.

На превеликий жаль, я не втрималася на тому рівні. Диявол знайшов слабке місце в мені і атакував мене неодноразово. Я знов зривалась у прірву гріха і знов намагалась вирватися з неї. Приходив відчай. Знесилившись, я думала, що цьому не буде кінця, я ніколи не стану людиною, ніколи не матиму чистого, як кришталь серця, ніколи не досягну своєї мрії – жити свято перед Богом. І досить часто, коли автобус, в якому я їхала з роботи, в’їжджав на міст, і погляд мій падав на каламутну хвилю, чийсь підступний голос казав мені: «Поклади всьому кінець! Ти не вирвешся, ти кращою не станеш». Але здоровий розсуд (я так вважала тоді) казав мені інше: «Якби разом з тілом можна було б знищити і дух, і душу, то це був би вихід. Але совість і пам’ять підуть разом з тобою і спокою тобі не дадуть. Поки живеш ти у тілі, ще є надія, що колись ти вирвешся і будеш знову чистою серцем». А ще добрі мамині очі... вони відразу поставали переді мною у такі хвилини. Вона ж цього не перенесе... і десь далеко у душі знов жевріла надія, що я ще послужу Господові, послужу Його Церкві тут на землі. А от вічність... Прийде мить і я розлучуся з усім, таким дорогим серцю, навіки...

Минав час. Я дорослішала, приходив деякий досвід у боротьбі, і в серці почало все налагоджуватись. Вогонь кохання все поширювався в моїй душі. Я любила Ісуса, бо Він так багато мені простив і так мене полюбив. Я мріяла про працю в церкві. Я так хотіла бути корисною в домі Божім і просила Бога про це. І милостивий Господь почув мене: прийшов час, і Він дав мені працю в Церкві, яку я дуже полюбила. Я знаходила в ній джерело радості і втіхи. І тільки одне щось не пов’язувалось в моєму розумінні: я була на сто п’ятдесят відсотків впевнена в тому, що Господь любить мене. Про це говорила мені Біблія, я бачила Його любов кожен день, на кожному кроці. А от вічність... Так, Господь прийняв моє прохання, на землі я до кінця буду належати Йому і тільки Йому. А там?...

Спливав час. Ні, не дні і не тижні, а роки. Майже двадцять років відчаю і постійних депресій – я не спасенна, вічності в мене нема.

І ось одного разу в середу на зібранні вийшов проповідник за кафедру. Я не пам’ятаю, хто саме це був. Він відкрив Євангеліє від Івана, третю голову, шістнадцятий вірш. Так, я добре знаю, що там написано, з дитинства пам’ятаю цей вірш. Але тоді я почула лише чотири слова: «...всякий верующий не погиб...». Вони пролунали, як постріл! Наче грім з ясного неба. «...Всякий верующий не погиб!». Враз зникло все – не стало стін і кафедри, не стало проповідника. Перед очима постав похмурий липневий ранок, тихе плесо води...

– Веруешь ли ты, что Иисус Христос есть Сын Божий?

– Верую!

Вірую! Вірую! Вірую! – лунало в серці. «Віруючий не загинув», – відлунало в душі. І враз дивний спокій переповнив мене. А через два тижні другий проповідник, зійшовши за кафедру, спокійним тихим голосом влив в мою душу: «Оце написав я до вас, що віруєте в ім’я Божого Сина, щоб ви знали, що ви віруючі в ім’я Божого Сина, маєте вічне життя» (1 Івана 5:13).

Боже мій, я повірила! Я маю вічне життя! Я прийду на небо і там все зрозумію і побачу! Нарешті я стала Віруючою!... «Бо той, хто до Бога приходить мусить вірувати, що... тим, хто шукає Його, Він дає нагороду!»

З того часу моє життя глибоко змінилося. Закінчились депресії, сльози, відчай! Я знову ж бачила Господню турботу і любов, але іншими очима. Моя віра давала мені глибше бачити це все, і глибокий спокій супроводжував мене.

Я далі несу служіння в церкві. Я радію Господові, Його ласці і милості, постійно дякую Йому. І тепер вже мрію про вічність, про те, що прийду на небо і побачу мого Коханого. Господь дуже багато обіцяв дати мені ще на землі, і я з певністю чекаю Його обітниць, спокійно сприймаю все, що стається в моєму житті. Тепер я справді Віруюча!


(На прохання автора, ми не вказуємо його прізвище та ім’я)


Газета «Християнин» 03(25)2007


© 2008-2020