Газета «Християнин» (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас! На этом небольшом сайте вы можете прочитать все статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию. >>Читать последний номер<< >>Скачать календарь на 2022 год<<

Те, що маємо не цінимо

...чоловік як трава дні його, немов цвіт польовий так цвіте він, та вітер перейде над ним і немає його, і вже місце його не пізнає його... (Пс. 103:15-16)

Непомітно пролітають дні, місяці, роки... На зміну одному поколінню приходить інше, більш прогресивне, з новими напрямками, ідеями, світоглядом. З часом обов’язково все застаріле відійде у минуле, а на заміну йому прийде нове, сучасне, як би ми того не хотіли.

Не встигне людина намилуватись своєю молодістю, красою, як вже її голова покрилася сивою короною. Про це нам у своєму псалмі говорить Давид: «...чоловік – як трава дні його, немов цвіт польовий – так цвіте він, та вітер перейде над ним – і немає його, і вже місце його не пізнає його...» (Пс. 102:15-16). Дійсно, як тільки швидко пролітає життя! Наш хор співає один псалом, який розпочинається такими словами: «Перед нами життя, зеленіюча нива, нам потрібно це поле пройти, скільки треба від Господа сили, щоб з дороги Його не зійти». Я думаю, що всі ми побачили, що на нашому життєвому шляху нерідко трапляються біди, горе, різноманітні переживання, невдачі, тощо. І для того, щоб ми змогли це все пройти, завжди молимось до Бога і просимо в Нього підтримки, і Він ніколи не мовчить, а завжди нам допомогає, відповідає на наші потреби, виводить з різноманітних ситуацій. Бог є любов, тому Він в наше життя посилає багато радості, щастя, любові, вірних друзів, обгортає нас своїми благами, щедротами і милостями. Ми повинні навчитись все це цінувати, бути вдячними Тому, Хто нас так полюбив, що не пожалів Свого власного життя і помер за нас на Голгофському хресті. Але неважко помітити, що людина дуже часто те, що подарував їй Господь, зовсім не цінує, а думає, що це все вона отримала власними зусиллями. Як тільки боляче стає Ісусові від такої поведінки, невдячності!

Всі ми з вами зараз проходимо дуже нелегкий шлях випробувань. В моїй пам’яті дуже часто пропливають всі ті дні, коли ми цілодобово стояли біля воріт Божого Дому, мимоволі згадуються всі наші пролиті сльози, недоспані ночі, нічні чергування на морозному повітрі під зоряним небом. І не тільки одна я помітила, що саме в цей час випробувань дуже сильно зріднилась наша молодь, ми стали дуже дорогими і рідними один для одного. Відверто кажучи, я знайшла своїх справжніх друзів саме в цей час! Недарма ж кажуть, що друг пізнається в біді. Мій дядько одного разу розповідав дуже цікаву історію, яка має глибокий і повчальний зміст, вона називається «До першого дощу...». Мова в ній ідеться про двох дівчаток, які на перший погляд, дуже сильно дружили. Але одного разу, коли вони йшли разом і про щось розмовляли, несподівано пішов сильний дощ. Одна з них мала парасольку, і коли розпочалася злива, то вона сама пішла під зонтиком, а її подрузі довелося йти під дощем і мокнути. Нерідко трапляється так, що ті, кого ми вважали своїми друзями, при першому непорозумінні, проблемі чи конфлікті нас зраджують, забувають, викидають зі свого життя. Прикладом справжньої дружби є історія Павла та Онисифора. В 2-му посланні до Тимофія апостол Павло каже: «Хай Господь подасть милосердя Онисифоровому дому, бо він часто мене підкріпляв і кайданів моїх не соромився. А коли він до Риму прибув, шукав мене пильно й знайшов, – хай Господь йому дасть знайти милість від Господа в день той, – скільки ж він послужив був в Ефесі мені...». Ми побачили, що коли апостола Павла всі покинули: «Ти знаєш оце, що відвернулись від мене всі, хто в Азії, а між ними Фігел та Гермоген» (2-е Тим. 1:15), то залишився лише один Онисифор, який на ділі довів те, що він є справжнім і вірним другом. В одному вірші є такі слова: «Не в шумной беседе друзья узнаются, друзья узнаются судьбой. Коль горе настанет и слезы польются, тот друг, кто заплачет с тобой!». Брати та сестри, по великій милості Господній, ми також маємо справжніх друзів, які, коли нам було надто тяжко, про нас не забували, приїжджали, не дивлячись ні на які заборони і на значно великий кілометраж, для того, щоб разом помолитись і подякувати за все Господу.

В Сімферополі я живу в багатоповерховому будинку на шостому поверсі і дуже люблю вночі виходити на балкон і дивитись в зоряне небо, в сторону рідних місць, і нерідко зі сльозами на очах починаю співати псалом, в якому є такі слова: «И стою в раздумии, в сладостном забвении, будто вновь в краю родном ждут меня друзья!». І я твердо знаю, що коли мені буде дуже тяжко, обов’язково знайдуться ті душі, які мене підтримають, зрозуміють, втішать, разом помоляться, поплачуть і дадуть мудру пораду. Нерідко друзів починаємо цінувати тоді, коли прийде біда, а як все добре, то ми про них забуваємо. Зразу згадується один псалом, який розпочинається такими словами: «В мире полном тревог, суеты, среди бурных и праздничных дней, на нелегком житейском пути не теряйте из виду друзей!»

