Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Історичний нарис про Новокаховську церкву ХВЄ

Продовження...

Розповідає Моцьо Андрій Ілліч, пастор Бериславської ЦХВЄ...


Дитинство

Змалечку я дуже любив слухати про Бога. Батько часто читав Біблію і як розумів, так нам і пояснював, правильно чи ні – ми того не знали. Пригадую, сиджу під грубкою, а батько читає в голос: «Блаженні вигнані за правду, бо їхнє Царство Небесне».

– Жінко, то ти знаєш, про кого це? Про тих, хто в тюрмах сидять, вони і будуть спасенні.

Я це дуже уважно слухав, хоча ще й в школу не ходив. Кажуть, діти нічого не розуміють: все розуміють і все добре слухають. Не звертаючи на мене особливої уваги, батьки продовжували міркування. А я, притаївшись, собі думаю: «Таких як я в тюрму не садять, а от підросту, обов’язково піду до сусідів та щось вкраду на очах у свідків. Мне спіймають та посадять у в’язницю. Може там і не дуже приємно, зате спасенним буду». Звичайно, пізніше я змінив думку про надбання спасіння таким методом, але бажання бути з Господом з кожним роком в мені зростало.

Часто, сидячи на підвіконні, я спостерігав за хмаринками, які ледь-ледь торкалися вершини гори, яка виднілася за моїм вікном. І я мріяв: «От підросту, обов’язково залізу на ту гору, доберусь до самої верхівки та трішки підстрибну – і буду з моїм Богом. Вже зовсім небагато лишилося чекати. Вже скоро я піду до школи».

В першому класі мене зустріла моя перша вчителька та Радянська влада, яка на той час завітала і на Західну Україну. Почалися «запрошення» до жовтенят, до піонерів. Бувши католиками, ми не розуміли того нововведення, для нас то була якась нова сатанинська приманка: «Щасливе майбутнє!» Хіба може це дати Радянська влада, якщо на це здатний тільки Господь? Ні. Ми не приймали цих «пропозицій», а я їх, навіть, боявся. І скільки мене вчителька умовляла – не погоджувався. Та одного разу їй все-таки вдалося «купити» мене:

– Дивіться, яка гарна, – розхвалювала вчителька маленьку книжечку, на якій був намальований червоний хрест та півмісяць.

А мені так хотілося мати у кишені якусь книжечку. Та де ж взяти грошей? Прийшов до батьків просити:

– Дайте мені копійок, я щось собі куплю...

– Нащо тобі? – питає мати.

– Та щось собі куплю...

І так виманив у батьків потрібних копійок.

Задоволена вчителька вручила покупку, записавши моє прізвище. Радощів не було меж:

– І я маю!

Не розумів ще тоді, яку біду під серцем ношу. А то дійсно була біда, бо почала мене та маленька книжечка змінювати, ледь атеїстом не став. Вдень начитаюсь, прийду додому, заховаю «скарба» свого, бо як замітять – почнуть плакати, а для мене батьківські сльози були гірше всякого батога. Довго я її ховав, аж доки не надумалось старшому братові порядок у кімнаті навести, бо найти щось не міг. Та й натрапив на мою схованку.

– Люди добрі, ви подивіться – атеїст в нашому домі з’явився.

«Ой лишенько! Що ж зараз буде?» – думав я.

Брат Бога боявся і крепко вірив. А я не встояв.

– Де ж ти грошей взяв? – мама питає.

– Ви дали..., – не збрешеш, – пам’ятаєте?

– Та хіба ж на таку безбожну книжку давала? Ну що ж, тепер підеш із нею в пекло.

– Як в пекло? – страх напав на мене великий, враз пригадалися мрії про небо. – Ні, не хочу! – на тому ж місті ту агітацію і знищив. А разом з нею і сумніви, які посіялись у моєму дитячому серці.


Переїзд

В 1949 р. з Тернопільської області в м. Каховку переїхав на постійне проживання Степан Карпюк зі своєю дружиною, двома синами та донькою.

Народився він 25 грудня 1900 р. у Вінницькій області, Ульянівського району, в селі Чесновка. З дитинства був віруючий, проповідник, дуже любив співати про Ісуса. Переїхавши в м. Каховку, стали членами місцевої баптистської церкви, де і продовжили своє скромне служіння. Після тяжких років випробовування війною, голодом, стомлена душа бажала все більше і більше спілкування зі своїм Спасителем та охоронцем. Тому ранкового служіння декому було замало. Почали збиратися зразу ж після нього в когось у хаті, щоб ще і ще раз помолитися, поспівати, просто подякувати Господу за Його милості.

Часто збиралися в скромній хаті брата Буруля, коли в Карпюка С., коли в інших. Не зчулись, як з просто бажаючих помолитися утворилась невеличка община, численність якої все росла і росла. Були такі як: Гнат, Антикало, Шрамович, Надія Коваленко, Марфа і Фрося – місцеві жителі, Безрукова Люба, Надія Зінченко. Саме в ці роки на Херсонські степи приїхав і брат Самуїл, хрещений Духом Святим, маючи від Господа дар пророцтва.

