Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете «Христианин».

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки


Украина онлайн

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета «Християнин»
(Украина, Херсонская область,
г. Новая Каховка)
приветствует Вас!


На этом небольшом сайте вы можете
прочитать все статьи из нашей газеты,
а так же скачать её электронную версию.
>>Читать последний номер<<
>>Скачать календарь на 2022 год<<

Тепер я маю сенс і радість життя (Свідоцтво. Михайло Дацюк)


В селі Хрестівка, що на Херсонщині, живе брат Михайло Іванович Дацюк . Він служитель місцевої церкви. Йому всього 31 рік. Але за недовгі роки в серці цієї людини відбулися дивні зміни – від військової романтики бійця спеціального призначення до твердої щирої віри зрілого християнина. Як це трапилось? Християни знають – це милість Божа. Михайло про це розповість сам.


Взагалі, у своєму житті з самого дитинства я ніколи про Бога не думав. Були свої плани і мрії. Але місця Господу не було, жив своїм життям. Тільки зараз, коли став віруючим, дивлячись на своє життя, я можу сказати, що наді мною була рука Божа.


Дим в кукурудзі

Пам'ятаю, в 7 років я сильно почав палити, та так, що скурював більше пачки цигарок за день. Крав у батька цигарки, гроші. Із хлопцями (біля нас росла кукурудза) заховаємося і палимо. Одного разу знайома йшла та й побачила, що з зеленої кукурудзи дим іде, і думає – що це таке робиться? Вона пішла подивитись. Ви уявляєте, як вона була здивована, знайшовши причину диму? Знайома швиденько пішла і розповіла про все батьку. А він, взявши ремінця, так добре мене навчив, що до сьогоднішнього дня не хочу палити. Дехто може сказати, що це випадковість, що всі так роблять, але я, дивлячись на все, бачу, це була не тільки батьківська, а й Божа рука.


Вперше про Бога

Йшло життя. По закінченню школи в селі Надеждівка я мав більше п'ятірок, ніж четвірок. Були плани про хорошу роботу, сім'ю, кар'єру. Так у мене все добре складалось. Часто люди кажуть – перспектива.

Я тоді чув, як розказували про Бога, в руки попадали різні брошури. Від декого чув, навіть, що у 2000 році буде кінець світу, що буде пекло, і ці слова трішки западали в моє серце. Я думав: 2000 рік – яким він буде? Мені тоді буде аж 30 років. Та я швидко все забував. Життя йшло своєю чергою. Готувався до армії, хотів поступати в інститут, з 8-го класу почав займатися спортом – легка атлетика, штанга, футбол. Був найсильніший в школі.


Три доби від смерті

6 липня 1988 року. Я на все життя запам'ятав цю дату. То була милість Господа, яка врятувала моє життя. Був мій призив. Три дні нас тримали в м. Херсоні на призивному пункті. Потім із запізненням на три доби відправили в частину. Так само із запізненням на три доби ми прибули в частину. Їхали 5 днів до Росії – Горьківська область, м. Арзамас. Туди ми прибули о 9-ій годині ранку, але рівно на три дні запізнювались. Коли приїхали – дізналися, що три дні назад о 9-ій годині ранку біля вокзалу відбувся вибух, піднялось у повітря два вагони вибухівки. Безліч жертв. Ми, приїхавши, побачили неймовірні руйнування. Наша казарма була в трьох кілометрах від епіцентру, але всі рами, вікна, двері вибило ударною хвилею. В радіусі 1 км нічого не було, мов пустеля. Це тільки милість Божа, що нас затримали на три дні. Якби ми приїхали вчасно, то саме там в епіцентрі були б. Можна уявити, що сталося б з нами, адже кількість жертв нараховувала понад 16 тисяч!