Ще хочу звернути нашу увагу на те, як ми ставимось до зібрань. Ми на даний момент маємо можливість в спокої і в мирі збиратись перед Обличчям Господнім. Не так давно наші брати та сестри цієї можливості зовсім не мали. Щоб разом зібратись і провести зібрання їм доводилось ховатись у лісах, далеко їхати чи йти від людних місць. Нас зараз за Слово Боже не відправляють на заслання у Сибір, не саджають у тюрми, не розпинають на хрестах, не виводять на арени для з’їдання звірам. Ми живемо в XXI столітті, коли навкруги панує свобода. Тому давайте на повну силу будемо намагатись використати цю прекрасну можливість для того, щоб послужити Христу! Коли я стала студенткою, то дуже доб­ре зрозуміла всіх тих членів нашої молоді, які не можуть кожного тижня приїздити додому. Якщо ви колись довгий проміжок часу були далеко від дому, то побачили як тільки тяжко жити без батьків, друзів, церкви. Взагалі життя у студентів зовсім нелегке. Із-за величезної кількості уроків дуже часто не вистачає часу сходити на зібрання, просто помолитись і поспівати Господу. Я дуже часто помічаю за собою, що починаю духовно слабнути, що вже і молитва не та, і Біблія щось не читається. І зразу починаю каятись за те, що коли була можливість бути на зібранні, я її не використовувала, а тепер, коли хочеться бути серед народу Божого, такої можливості не маю. Тому, дорогі брати та сестри, давайте будемо цінувати кожне зібрання і відповідально ставитись до кожної можливості побути разом перед Обличчям Господнім, бо скоро може прийти такий час, коли не зможемо навіть вдвох-трьох зібратись, щоб побути в спілкуванні з Ісусом Христом.

Ще хочеться звернути увагу на відносини між нами і нашими батьками. Мудрий Соломон говорив: «Послухай, мій сину, напучення батька свого, і не відкидай науки матері своєї, – вони-бо хороший вінок для твоєї голови, і прикраса на шию твою» (Прип. 1:8-9). Також він сказав ще й такі слова: «Стережи, сину мій, заповідь батька свого, і не відкидай науки матері своєї! Прив’яжи їх на серці своєму назавжди, повісь їх на шиї своїй! Вона буде провадити тебе у ході, стерегтиме тебе, коли будеш лежати, а пробудишся – мовити буде до тебе!» (Прип. 6:20-22).

Знаєте, як тільки часто мені не вистачає мудрої поради, допомоги і благословіння батьків, коли я знаходжусь далеко від дому на навчанні. Кожен раз перед тим як їхати в Сімферополь за мене молиться вся сім’я і я знаю, що по їхній молитві Господь мене збереже від біди, лукавих і злих людей. Для мене дуже важливе благословіння батьків! Ми повинні навчитись цінувати кожне їхнє слово, кожну пораду, адже вони набагато більше за нас прожили, щось побачили у цьому світі, мають набагато більший життєвий досвід. Нерідко можна побачити з якою величезною неповагою ставиться до батьків сучасна молодь. І лише коли батьки відходять у вічність, то тільки тоді починають розуміти, якого великого болю вони завдавали найріднішим людям у світі своєю грубістю, непошаною, неслухняністю. І часто починають просити вибачення зі сльозами на могилі матері чи батька, коли вже занадто пізно і допомогти, пробачити, помилувати може лише один Ісус Христос. Я думаю, що багато хто чув вірш, в якому автор розповідає про невіруючого, блудного сина, який з головою поринув у цей світ і скуштував усі «блага» розгульного, порочного життя, в якому немає Бога. Моє серце глибоко сколихнули ті бездушні, грубі слова, які говорив гордий син своєму смертельно хворому батьку та сивій, згорбленій, худесенькій матері. Автор розповідає про те, що після смерті батька син втік від матері в інше місто, щоб отримати повну свободу і більше ніколи не чути тих молитов і благань, які вона возносила за нього в небо. Але одного разу він зустрів друга свого дитинства, який розповів йому про те, як його любила матір, як до останнього сподівалась на те, що він покається, про те, як вона кожного дня виглядала у вікно і дивилась чи не йде її рідний син додому. Ці слова глибоко запали в серце юнака і він вирішив по-скоріше відправитись додому. Коли приїхав у рідне село, то пішов на кладовище, щоб на могилі батька зі сльозами покаятись і попросити вибачення за своє гріховне життя. Він дуже сильно плакав, говорив, що виправить своє становище, що буде піклуватись про матір і служити Богу, але коли обернувся, то побачив рядом свіжу могилу і зрозумів, що запізнився. Він з величезним горем і сльозами впав на холодну землю материної могили, по-синівські її обнімав і цілував. Але навкруги панувала тиша, ні від батька, ні від матері він не почув ні одного слова пробачення, і лише в цей час зрозумів до Кого йому треба звернутись. Господь по своїй величезній милості його пробачив і помилував, дав нове життя. Дорога молодь, давайте будемо цінувати і з величезною повагою та любов’ю ставитись до своїх батьків, поки вони ще живі, щоб потім ми себе не картали і на могилі батьків не просили вибачення!

І на завершення хочу сказати, що давайте будемо цінувати все те, що нам дає Господь, всім, що маємо, бо не завжди так буде!

Маргарита ДРОЗД