Великі Божі благословіння переживали діти Божі на цих зібраннях, тому серце все більш тягнулося саме сюди. Баптистську церкву деякі так і продовжували навідувати, та все рідше і рідше.

Пройшло два роки, і через брата Самуїла Господом було сказано рукоположити на пасторське служіння Степана Карпюка.

– Господи, як?

Обставини були не з легких. Єпископа було важко знайти, та ніхто й не знав, де його шукати.

– Що нам робити? – кликали до Господа.

– Кладіть на нього руки, – почули у відповідь.

Так у 1951 році Карпюк Степан і був рукопокладений братом Самуїлом та іншими братами на пресвітерське служіння. Саме в цьому році наша родина переїхала на Херсонщину, в село Зміївку, де мій брат Іван і познайомився з віруючим Самуїлом, чиї проповіді слухав і я. Мене дивувала простота, ясність і разом з тим мудрість того слова, яке я вбирав своєю спраглою молодою душею. Я поважав віру своїх батьків та дідів, але багато що в обрядностях мене томило і обтяжувало. Наприклад, молитися треба було лише спеціальними молитвами, які були складені на кожну потребу окремо, і не завжди короткими. Мені, дитині, і це було тяжкувато, а юнаку – не зрозуміло. Кожного разу, молячись однією із молитов, я пильно дивився на ікону, з надією, що ось-ось матір Божа дасть мені відповідь – та вона мовчала.

І коли проповідь Євангелія зазвучала у нашому домі, моє серце з радістю відкрилося, хоч батьки ще деякий час вагалися, а старша сестра навіть погрожувала побити Самуїла палицею.

Наставав вечір. Знову вся родина разом. Прийде Самуїл, та й почне розпитувати:

– Як життя? Як коні?

А батьку за радість про коней поговорити, дуже він їх любив. Так слово за слово, і не встигли опам’ятатися, як вже слухаємо про чудеса та милості Божі. Ніхто нікого не перебиває, ніхто нікого не сварить чи б’є: до півночі, не зважаючи на те, що вранці Самуїлу на роботу, ми всі, затамувавши подих, слухаємо живе та діюче Слово.

Одного разу пішов до брата в хату та нікого дома не виявилося. Дивлюся – на столі Біблія лежить. Нас вчили, що гріх її в руки брати, а читати, тим більше. А так хотілося! Стою, розмірковую: «Самуїл читає, Іван читає, то й мені можна». Обережно відкрив, читаю: «Я веселку Свою дав у хмарі, і стане вона за знака заповіту між Мною та між землею. І станеться, коли над землею Я хмару захмарю, то буде виднітися в хмарі веселка. І згадаю про Свого заповіта, що між мною й між вами, і між кожною живою істотою в кожному тілі. І більше не буде вода для потопу, щоб вигубляти кожне тіло» (Бут. 9:13–15).

– Оце так! Та чим дужче до матері. Мамо, а ви знаєте навіщо веселка і звідки вона взялася? – питаю у неї.

– Ні, синку...

– А я знаю!

– Звідки? – здивувалася мати.

– Я Біблію у Івана читав! І там написано, що то Господь знамення поставив на небі, щоб не забути про людей, коли дощ почне лити на землю. Мамо! Потопу більш ніколи не буде!

Навіть матері стало цікаво, і ми вже разом, потайки, пішли ще раз почитати про таке диво.

Так минали дні. Ранок – робота, а ввечері знову разом з Самуїлом. І одного такого вечора старша сестра чекала його в повній бойовій готовності – з товкачем в руках. Та диво! І цього разу не змогла нічого поганого вдіяти. Лиш переступав Самуїл поріг нашої хати, як в наших серцях знову ставало тихо та затишно. А як заговорить, то все лихе забувалося. Так Господь через нього діяв.

І з цього часу все в нашій родині перевернулося. Почалися спільні молитви, спів чудових пісень, читання Слова Божого, нові друзі (частіше всього нас навідували Марфа та Фрося з м. Каховки), і ...покаяння. Зразу вісім душ, як родина Ноя, до спасіння прийшли. Щоб не хвилювати владу, почали їздити до баптистської церкви в м. Каховку по вул.. Мелітопольськвй, але членами у них не ставали. Зразу ж після того зібрання, потайки від тієї ж влади, йшли на зібрання п’ятидесятників, де пресвітером був Степан Карпюк. Дуже нам там сподобалось, тому в 1953 році твердо вирішили стати членами цієї общини.


Вихід

В селі наше увірування прийняли як зраду. Спочатку насміхалися, потім стали погрожувати, бачачи нашу непохитність, стали діяти: хату камінням закидували. Та і те ми терпіли, вірили, що Господь збереже. І мали по вірі.

Робити в селі було неможливо, тому змушені були шукати роботу по інших селах. Та життя продовжувалося, Господь не залишав, які б не були труднощі. Він завжди посилав допомогу.

