|
Історичний нарис про Новокаховську Церкву ХВЄУДорогі друзі, ми знову на сторінках історії. Тієї історії, яка не забувається, тієї історії, яка передається із вуст в уста, із серця в серце – історії нашої церкви. Церкви, яка вистояла в тяжкі часи зради, історії церкви, яка залишилася вірною навіть в цей нелегкий час, коли світ ввійшов в доми та серця багатьох віруючих. Та наша церква по милості Божій стоїть, тримається в очікуванні свого Нареченого зі словами на вустах: «Гряди, Господи!» Брати та сестри, подякуємо Господу за наших братів-служителів, які не зламалися, не піддалися ворогу, а до кінця трималися і тримаються чистого євангельського вчення, яке і нам передали, навчили. Продовжити нашу історію хотілося би з пастора Василя Стрижеуса. Багато він вклав в нашу церкву, і добра пам’ять про нього живе ще досі в серцях багатьох християн. Та на жаль, наша розмова з Василем Миколаєвичем в зв’язку з великою кількістю кілометрів, розділяючих нас, не відбулася. Тішить одне, якщо Господь дозволить, в новому році брат Василь пообіцяв приїхати на Україну, і тоді я обов’язково розпитаю про його шлях, про його служіння. Тому йдемо далі. І цього разу історія наша розпочнеться з 1900 року. * * * Польща. Село Бильско-Воля Володимерецького району. Часи кріпацтва, часи тяжкої праці, принижування і жорстокої несправедливості. Далекі та болючі роки, та саме звідси бере початок наша історія. Сім’я Бориса Кравчука була відома багатьом людям. Та і як не знати: староста православної церкви, гарна дружина, яку ледь відбив у пана, чудові діти, які з самого малечку вже співають у церковному хорі... Було чому порадіти та похвалитися. Людські очі пильно стежать за такими особистостями, але не знав Борис Кравчук, як пильно стежить за його родиною небо та Божі очі. Одного разу двоє підлітків пасли корів біля Білого озера. Зав’язалась гаряча суперечка про Бога, про вічне життя. Той, хто відстоював правду Божу, був син Бориса Кравчука – Роман. Відійшовши неподалік, Роман побачив дивне видіння: не торкаючись землі, до нього в білому одязі з книгами в руках і печатками приближались три мужа. Щось підказало серцю, що це були Мойсей, Ілля та Христос. Зав’язалась розмова. Підбадьоривши юнака за його правильну позицію, вони розповіли, що йдуть печатати племена на спасіння. І назвали декілька відомих для Романа прізвищ. Серед них був названий рід Каращуків. Довга була розмова. Святі мужі розповіли молодому Роману, як будуть проходить служіння, їх порядок. Дивне видіння зникло, а розгублений Роман ще довго стояв, до кінця не розуміючи, що з ним відбулося. Але одне він зрозумів ясно – йому потрібно спасати свою душу. З того часу ці слова не давали спокою молодому Роману день за днем, місяць за місяцем, рік за роком. Вже Роман подорослішав, вже і одружився, а в 1930 році народився син Віктор. Та серцю немає спокою, душа постійно в пошуках чогось невідомого. І ось почув Роман, що в с. Рудка Адам Каращук Євангеліє дуже просто проповідує (до речі, похований брат Адам у с. Хрестівка Чаплинського району). Пішов послухати. І так один раз, другий та й покаявся. Раділо серце Романа: – Знайшов, що шукав! Наступного разу, прийшовши на зібрання, Адам Каращук провів його з такими словами: – На тобі Євангеліє та іди сам проповідуй, а сюди більше не приходь. Йшов Роман та й не знав, чи радіти йому чи плакати. Знайшовши одного свого друга, почав йому проповідувати, а той, довго не думаючи, взяв та й покаявся. – Слава Богу! Вже нас двоє! – раділи брати. – Та що ми вдвох лиш щасливі, давай ще комусь розповімо! – вирішили євангелісти. Розповіли. І вже їх троє. Радісні, щасливі, не могли натішитись і не могли мовчати, так хотілось цим відчуттям з іншими поділитися. Та на жаль, їх покаяння багатьом не сподобалось. Почались гоніння. “Били” з усіх сторін: зі сторони церкви, влади, односельчан. Та ніщо так не боліло, як нерозуміння твоєї сім’ї – рідна жінка до хати не пускала. Зима, снігу намело, куди подінешся, одна відрада – ліс, там ніхто не знайде. Підуть брати, впадуть на коліна у тому заметі, моляться, плачуть: – Боже, допоможи! Дай сили! – відкривають очі, а біля