|
Історичний нарис про Новокаховську церкву ХВЄПісля довгої перерви, ми хочемо продовжити публікацію історичного нарису про нашу Новокаховську церкву ХВЄ, останню публікацію якого, ви можете знайти в №2 (6) за 2001 рік. Роки спливають. І мало лишається тих людей, які пронесли прапор віри до нашого часу. Ім не жилося так добре, як нам, та вони не просять від нас якихось почестей, ні. Ці люди жадають зустрічі із своїм Господом, якому зберегли вірність. Чи потрібно нам про них знати, пам’ятати? Слово Боже говорить: «Спогадуйте наставників ваших, що вам говорили Слово Боже; і, дивлячись на кінець їхнього життя, переймайте їхню віру» (Євр. 13:7). У цьому році, 25 грудня, в Першій Новокаховській церкві особливий день. Рівно тридцять років тому (знаменно, що саме в той день, коли світ святкував Різдво), після багатьох років переслідувань, держава вимушена була визнати новокаховську церкву – церквою, підтвердивши цей факт офіційним документом. Віруючим не потрібно було ховатися по лісах, до їхніх домівок більше не вторгалися без запрошення, та більш того, у них з’явилося право мати власний молитовний будинок. Можливо для теперішнього покоління це незрозуміла радість та радимо поринути в минуле, щоб більш розуміти та цінувати. І цього разу історія розпочнеться із села Зміївка Бериславського району, звідки теж бере початок Перша Новокаховська церква. Розповідає Теодора Михайлівна Моцьо... Народилася я в 1928 році 19 листопада в Польщі, де довгий час проживали мої батьки, які були католиками. Десь 20 червня 1951 році нас почали переселяти цілими селами на Україну. На той час я вже була одружена з Моцьо Іваном, і ми мали двох дітей. Дорога була важка. Їхали ешелонами з усім нажитим майном: з, так би мовити, меблями, з худобою. Старшому сину було два с половиною роки, а маленькій донечці чотири місяці. Кого куди, а ми потрапили в с. Зміївку. Навкруги одні розвалля, війна, що могла, знищила. Тільки де-не-де виднілись одинокі земляночки, які вважались майже розкішшю. Нас, переселенців, розселяли до місцевих жителів на квартиру, та не дуже в той час були раді таким квартирантам. Мене з дітьми і майном привезли до одного дому. Довго ми стояли і сиділи біля зачиненої оселі. Вже стало сонце заходить, аж раптом до сусіднього двору під’їхала машина. Скочила на ноги та чим дужче до водія. – Товаришу, скажіть, будь ласка, скільки мені ще сидіти під цією хатою? Бо ж з дитиною на руках довго не витримаєш? – А що, її немає вдома? – Немає. – То я її швидко знайду, – відповів розлючений водій. Не пройшло багато часу, як нам назустріч вже бігла з розкритими обіймами та «радісним» обличчям жінка, господиня цього житла. Схопивши дитину на руки, вона швидко попрямувала до хати, а я нічого не розуміючи, попрямувала за нею. Лише потім дізналася, що водій знайшовши «пропажу», пригрозив їй залишитися зовсім без житла, якщо не прийме польських переселенців, бо такий був наказ. А через пару днів ми вже добре товаришували. Через місяць до нас приєдналися батьки. – Так, Іване, – почав батько, – нам немає чого ходити по квартирах, ходімо шукати собі місце. На тому і порішили. Знайшли якісь розвалини, стіни домайстрували, накрили якимись дошками, нарізали бур’яну і там ми з усією сім’єю поселилися. На той час на ці ж розвалини приїхала з Ровенської області, с. Рафаловки ще одна людина. Та тільки не з власної волі і не по волі влади, а по Божій. Тимофіїв Самуїл Никифорович на одному із зібрань почув Голос Божий, який йому наказував: – Вербуйся і готуйся в дорогу. Я направлю тебе в Бериславський район, с. Зміївку, бо там є Мої діти. Люблячий Бог. На плавнях Іван вперше зустрівся з Самуїлом. Так нібито не примітний чоловік, та як сіли обідати, він один стояв і молився. Іван зразу відмітив, що не з наших, бо людей в селі небагато, тому запам’ятати кожного було неважко, а цей був новеньким. Ще до одруження і Іван, і я відчували потребу в Богові. Ні католицькі, ні православні, ні баптиські служіння не давали того жаданого миру та благословення. Ми не розуміли, чого не вистачає нам, але шукати не припиняли. Особливо Іван. Йому так кортіло мати Біблію, читати її, роздумувати над нею. Тому, коли вони зустрілися з Тимофієвим, якась іскра надії з’явилась в його серці: «Особливий». «Можливо це те, що ми чекали?» – думав Іван. Та почати розмову не вдалося. Працюючи обліковцем в польовій бригаді доводилося ходити по полях, рахуючи зроблену роботу за день. Серце зраділо, коли дізналася, що бригаду жінок повезуть на поле неподалік того місця, де мені треба було провести облік вчорашньої роботи, важко було по 11 кілометрів туди та назад кожного дня долати. Їздовий, Самуїл Никифорович, був новеньким. Усі в бригаді знали, що він віруючий. «Баптист» – так його називали, бо про п’ятидесятників в селі ще не чули та й байдуже людям було, «баптист» та й «баптист». Всю дорогу жінки глузували з нового їздового, а він мовчав, довго мовчав. Та вже коли село було позаду, (а терпіти цього нахабства вже не могла і я), Самуїл проговорив таким болісним голосом, що всі притихли: – Жінки, жінки, як ви не боїтеся Бога?! Бо