1960 році приїхав до нас Коваль Іван зі своєю дружиною та дітьми і також приєднався до нас. А Карпюку Степану було вже майже шістдесят, нелегке життя лягло печаткою на його здоров’ї: в зібранні брат Степан з’влявся все рідше та рідше. Саме цього року в селище Східний приїхав Вознюк Ананій, колишній пресвітер, зі своєю родиною. Ми зраділи, бо щиро мали потребу в служителі. Але Ананій відмовив, а прийняв членство в тій же самій баптистській церкві, по тій же самій вулиці Мелітопольській. І вже в 1961 році в цій церкві стався розділ, звідки вся родина Вознюків, з певних причин, вийшла з неї. Почали збиратися окремо. Невдовзі отримали реєстрацію, рукопоклавши на пресвітерське служіння Федора Вознюка, сина Ананія. Та недовго проіснували реєстрованими, бо пройшло зовсім небагато часу, як реєстрацію у них зняли.

А нашому Степану Карпюку зовсім стало важко з’являтися в зібранні віруючих, бо ним дуже зацікавилась влада, і ще слабкішим ставало здоров’я.

В 1963 році наші ряди поповнила недавно прибула родина Миколи Муринчика. Побачивши не зовсім радісне положення в нашій общині – стривожився. Разом з Іваном Ковалем почали більш конкретно підіймати питання про перезбирання пресвітера, на що Степан Карпюк з радістю погодився. Було запропоновано два кандидати: Мануйла Дмитра та мене – Андрія Моцьо. Після спільної братерської бесіди об’явили рішення:

– Ну, що, брат Андрій, служіння випало на твою долю.

Так з 1966 року по 1969 я ніс служіння у нашій общині на правах кандидата в диякони з правами священнодії пресвітера, а в 1969 році, пройшовши випробування, був рукопокладенний на це ж саме служіння.

З кожним роком збиратися ставало все важче. Сховатися від влади було майже неможливо. Погрози ув’язненням ставали частішими. А на наших зібраннях почав з’являтися Федір Вознюк з пропозицією об’єднання. Важко було прийняти рішення. Не день і не місяць ми зважували цю пропозицію. Нам хотілося знати, як дивиться на це Господь. Довго радившись, прийшли до одного, що Він за єдність. І хоч серце не покидала якась тривога – пішли на з’єднання. Так як Федір Вознюк був рукопокладений на пресвітерське служіння, а я на дияконське – вирішили на цьому і залишитися. Та стало ще одно питання: наших сімдесят п’ять членів та їхніх тридцять шість вже не могла вмістити одна хатина, потрібно було будувати молитовний будинок. Та де? Як? І тут Господь проявив свою турботу. Микола Дєдін запропонував свій будинок, який ми і привели в належний стан. Радощів не було меж. Кожен намагався потрудитися для Господа, чим міг.

І ось 1975 рік – рік нашої офіційної реєстрації. Ми вже не секта, ми – Церква Християн віри євангельської. А далі? Далі перше вінчання, перше молодіжне зібрання. Ні, влада нас не залишила, частенько «радувала» своєю присутністю.

В 1979 році Федора Вознюка рукопокладають на служіння єпископа, а мене – на служіння пресвітера. І через рік ми разом рукопокладаємо Стрижеуса Василя та Володю Вознюка на дияконське служіння. В 1980 році Федора знімають зі служіння і лишають сана, а я продовжую служіння (з етичних причин ми навмисно обминаємо деякі подробиці). І вже в 1984 році Стрижеуса Василя вибирають в кандидати на пресвітерське служіння. Через три роки, після терміну випробовування, рукопокладають.

Минали дні, закони, а церква Христова помаленьку зросла майже до трьохсот членів. Вже і цей будинок не вміщав усіх, навіть стоячих. Почали радитись, де просити місця. І так як багато віруючих жили в Новій Каховці та Каховському районі, вирішили спробувати в місті. З великими труднощами, але отримали дозвіл по проспекту Дніпровський, 14-а, в районі молокозавода, по сусідству зі смоляною ямою.

Але шкода було залишати той бік Дніпра, та ще в часи перебудови, коли білет зі Зміївки до Н. Каховки коштував чималих грошей. Тому вирішили не залишати Бериславський район. Попросили у церкви благословіння та й розійшлися з миром. А поїхали в місто Берислав, де спасіння вже чекали багато обездоленних душ. Збиратися почали в хаті однієї сестри, невдовзі покаявся її чоловік. Одного разу він мені каже:

– Брате Андрію, мені так хочеться щось подарувати для Господа. В мене є хата, моя, від батьків залишилася, то хай вона буде молитовним будинком. Поїхали. Подивились. Перше враження – жах! Довго ще не погоджувалися. Та цеглинка до цеглинки, сльозинка до сльозинки – і виріс чудовий молитовний будинок на радість нам і на спасіння людям.


Ірина Долгіх


Газета «Християнин» 01(19)2006


© 2008-2020