них сніг навкруг розтав, стоять, як у колі, тепло стало, затишно. – Дяка Господу! Він з нами! І як тяжко не було, та мало-помалу утворилася церква. Покаялась Романова дружина, а малий Віктор вже не відходив від батька. Кожне Боже слово як печатка лягало в його дитяче серце. Різні вітри віяли своїм холодним подихом на цю церкву, та Господь тримав. В той час гонінь, коли віруючі боялися збиратися, і важко було знайти добровольця на пасторське служіння, Роман Кравчук на свій страх і ризик з надією на Бога, що проведе, прийняв його. Насьогодні в с. Бильско-Воля стоїть чудовий молитовний будинок, в якому збираються декілька сот віруючих. * * * А що ж малий Віктор? В тринадцять років Бог хрестив його Духом Святим, і в цьому ж році він прийняв водне хрещення. Іде війна, а в серці Господь, тому-то і радість, і мир, і надія. Та попереду нелегкий час випробувань. Чи знав Віктор про це – певно, що ні. Відбувши строкову службу в армії, повернувся в рідне село. Недовго в ньому зміг прожити, непрохані гості кожного вечора приходили до хати з погрозами. Мусив тікати на Донбас, де його вже з оскалом смерті чекали шахти. А час спливав. Праця, непосильна праця, без церкви, без спілкування, без загальних молитов, без підтримки зробила серце холодним. Куди подівся той гарячий юнак, той сміливий і вірний воїн? Вже не чутно гарячих молитов, не чутно радісного співу. Куди все поділося? Все навкруги ніби завмерло, і, здавалося, саме небо затамувало подих в очікуванні наступного Вікторового кроку. Та що робилось в його серці – знав лише Бог. * * * Життя, мов вирій, закрутило, закрутило, і наступна зупинка в селі Степне Бериславського району. Саме в цьому селі Віктор одружився, і саме в цьому селі 22 вересня 1958 року народився маленький Василь. Що думав Віктор Романович, тримаючи на руках щойно народженого сина, що бажав йому своїм серцем, що відчував – ми вже, на жаль, не дізнаємось про це. Та був на небі Отець, очі якого в ту мить також дивилися на немовля, і слова Небесного Батька до цього часу тихим ніжним шелестом доносяться до нас: «Ще поки тебе вформував в утробі матерній, Я пізнав був тебе і ще поки ти вийшов із нутра, тебе посвятив, дав тебе за пророка народам» (Ієр. 1:5). Та що Віктор? Ще проллється немало гірких сліз, немало страждань та смутку по залишеному Богу, по загубленому Богу, хоча зовні на перший погляд все здавалося нормальним. Жили як усі люди. Тільки чомусь в цьому домі ніколи не видно було якихось «гулянь» з застіллями, не чутно було ругані, і чомусь батька, залишеного на самоті, все частіше можна було знайти заплаканим. – Чому? – не раз задавав це питання малий Василь. Відповіді не було. Віктор Романович тікав, та від кого? Часом, під час жнив, сховавшись від людських очей, він починав співати, співати тих пісень, яких не можна забути, і гірко плакав, сльози болю заливали йому очі. – Чому ти плачеш, Вікторе? Чому плаче душа твоя? Ні численні нагороди, ні знайомство з елітою того краю, ні виступи по телебаченню не могли заспокоїти твоєї душі. – Боже, чи повернусь я до Тебе знову? – плакав він. І настав час, коли Дух Святий переміг... * * * Відпустка. Поїзд. В руках приготовлений квиток в рідне село, до батька – християнина. Тяжкими були ці зустрічі, бо все нагадувало про колишнє життя з Ісусом, саме батько був живим свідком тому. Боляче. Та треба їхати. Легкий поштовх вагону. Як дитяча колиска почала колихати Віктора Романовича. Думки, переживання – все кудись поділось, тиша, повна тиша... І раптом знайома, ні, рідна пісня... – Господи, що це? – прокинувся від сну Віктор, почав прислухатися. – Може приснилося? Ні! Рідна мелодія, рідні слова знову нагадують про залишеного Ісуса, але сьогодні вони говорять ніби востаннє. Сльози глибокого розкаяння залили Віктору очі. Вони лилися й лилися, наче тільки і чекали цього часу. Так як в ту ніч він, напевно, ніколи не плакав. Що говорив він своєму Ісусу, про що благав? Та на ранок Віктор Романович встав новою, прощеною людиною. Цікаво, що пісню він чув по-справжньому. У тому ж самому вагоні їхали молоді християни, які вирішили послухати магнітофона, самі того не