Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

«Голодний студент» або «новенький»

Одного разу Андрій стояв у коридорі біля вікна і дивився на важкі осінні хмари, що, буквально, таранили корпус інституту. Давно пролунав дзвінок на чергову «пару», а він навіть не ворухнувсь...


Руслан примітив його відразу. Новенький сидів на тому ряду, де, як правило, сиділи сестри, і злякано оглядався навколо. Але знайомство, на жаль, довелося відкласти до закінчення служіння. Хоч і була небезпека, що до незнайомця може першим підійти керівник молоді Андрій Білик і знову забере із під його, як вони кажуть, Русланового впливу. Як он Дімку, що сам, дивак, забажав покаятися перед молоддю. А в чому? В тому, що до ночі просиджував над світськими книгами. Так тож класика! Треба бути розвиненими, а не одну Біблію читати. А у комп’ютерний зал ми його тільки один раз привели. Це нас він потім туди весь час тягав. Його, навіть, до пресвітера приводили, батьків викликали, і тепер він у наш бік і не дивиться. Та й не треба, – святе місце пустим не буває. Ми теж християнська молодь, ходимо до церкви, і хто знає, у кого більша любов до Бога.

Богослужіння закінчилося, і всі, неспішно бесідуючи і прощаючись, розходились. Щоб встигнути першим, він пішов поміж рядами.

– Руслан, – відрекомендувався схвильовано, бо Андрій здалеку все бачив.

– Назар, – відповів новенький, відверто радіючи знайомству.

– А ти звідки до нас приїхав?

Назар несміливо проказав назву далекого села, (ніби це була його особиста провина, – народитися не у великому місті), відчуваючи на собі пильний погляд співрозмовника, що оглядав його одяг і нехитру зачіску.

– То воно й видно, що з села. Але нічого, – по-дружньому плескаючи по плечу Назара, продовжував Руслан, – освоїшся. Ми тут знаємо всі ігротеки, всі «кафешки», сумувати не прийдеться. А де ти збираєшся ночувати?

– Та зараз пресвітер має повідомити адресу сестри, у якої я буду знімати кімнату.

– Поїхали сьогодні до нас, а завтра вже будеш уточнювати.

– Та незручно. Мама казала, щоб я сьогодні обов’язково підійшов, вона домовилась…

– «Мама казала», – передражнив його Руслан, – невже ти не розумієш, що пресвітеру не до тебе. Бачиш, скільки біля нього людей. Вони зайняті. Поїхали, а завтра поговориш.

Відступаючи під цим натиском, Назар погодився. І на серці враз стало тривожно і незатишно. А мама ще так добре відгукувалась про цю церкву і служителя, а тут щось не те. Я вже дорослий, сам розберусь. А що не зрозумію, – друзі допоможуть. І під розмови і сміх нових друзів, які підозріло підкреслено тримались дружньо і весело, все швидко розвіялось. Русланова компанія, що після активного втручання Андрія ледь не розпалася, знову ожила, поповнившись ще одним членом.

Мама Руслана, Олександра Іванівна, або просто тьотя Шура, зустріла Назара радо, лише ненароком кинувши, мовляв, про любов у нас говорять добре, а от взяти на ніч нікому.

– То я мав підійти сьогодні до Віктора Давидовича, – несміливо розпочав Назар, але побачивши багатозначний помах рукою тітки Шури, замовк.

З усього було видно, що пресвітер в цьому домі популярністю явно не користувався.

* * *


З важким серцем повернувся Андрій у гуртожиток. Четвертий рік він жив і навчався в цьому гарному місті, що розкинулося на березі Дніпра, і чотири роки служив Богу від щирого серця. На квартиру до віруючих він не йшов принципово, бо розумів, що світильник не ставлять під посудиною, але так, щоб світив усім.

У свої 17 років, він відчув, що повністю збанкрутів.

Його серце шукало ціль життя і не знаходило. Навчався добре, з головою поринаючи у всі шкільні та позашкільні заходи і гуртки, але від цього пустота була ще більшою. З легкістю здав вступні іспити у ВУЗ, але і тут зустрів байдужість і порожнечу, і не тому, що навколо були люди без ініціативи чи без цілі – зовсім ні. Просто і в їхніх очах Андрій ясно бачив пошук, і це бентежило його ще більше. Одного разу Андрій стояв у коридорі біля вікна і дивився на важкі осінні хмари, що, буквально, таранили корпус інституту. Давно пролунав дзвінок на чергову «пару», а він навіть не ворухнувсь. Вахтерша Марія Сергіївна, яку студенти потайки чомусь називали «богомолка», тихенько запитала:

– Що, синку, думки мов ті хмари?

– Мабуть, ще важчі, – зітхнув він.

– Андрійку, я часто бачу тебе самотнім серед цієї веселої студентської юрби. Напевно ви давно шукаєте один одного, – по-материнськи тепло зазначила вона.

– Маріє Сергіївно, хто і кого шукає? – уважно вдивляючись у лице жінки перепитав Андрій.

– Ти – Бога, а Він – тебе. Сходи на богослужіння у нашу церкву, мені щось підказує, що ви зустрінетесь.