«Романтика» служби

Почалось армійське життя. Всю романтику, як вітром здуло. Стали давати величезні фізичні навантаження. Організм ледве витримував. Потім я узнав, що нас готують до служби в Афганістані (розвідники, зв'язківці). Коли ми вже закінчували навчання, виходить наказ – (так Бог робить) відмінити постачання нових солдат. Тоді почали виводити війська з Афганістану. Для мене це тоді було трагедією. «Чого так? Всі переді мною служили, були там, а я – ні», – казав я собі. З однієї сторони – хотілося романтики, геройства, сили, слави людської. З іншого боку – думав: «Може, добре, що я там не був, бо, кажуть, що звідти приходять ненормальними людьми, а скільки полягло, міг би і я так само не вернутися». Вже зараз я дякую Богові, що Він мене зберіг і врятував.

Нас почали розформувати. Мені довелося продовжувати службу у Горьківській області, с. Чучково в бригаду спец призначення. Ще до армії я мріяв про це, але такі колосальні були навантаження, що думав інколи: «Навіщо мені це?».

Однієї ночі, коли ми спокійно спали, прозвучав сигнал (були у нас часто учбові тривоги). Кожний відчув особливий неспокій. І, коли ми вже були готові, пролунав «відбій». Спати ми вже не змогли, ледве добули до ранку, потім дізнається, що був наказ відправити нас тієї ночі до Грузії (там якраз почалася війна).

Мої однокласники, хто був там, переписувались зі мною і казали, яке там було пекло. Тоді я задумався: «Чому воно так?». Всі моменти я тоді аналізувати не міг, це зараз все докупи збираю... Замість нас пішла туди, в Грузію, інша бригада (з Білорусії). Але Богу було так потрібно зробити.

Вчили в армії вбивати з першого пострілу, з першого удару – вчили вбивати людей. Але Бог зробив все по Своїй волі – навчив не вбивати, а рятувати людей.


«Право на виживання»

Прийшов з армії. Почалося інше життя. Коли йшов в армію – село було з українців, а прийшов – напівтурецьке. Ми почали відстоювати «право на виживання». Я був в таких заворухах, що билися близько сто на сто, п'ятдесят на п'ятдесят, застосовували ножі, іншу зброю – це страхіття одне. Тоді я використовував те, чому мене вчили в армії. Пройшло півроку, поприходили з армії мої однокласники (нас стала велика така група). Держали «владу» в цьому селі ми повністю, та трохи на околичних селах. Зараз, згадуючи, я дивуюсь – під час таких бійок мене ніхто не вдарив, не сталося ніякого поранення або травми. Я бачу в цьому руку Божу, що берегла мене і вела до спасіння.


Віруюча дівчина

Життя йшло своєю чергою – були плани, мрії. Думав: «Треба починати нове життя – треба женитись». Як це робить, до кінця не розумів, та й сам собі думав: «Добре було б, якби у мене була віруюча жінка. Не пила б, не палила, не ходила з другими чоловіками». Я не любив спілкуватися з дівчатами, які курили та пили (хоч сам цим і займався). Одного разу я був у с. Хрестівка (де я зараз і живу), і зустрівся з дівчиною. Коли я її проводжав, вона мені сказала: «Ти знаєш – я віруюча». «Оце так добре, – думав я, – це мені і треба». Почав з нею зустрічатися. Вона мені розповідає про Бога, який Він чудовий, прекрасний, створив небо, землю, зірки. Я так головою махаю «добре, добре», а сам думаю: «Який там Бог? Вчили мене і в школі, і в комсомолі (де я був активістом), що Бога нема, а ти розказуєш, що Бог – є. Ось підожди, одружимось – я тебе перевиховаю».


Перше зібрання

Одного разу Світлана (так звали цю дівчину) запросила мене на зібрання до віруючих (тоді Світлана робила перші кроки в вірі). Мені, чомусь, стало цікаво: що воно таке, хто вони такі?