розуміючи, від Кого було те бажання. Ось і рідне село, рідна стежка, рідний дім. Підійшовши тихенько Віктор стояв і дивився на заклопотаного батька хвилину, другу... Батько зупинився, чийсь погляд ліг йому на плечі: – Хто там? Очі батька й сина зустрілися. Ще хвилина, і без зайвих слів вони впали в обійми один одному і довго плакали. Та це вже були сльози радості, сльози щастя. – Батьку, що відчув ти в ту першу хвилину нашої зустрічі? Ти нічого в мене не питав. – А нічого було питати. Я побачив спасенні очі мого сина, і цього мені було досить для повного щастя. «Бо цей син мій був мертвий – і ожив, був пропав – і знайшовся!» (Лк. 15:24). Так Віктор Романович знов надбав те втрачене щастя. З цією новиною він приїхав додому. Молодого Василя забрали на службу в армію, а жінка зі старшим сином особливої радості не проявили. – Може старший син Юра і піддасться тобі, ну а мене з Василем ніяк не затягнеш, – рішуче заявила дружина. Так думала людина, а не Бог. Життя в с. Степне все далі ставало складнішим, віруючого-штунду не дуже приймати хотіли. Вирішили переїхати в м. Луцьк, де жили брати Віктора Романовича. * * * А як же Василь, вибраний Богом? Чим ближче до покаяння, тим страшніше було життя. Безліч ситуацій, коли він мав уже загинути, обходились лиш легким переляком для нього. Можливо не раз в його серці поставало питання: «Чому?» «Чому не вибухнув перевернутий автомобіль разом зі мною? Чому? Чому в останню хвилину, коли я вже стою, міцно притиснутий бортом до бетонної стіни і не маю сил, щоб навіть крикнути, а хтось, не бачачи мене, дає команду шоферу повернути лівіше від мене? І я знову залишаюся живим. Чому?» І ще багато таких «чому» залишались до певного часу без відповіді. Закінчивши військову службу, Василь приїхав в м.Луцьк. Віра батька його трохи здивувала, та вирішив не вдаватися у подробиці: – Телевізор не дивиться, музику нашу не слухає, в якесь зібрання ходить... Робіть що знаєте, а мене не чіпайте. Молодий, енергійний пішов працювати на авіаційний завод. Та час зустрічі з Вічним Богом наближався. Одного вечора його запрошують в Луцьку церкву на зібрання, де пресвітером був Рихлюк В.А. Згадує Василь Вікторович: «Я сидів і не вірив, що я тут, між віруючими. Мене, атеїста, молодого комсомольця неможливо було переконати. Я шукав правди. Сидячи на своєму місці, я вдивлявся в очі тих молодих хористів і був вражений. В їх очах було те, що я ще шукав. Як це вони знайшли, де? Вперше почув новий спів, нову пісню: «Отче Небесний, Боже могутній, Ти Утішитель, Дух правди Ти...» Церква стала на коліна і почала молитися, а я ще довго стояв і в гордощі своїй осуджував цих людей. Півроку тяжкої боротьби зі своїм «я» закінчилися. І 27 квітня 1979 року до мене знову заговорив Господь. Один голос мені ясно говорить: – Якщо не сьогодні, то ніколи. А інший: – Тобі 20 років, життя попереду, молодість, кар’єра... Невже залишиш? Збігали секунди, а мені здавалися годинами. Ледь піднявшись від стільця я щосили рушив вперед. І в Домі молитви по вул. Кічкарівська 32, покаявся перед Богом, покликавшим мене». Слава Йому за Його милість! Комсомольського квитка Василь Вікторович здав відразу і відразу ж почались і гоніння. На військовому секретному авіаційному заводі штунда працювати не може. Почались погрози, переслідування, численні зустрічі зі спеціальними органами влади. Та Василь Вікторович був вірний своєму Спасителю. І вже влітку 1979 року прийняв водне хрещення, пообіцявши Богові служити Йому доброю і чистою совістю. З першого дня з головою поринув у церковне життя. Молодіжний хор та вся інша молодіжна праця не обходилася без Василя Вікторовича. Він всім серцем віддався на служіння Тому, хто його врятував та дарував щастя, мир, радість. А 16 грудня цього ж року у далекому місті Талліні Господь хрестив його Духом Святим з ознакою інших мов, що додало йому ще більше вогню, сили для служіння і повної радості в Дусі Святому. Брати, бачачи його ревність, доручили керівництво однієї з частин молоді, і Господь був з ним. В 1982 році, 13 січня на богослужінні в селі Підріжжя Ковалевського району через батька, син якого є відомий євангелист