Було те пам’ятне богослужіння, потім покаяння і повна переміна життя. З часом, дивлячись на непоказну вірність і неабияку активність, церковна рада доручила Андрію Білику перше в його житті служіння – керувати молоддю. Як спраглий до чаші – так Андрій брався за всяке діло. І ніби величезний потяг, до якого приєднали потужний локомотив, молодіжне життя повільно, але впевнено розпочинало рух. Мінялася молодь, раділа церква, вогник надії спалахнув в очах батьків. Одне непокоїло його – це та невеличка частина молоді, що, на його величезний подив, щось знаходила у світі. Пресвітер церкви Віктор Давидович пояснив, що це хвороба духа, і тільки Господь, через молитви, неодмінно зцілить ці серця. Коли по-справжньому навернувся до господа Діма, молодь так зраділа, що вирішила боротися і далі, передаючи в назначений час один одному молитовну вахту, мов естафетну палицю.

Студентський гуртожиток зустрів його світлом вікон та гучною музикою, і від думки, що так багато його ровесників живуть у темряві ночі, зробилося ще тяжче.

– Щось ти сьогодні невеселий, – запитливо глянув на нього староста паралельної групи.

– Зараз порозмовляю з Батьком, і все буде в нормі, – відповів Андрій, направляючись у актовий зал, де він знайшов зручне місце для молитви.

– Ще не бачив, щоб так пізно до когось батьки приїжджали, – здивувався староста. – А, зрозуміло, – по-змовницьки прошепотів він, – зрозуміло...

* * *


Навчатися у технікумі було цікаво і легко. Допомагали знання, здобуті у рідній школі під невпинним материнським контролем. Але спілкування з компанією Руслана ставало дедалі захоплюючим. У них завжди було повно планів і розваг, і що не день, то цікавіших. Назар вже знав всі офіційні і неофіційні назви улюблених Русланових закладів. І коли, прямо на заняттях, на його мобільний телефон приходило чергове повідомлення про зустріч, і викладачі, і самі предмети робилися нестерпними. Як він заздрив їхній свободі! Батьки його нових друзів не те, що не заважали, а здавалося, всіма силами допомагали своїм дітям бути такими, якими їм хотілось бути. А от його мама, у вечірніх телефонних розмовах, детально розпитувала про богослужіння, про молодь, про навчання. Назарові відповіді часто суперечили одна одній, і мама, щось запідозривши, обіцяла найближчим часом приїхати. Син легко і докладно розповів би їй про найновіші комп’ютерні ігри, про відеофільми, та це її, він добре знав, не цікавило зовсім. А шкода. Навколо було стільки незвіданого і нескуштованого. Вони, навіть, ходили на прем’єру кінофільму про зоряні війни. Тільки здивувало, що його відчайдушні друзі пробиралися в кінотеатр поодинці, злякано оглядаючись довкола, що дуже збентежило Назара і посіяло сумнів у їх сміливості і незалежності. І чи не вперше Руслан попросив, щоб Назар, як справжній джентльмен, за всіх заплатив за квитки. Що він з легкістю і зробив, подумки розраховуючи на стипендію (якої так і не одержав через трійку, по колись улюбленій математиці). Тепер стало зрозумілим, чому один із видів печива мама лагідно називала «голодний студент». Назар дійсно голодував. І як не крутився він біля Руслана, ні він, ні тьотя Шура до себе його більше не запрошували.

* * *


З одного молодіжного зібрання, на якому Назар явно неохоче підтримував «мудрі» зауваження Руслана в бік молодих проповідників, він перший раз йшов на квартиру сам. Змін у його настроях йому не змогли вибачити. Та біля міського стадіону його наздогнав Андрій, який до речі, не з розмов знав студентське життя.

– Назар, а ти не поїхав би з нами до однієї вдови? Треба полагодити паркан, а серед молоді досвідчених спеціалістів немає.

Душа, мов їжак, наставила сотні голок, пам’ятаючи характеристику, дану керівнику молоді Руслановою командою. Але мирний тон його розмови підкупляв, і Назар, сам того не очікуючи, погодився. Попрощались вже тепло, обговоривши деталі поїздки. Підійшовши до будинку, в якому проживав, Назар пригадав, що на вечерю нічого немає, та все ж звично поліз до кишень, з яких Русланові друзі нещодавно виманили останні гривні на тістечка. Як же це все схоже на притчу про блудного сина, яку читав на останньому служінні єдиний у їхній сільській церкві проповідник, старенький брат Семен. Але що це? Він дістав з кишені зім’ятий папірець. У передчутті чогось особливого підійшов до вуличного ліхтаря. Двадцять гривень. Де ж вони могли взятись? Напевно Андрій. А може то Сам Господь не забув? Раптом щось підкотилось до горла, і теплі сльози нестримним потоком полились прямо на долоню. Він хотів їх зупинити, але потім дав волю, обіпершись плечем об високу тополю, що шуміла біля вікна його кімнати... Невдовзі приїхала мама. Ой, чого вона тільки не привезла! Назар знав, що вона найперше поїхала у Дім молитви, де про щось довго розмовляла з пресвітером.

І ось вони удвох сидять на його ліжку. Мама безупинно гладить його руку і весь час тихо плаче. За багато років, відколи їх залишив батько, вони навчились розуміти одне одного без слів. Він завжди намагався вести себе так, щоб не завдати матері навіть смутку. А тут сльози – цей наймовчазніший і найгучніший у світі материнський аргумент.

Розказували, що Назар на другий день після від’їзду матері мав серйозну розмову з Віктором Давидовичем. Про що – точно ніхто не знав. Але всі відмітили, що відремонтований паркан баби Устини був гарніший, ніж у декого новий. І не тому, що його ремонтували тепер вже нерозлучні друзі: Андрій, Дмитро і Назар. Секрет був у чомусь іншому.


Василь Кравчук


Газета «Християнин» 01(19)2006


© 2008-2020