Приїхали ми в с. Козацьке ще за 40 хвилин до початку зібрання. Дім молитви наполовину був вже заповнений. Бачу, люди сходяться – зал вже повний, коридор вже повний, біля двору повно, вже і в вікна заглядають. Я собі думаю – що вони там знайшли? Бачу і молодих, і старих, і дітей багато. Почалося зібрання. Всі стали для молитви на коліна. Я на коліна не став, але заради поваги встав на ноги. Після молитви почалась проповідь Слова Божого, потім спів псалмів, вірші. Це було щось особливе – кожне слово нібито молотом розбивало моє серце. Якась невидима рука переплавляла мою внутрішність. Тоді я вперше побачив, як Бог може говорити до людей, розмовляти прямо до серця. Бог почав звертатися і до мене. Я бачив сльози віруючих людей. В перший раз бачив, що люди плачуть не від того, що їм погано, а від того, що їм добре. На тому зібранні моїй душі стало так добре, що повністю це неможливо передати. Після закінчення богослужіння ми виходили з Дому Молитви, а на серці було бажання перебувати в зібранні ще і ще. Тоді для мене такі відчуття були дуже дивні. Це зараз, проживши з Богом, знаєш, як з Ним добре, як прекрасно.


Боже, я – грішник

Пройшов час. Ми із Світланою одружилися. Нас запросили на зібрання в м. Армянськ. Приїхали ми туди, і знову той самий голос почав стукати до мого серця. Той самий голос Духа Святого почав звати до мене. Це були і розпач, і сльози, і радість. І в кінці зібрання, коли проповідник почав запрошувати до спасіння, до покаяння, я не пам'ятаю, я не йшов, а летів, мов на крилах. Мить і я вже стою там, попереду, схиливши свої коліна перед Богом. «Боже, я – грішник» – казав я тоді в молитві. Тоді, перед цими кроками до покаяння, я зрозумів, що це саме мій день, що покаятись треба саме сьогодні, завтра мені нічого не гарантує. Це не забути – серце чисте, радісне, так добре. Хотілося всім казати, що Бог є живий.


Християнське життя

Так почалося моє життя з Богом у віруючій сім'ї. Пройшов час. Були зльоти, падіння. Але Господь ніколи не лишав своєї ласки і турботи про нас.

Закінчивши Миколаївський педагогічний інститут, я працював у школі. Труднощі почалися після того, як керівництво установи дізналося, що я став віруючим. Постало питання про звільнення з роботи: мов не місце тут таким.

Не розуміли навіть батьки. Але й тут Господь явив свою милість і ласку.

Християнське життя – це дійсно спокій в Господі. Це таке торжество, така радість, мир на серці, який залишається завжди. Чи встаєш вранці, чи лягаєш спати ввечері – завжди добре. Приходиш додому, в сім'ї добре, бо сім'я віруюча. І до сьогодні Господь оберігає нас. Пам'ятаю: ми тільки навернулись до Господа, захворіла наша перша донька (зараз вже чотири доньки і один син), температура за 40°. Що робити? Ніч на дворі. Бігти до лікаря? Куди?! Незважаючи, що ми тільки недавно стали віруючими, стаємо на молитву. Молимось. Встаємо з молитви – температура – 36,6°. Це було диво. У другої дитини – уроджена кіста на шиї (свищ). Ми звертались до лікарів-хірургів. «Тільки операція потрібна», – відповідали нам. Скільки разів ми їздили до Херсона, щоб зробити цю операцію... Раз поїхали – нас повернули. Не готові документи, аналізи. Поїхали вдруге, лікарі подивились, сказали, що поганий стан, приїдьте через рік. Пройшов час, і ця кіста зникла! Зникла і все... Перед цим ми молились, ставили цю нужду перед Богом, молилась церква за зцілення. Раніше у нашої дочки була відкрита кіста, стікав гній. Але Бог явив милість і по сьогоднішній день немає нічого. Слава Богу!

Всіх милостей, що явив нам Господь, не згадаєш і переказати їх неможливо. Але більш за все я вдячний моєму Спасителю, що Він знайшов, і порятував мене, дарував ту радість життя, яка ніколи не проходить. Слава Йому!


Амінь.


Підготував Юрій Борисов


Газета «Християнин» 02(06)2001


© 2008-2020