Ростислав Радчук, було до Василя Вікторовича коротке пророче слово: «Сын мой! Тебя ждёт восток, и там ты предстанешь между Богом и моим народом! Аминь». Розповідає Василь Вікторович: «Я не збирався нікуди їхати. Мені добре було в Луцьку. У мене були чудові друзі, у мене було служіння, в яке я вклав своє серце. Ні, я не хотів і не збирався нікуди їхати. Та за короткий час Бог зробив так, що близькі друзі робилися далекими, все для мене ставало чужим. І в цьому ж таки 1982 році я переїхав на Херсонщину». * * * Кравчук Віктор Романович зі своєю сім’єю знову повернувся у херсонські степи та вже не самотнім. Його віру, думки, почуття розділяли близькі для нього люди: менший син та вірна дружина, яка теж визнала Ісуса своїм Господом через неділю після покаяння її шибеника Василя. В село Степне не поїхали, вирішили оселитися ближче до міста, ближче до Дніпра, а головне ближче до церкви, яка збиралася в той час в молитовному будинку села Козацьке. Вибір впав на село Веселе. Новий дім, нові сусіди, нова робота, нове зібрання – все нове. Дні минали, нове ставало все ріднішим і близьким, а часом здавалося, що так було завжди, лише листи з м. Луцька нагадувала про інше життя. Таке рідне і миле. Та розум, порушуючи спогади і мрії, говорив одне: – Ти недаремно на цьому місці. Приблизно через півроку брати, бачачи гаряче серце Василя Вікторовича, доручають йому керівництво молоддю. Пресвітером був Моцьо А.І. Церква на той час переживала дуже великі труднощі. Ворог душ людських цього разу бив по серцях віруючих, утворюючи різні непорозуміння, руйнуючи єдність, і йому це вдавалося. Василь Вікторович ревний християнин, хрещений Духом Святим, всім серцем бажав запалити молодь. Та це зробити було нелегко. Ворог вдало попрацював і серед них, розбивши їх на шматочки. Молодь між собою не товаришувала, то як їх запалити? Працював самотужки – не вийшло. Продовжує Василь Вікторович: «Я бачив їх очі – не розуміючі, але, водночас, бажаючі благословінь. Та я не знав, що ще можу для них зробити, і зупинився. Мені потрібно було почути, що скаже Бог. І Він проговорив до серця мого: «Я – джерело благословення, а не ти. Ти з’єднай їх, ти їх зроби однією сім’єю, а Я їх благословлю». І почалася праця, майже чотири роки важкої праці, стирання кутів, стирання прізвищ, стирання сімейств. А в 1987 році Бог так благословив нашу молодь, що, бувало, за один вечір Він хрестив по десять душ. Молодь ожила. Вона відступила від церковних проблем, які не збудовували, а почала шукати просто Божого лиця. І це була велика радість». В 1987 році після трьохрічного терміну випробування Василь Миколайович Стрижеус був рукопокладений на пасторське служіння, і в цьому ж році Кравчук В.В. одружується з Моцьо Галиною Іванівною, яка, до речі, була його сусідкою. Дивний Господь, навіть, у цьому явив Свою милість. Не потрібно було далеко кудись їхати, чи когось посилати. «Ревекка» жила під боком, мріючи про чорнявого красеня, не підозрюючи, що Господь вже готовить її для русявого. Та цікаво, як прийняла молодь звістку про одруження їх керівника. Розповідає Прокопчук Ірина: «Почуття роздвоїлися. З одного боку ми раділи, що буде весілля, а з іншого розуміли – втрачаємо нашого розумного, винахідливого, дружелюбного керівника. За час його керівництва ми стали дружнішими, нас багато стало ходить на відвідання хворих. Василь Вікторович добре знав Біблію, і це нам подобалося, а ще він нам розповідав про зорі, і ми довго могли простояти, в захопленні вдивляючись у зоряне небо, намагаючись знайти те спритне сузір’я, яке вдало заховалося серед безліч зірок. Дивно нам було, як він їх всі бачить і назви пам’ятає?». * * * В 1988 році в нашій державі відчулась «відлига». Тому, користуючись часом, брати вирішили утворити офіційну Недільну школу. Недільна школа працювала і раніше – підпільно, але певної структури не було. Хто займеться цією працею? На членському зібранні була запропонована одна кандидатура, і так як заперечень не було, Василя Вікторовича Кравчука було проголошено директором недільної школи. Все починалося з нуля. Що робити, куди бігти брат Василь не знав. Та одного разу, коли він працював у полі, Господь дав побачити, що таке недільна школа. За п’ятнадцять хвилин була розроблена структура і програма. Перші вчителі офіційної Недільної школи були Панюшкіна Ольга, Прокопчук Ірина і Маліна Галина. Пройшло багато часу. Багато вчителів та дітей змінилися іншими, але структура залишилась майже незмінною. Певно, дійсно було від Господа. У 1991 році почалось будівництво молитовного будинку. Під керівництвом Стрижеуса В.