ж за кожне слово дасте перед Ним відповідь. Мабуть, соромно стало жінкам, бо в бричці розмови припинилися. Перша зупинка, всі позлазили, одна я лишилася. Ще далеко мені було йти. – А ви далі куди будете їхати? – насмілилась я. – А що? – Та я хочу учорашню роботу записати. Хто де робив добре знаю, та не було часу сходити порахувати, дитина вдома мала. – Я з радістю вас підвезу, що мені тут кіньми під’їхати. Так ми і познайомилися. Увечері Івану розповідаю: – Така добра людина... – Ти його бачила? – Я з ним навіть їхала! – Все! Завтра я сам піду замість тебе рахувати. Я повинен з ним поговорити. На ранок Іван пішов на бригаду та знайшов Самуїла: – Ви на ту сторону їдете? – Їду! – То я з вами! – Добре. Так промайнув день, і вже під вечір бачу, йде мій Іван та не сам, з гостем, Тимофієвим. Зайшов, привітався, сів за стіл, дістав з кишені маленьку Біблію та й питає: – А тепер розкажіть мені, будь ласка, для якого діла ви мене запросили? – Щоб ти нам більш про Бога розповів, в тебе бачу Біблія є, то ти певно більше нас знаєш, – трішечки переживаючи відповів Іван. – Добре, – каже, – тільки у нас віруючих такий порядок, перед початком якоїсь справи ми завжди молимось до Бога. – Будь ласка! І ми помолимося. Як побачили батьки, що до нашої хати «баптист» прийшов, враз стривожилися. І скільки Самуїл читав нам, роз’яснював, стільки ж батько, матір, і старша Іванова сестра стояли під дверима підслуховували, майже три години, слово за словом. Я впитувала все, що читалося, все, що розповідалося. Моє серце переповнювалося від радощів. «Я найшла. Це те, чого мені не вистачало», – говорила моя душа. Розмову перервав уважний погляд Самуїла і подальші його слова: – Іване, твоя жінка буде віруюча. Я відчуваю, як Дух Божий через Слово Своє вселяється в неї. Наступного дня батьки призналися у своєму недоброму вчинку та сварити не стали, навпаки. «Нічого тут поганого немає, про Бога ж розказують», – говорив батько Івана Ілля Васильович. І наступного разу вже відкрито прийшли до хати слухати Слово Боже. Незабаром покаялась я, батьки Івана та і сам чоловік. Його радість була набагато більше нашої, бо його Господь іще й Духом Святим хрестив. Так почалися перші зібрання в с. Зміївка. Це було п’ятеро дорослих, декілька підлітків і брат Самуїл. Через два роки брат Самуїл, сумлінно виконавши Божу волю, повернувся з сім’єю на свою Батьківщину в с. Рафаловку. Але вогонь, який Господь запалив в серцях дітей своїх, не згас. Кожної неділі ми їхали в місто Каховку в Молитовний будинок баптистів, а по дорозі до дому завертали до хати Марка Боруля. Це була багатодітна родина п’ятидесятників. Та як станемо молитися та й до вечора. Дві доньки брата Марка – Олена й Галина до останніх днів своїх були членами нашої церкви. А також молодь, п’ятидесятники, сестри Надія Коваленко, Марфа, Фрося та інші, часто приїздили до нас у Зміївку на зібрання. Це було чудове спілкування віруючих людей. В ті роки владі було не до віруючих. Нас було небагато і їх це не хвилювало, тому з їхного боку ніяких перешкод не було. А от односельці і рідня життя не давали. Принижували, насміхалися, якби Бог не зберіг, то вони б і хату спалили. Одного разу, стоячи на молитві, ми почули як у дім увірвалися троє чоловіків з кілками в руках. Бити хотіли та Господь не дозволив. Ми продовжували молитися, а вони постояли трохи, подивились та й вийшли з хати, сказавши: – Та як же будеш їх бити, вони ж моляться... Дуже важко було між людьми жити. Одного ранку Іван мені говорить: – Все, жінко, досить! Поїду я місця іншого шукати! Де тільки не був, навіть у Херсоні місце пропонували, дім під сплату давали. Але чомусь нічого не влаштовувалось. І знов ранок. – Я поїду у село Веселе, – каже Іван. – Чому, чоловіче, може досить? – Мені цієї ночі циган приснився, поруч колода та кінь біля неї прив’язаний. Дивиться на мене той циган та й каже: «Іване, купуй у мене хату». Тому піду я. ГЕСу ще тоді не було, тому ходили навпростець. Зайшов чоловік на першу ж вулицю в селі, як бачить – стоїть циган, точнісінько, як у ві сні, невисокого зросту, вусатий. На місці і колода, і кінь. Привітався до нього та питає: – Ви не чули хто тут хату продає? – Я продаю. Подивився. Стоїть маленька «літня кухня», «мазанка» називалась, та недобудований дім. Сказав циган свою ціну, грошей, по-правді, не вистачало, та сусіди цигана позичили. Певно дуже його «любили», а може ми їм сподобалися? Так і переїхали до села Веселого, пізніше і батьків забрали. І в селі Зміївка до цього дня є віруючі люди, які належать до Бериславської церкви ХВЄУ. Життя продовжувалось. Церква росла. Новонавернених майже не було, про це тоді страшно було і думати. А от віруючих Господь приводив на це місце з різних куточків світу. (Далі буде). Через п’ять днів після нашої зустрічі, Теодора Михайлівна Моцьо відійшла у вічність, залишивши про себе добру пам’ять і ніжні почуття. Ми не прощаємося, ми говоримо: «Допобачення, дорога сестричко, до скорої зустрічі!» «Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг» (2 Тим. 4:7-8). Газета «Християнин» 04(18)2005 |
| © 2008-2020 |