Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Друге поприще

Мої батьки померли, коли мені ледве виповнилося дев’ять років. Я змушена була стати нянею у чужій родині. Та не лише нянею. У новому домі на мої плечі лягла турбота про дітей і все господарство. Мій господар працював машиністом паровоза, а господиня – прачкою. Він був дуже спокійним і мовчазним, а вона – повна протилежність: завжди неспокійна і роздратована. Господиня часто чіплялася до чоловіка через будь-яку дрібницю. Що б він не зробив, їй усе було не до душі. Він не пив, не курив, ніколи не сварився, був добрим і навіть люблячим. Від неї ж я жодного разу не чула ласкавого слова у відповідь на його піклування та увагу.

Я кілька разів збиралася піти з сім’ї, що дала мені притулок, але не знала куди. Сім років я прожила в цій родині. Діти підросли, і я подорослішала разом з ними. А у шістнадцять років, зовсім несподівано для всіх, мене паралізувало, і я опинилася в лікарні. Перший час господиня часто навідувала мене, цікавилася здоров’ям. Але дізнавшись, що моя хвороба швидко не вилікується, і, можливо, минуть роки, доки я підведуся, вона стала навідуватися рідше і скоро взагалі перестала приходити.

Якось я випадково почула розмову чергових медсестер: “А ще віруюча!.. Їм же не можна забувати сиріт, а вона покинула хвору напризволяще”. Я здогадалася, що мова йде про мою господиню. Значить, вона віруюча! Я цього і не знала. Правда, кожний ранок у неділю господиня кудись йшла, але куди – я не мала поняття.

Мене охопив невимовний відчай. Перед очима з усіма подробицями промайнуло нелегке життя. І ось я приречена на сумну самотність... Протягом трьох діб я не могла ні їсти, ні спати. Мені здавалося, що я не знесу усього цього і збожеволію. Думки, важкі як непосильний тягар, довели мене до жахливого стану: мені захотілося покінчити життя самогубством. І я б зробила це, якби могла ходити. На щастя, я була прикута до ліжка.

Минуло багато часу, поки я зрозуміла, що очі невідомого мені Бога слідкували за мною. Воістину, Він і лише ВІН – Батько сиріт! У Нього завжди були, є і будуть люди, через яких Він здійснює Свої наміри.

Якось до мене підійшла літня жінка. Вона довго розпитувала як і де я жила, потім, схилившись, ніжно поцілувала і сказала: “Не впадай у відчай, доню, Бог любить тебе! Сьогодні мене випишуть з лікарні, і ми заберемо тебе до себе”. Цей материнський дотик зняв з моєї душі важкий тягар самотності.

Після обіду двері палати безгучно відчинилися, і до мого ліжка підійшли санітари з носилками. “Клара, за тобою приїхали, – сказав один з них, – внизу на тебе чекає машина”. Я ледве вірила тому, що відбувається.Проводжаючи мене, медсестра прошепотіла: “Ти їдеш до хороших людей. Вони місіонери”. Я не розуміла значення слова “місіонер”, але була безмежно рада, що можу залишити лікарню.

Перед очима одна за іншою проходили картини дитинства, минулі господарі, лікарі... І нарешті – нові батьки. Багато пізніше я зрозуміла, що ними керувала любов до Христа – Спасителя усіх людей. Через них Він торкнувся моєї зраненої скорботами душі і потурбувався про моє спасіння. Його дотик приніс мені мир і спокій. Його любов вселила почуття причетності до великої святої сім’ї Божих дітей.

З перших днів, як я з’явилася в їхньому домі, мама почала читати мені Євангеліє. З любов’ю, просто і зрозуміло вона пояснювала важкі місця, і її слова на багато літ лишилися в моїй пам’яті. Щодня я спостерігала за своїми новими батьками і переконувалася, що моя присутність їх не обтяжує. Тато намагався усунути все, що могло порушити мій спокій або призвести до ускладнення хвороби.

Дивлячись на життя моїх батьків, я зрозуміла істину, записану в п’ятому розділі Євангелія від Матвія: “І хто буде змушувати тебе йти з ним поприще, йди з ним два” (Мт.5:41). “Друге поприще” на практиці я побачила в житті моїх названих батьків. Кожний прожитий день знову і знову переконував мене в тому, що я для них не є тягарем.

Час минав, сонячні дні змінювалися похмурими, дощові – безхмарними, але мої батьки залишалися незмінними. Вони були вільні від лицемірства. Їхній прекрасний плід, котрий вони несли Богу, був природнім, а не причепленим, як яскрава скляна шишка до різдвяної ялинки. Цей плід був насичений Духом Святим і перебував завжди: при образах і похвалах. Він мав дев’ять життєдайних складників: любов, радість, мир, довготерпіння, доброту, милосердя, віру, лагідність, стриманість. Насичуючись ними, моя душа ожила. Я усім серцем відчула, що вже не сирота.