М. довелось немало попоїздити. Були і в Москві, і в Києві, і в Херсоні та чули відповідь: – У комсомольському місті дому молитви не буде! На що брати з вірою на Господа відповіли: – Буде, ще й на центральній вулиці! І вже в цьому році у м. Нова Каховка по проспекту Дніпровський 14а почалось будівництво молитовного будинку, участь в якому приймали як дорослі так і діти. Напередодні відкриття дому молитви 8 березня відбувся один неприємний момент. Група віруючих зробила розділення і за допомогою гостей із Німеччини утворила нову церкву. Це було дуже боляче. Багато праці зруйновано, багато сердець надломлено та засмучено. Особливу втрату відчув хор, пусті місця свідчили про це. Та Господь їх швидко заповнив, як і місце регента, на яке був поставлений Кравчук В.В. Часу до дня посвячення залишалось мало. Потрібно було поспішати. На щастя, сестра із м. Херсона допомогла розібратися з голосами, а далі надія була лише на Господа. 30 травня 1993 року відбулося посвячення дому молитви в м. Нова Каховка. Неймовірно, але факт: цей день був особливим, навіть хор дивував своєю звучністю. Здавалось, ніби Анголи допомагали з небес новим хористам. Слава Богу! Майже чотири роки Василь Вікторович займався хором. В 1995 році на дияконське служіння були рукопокладені: Глабець А.Т., Стрижеус В.П., Кравчук В.В. і Павлунь П.І. Через два роки пастор Стрижеус В.М. від’їжджає до США, а 18 травня 1997 року Кравчука В.В. рукопокладають на пресвітерське служіння, а на дияконське – Манжула А.В і Каналоша П.І. Місце регента зайняла благословенна сестра Моцьо В.І., а начальником хора став Прокопчук А.Є. Так з 2 липня1997 року служіння пресвітера розпочав Кравчук В.В. Нелегко було йому. Церква звикла до одного пресвітера і це добре, це нормально, але замінити когось – важко. Та час ішов. Особлива увага була приділена євангелізації, і це діло Бог дуже благословив. За рік водне хрещення прийняло дев’яносто шість душ. І далі Бог не лишав милості. Але на Україну прийшов час ринкової економіки. Людей стало важче відірвати від їх грошей, їх бізнесу, проблем. Люди все менше хотіли слухати про живого Бога і все менше з’являлося бажаючих віддати Йому своє серце. Та церква росла. Вже десятками душ люди каялися і приймали водне хрещення. Почалося будівництво молитовних домів по селах. В 1996 р. Дацюка М. (с. Хрестівка) рукопокладають на дияконське служіння. А в 26 грудня 1999 р. велика група християн з харизматичної церкви перейшла до нас утворивши Чаплинську церкву. На сьогодні, як Хрестівка так і Чаплинка мають просторі молитовні будинки, де збираються наші брати та сестри. В 2002 р. на дияконське служіння було рукопокладено Котяша Віктора і Балановича Сергія. І вже в 2005 р. Дацюка М.І. рукопокладають на пасторське, А Бумбу А.Д. – на дияконське (с. Магдалинівка). За ці роки було придбано та збудовано декілька молитовних будинків: с. Богданівна, с. Роздольне, с. Василівка, с. Хрестівка і пгт Чаплинка. Господь рясно благословив і примножив. Бо на великі свята, коли наші брати та сестри з’їжджаються з усіх куточків нашої області, місця в молитовному будинку вже не вистачає. Слава Йому! Так до цього часу церква і живе, має багато сотень членів, працює юнацький оркестр, відомий далеко за межами нашої області, п’ять хорів, один з яких служить Чаплинській церкві. Працюють відділи такі як: творчий, фінансовий, молодіжний, євангелізаційний, господарчий. І не дивлячись на труднощі, на те, що навколо нас багато лжевчень, багато спотворених євангельських доріг, церква свій курс не змінила, іде по тій дорозі, яку проклав Ісус Христос. Поможи їй Боже! Підготувала Ірина Долгіх Газета «Християнин» 03(21)2006 |
| © 2008-2020 |