Якось я попросила батьків молитися про моє зцілення, щоб отримати можливість служити Богу, і Він міг би використати мене як Йому до вподоби. Наше прохання співпало з Божим бажанням, і поступово мої сили стали відновлюватися. Через півроку я вже могла вставати з ліжка. Нарешті настав час, коли ми всі разом поїхали в молитовний дім. У той день проповідував тато. Він пояснював притчу про милосердного самарянина. Душа моя потягнулася до Бога. Схилившись на коліна, я стала голосно просити прощення у Спасителя, Котрий поклав за мене Своє життя. Бог одразу почув і рукою любові зняв з моєї душі гніт гріха, подарував нове, щасливе життя.

Після зібрання багато хто підходили до мене, вітаючи, бажали вірності Господу. Серед них були і мої колишні господарі. Виявляється вони також були членами цієї ж церкви. Вони навіть поцікавилися , як і у кого я тепер живу... Перед моїми очима в якусь мить промайнула картина семирічного життя. На диво, в серці не було гіркоти. Очищене Кров’ю Христа, воно стало здатним прощати образи.

Щоразу, коли мама готувала їжу для родини – сніданок, обід чи вечерю – вона завжди враховувала і нещасних, обездолених людей. Гості бували різні. Якось пізно увечері до нас зайшло два чоловіки. Вони довго розмовляли з татом. Було вже за північ, і тато запропонував їм залишитися на ніч. Вранці, на наш подив, гостей не стало. Разом з ними зникло і татове нове пальто. Замість того, щоб заявити в поліцію про те, що трапилося, тато став дорікати собі в скупості. Він просив у Господа прощення за те, що сам не віддав зайве пальто нужденному, і Богу довелося втрутитися і забрати його саме таким чином.

Іншого разу, зимового морозного дня до нас постукам якийсь дідусь і попросив милостиню. Мама впустила його в дім і запросила до столу, а мені наказала налити тарілку юшки для нього. Дідусь перехрестився в куток і став їсти, не знімаючи шапки. Виходячи з-за столу, він сказав: “Ви, мабуть, осуджуєте мене за те, що я не зняв шапку...” І раптом заплакав, здригаючись усім тілом. Мама заходилася утішати його. Трохи заспокоївшись старий розповів, що вже декілька днів не знімає шапку, бо на голові від простуди утворилися гнійні нариви, і шапка так присохла до ран, що її боляче знімати. Вислухавши його, мама мовчки налила в таз теплої води і обережно намочила шапку старого. Вона робила все з такою любов’ю, начебто це був її рідний батько. Коли шапка відмокла і мама зняла її, я побачила суцільну гнійну рану. Зі співчуттям і ніжністю мама обробляла голову, а я не втрималася і пішла в іншу кімнату. “Як вона може все це робити? – думала я, не маючи сил здолати огидність, – невже у неї взагалі немає почуття гидливості?” А старий не переставав примовляти, що на світі не було ще такої людини, яка б так піклувалася про нього. Мама тим часом змазала його голову якоюсь маззю, прикрила спеціальним папером, наділа татову шапку і сказала: “Усе це в ім’я Ісуса Христа”.

Затамувавши подих, я слухала її слова і думала: “Де можна взяти стільки сил? Де навчитися ось так, зрікаючись себе, піклуватися про інших?“ Пройшли роки, поки я зрозуміла, що все це можливо, якщо дуже, усім серцем і всім розумінням полюбити Ісуса Христа. Лише в ім’я Його і ради Нього можна робити такі справи. Моя ж любов була ще така слабенька, що я навіть дивитися на все це не могла.

Подібні вчинки батьків та їхня любов до людей сприяли моєму зростанню у вірі. Серцю пристрасно хотілося жити так як вони, як вчить Христос, хоча я розуміла, що ще дуже далека від такого стану. Минуло декілька років мого щасливого перебування в домі місіонера. Господь повністю зцілив мене, і я вирішила поступити на роботу в швейну майстерню, оскільки дуже хотіла допомагати татові і мамі (жили ми скромно).

У двадцять чотири роки один юнак запропонував мені вийти за нього заміж. Я боялася жити так, як мої колишні господарі і не хотіла поступати по принципу “першого поприща”. Мріючи жити так, як мої батьки, я воліла іти шляхом “другого поприща”, тому просила у Бога мудрості і поради. Я вирішила познайомити юнака з батьками. Він провів у нас один вечір. Тато багато з ним бесідував. Коли гість пішов, то тато сказав, що ця людина не відроджена. Наступного дня я відмовила йому з твердою впевненістю, що Господь не може благословити наш союз.

Через деякий час ще один брат запропонував мені вийти за нього заміж. У цей час тата не було вдома, і я вирішила сама поговорити з ним. Я щиро розповіла йому про свої бажання і прагнення, пояснила, яким уявляю собі сімейне життя, чим живу, що ціную в людях. Він уважно вислухав мене і сказав, що таке життя буває лише у казках та романах. На завершення він заявив, що я страждаю манією величі. Звичайно, нічого спільного з цією людиною у нас не могло бути.

Мене завжди дивувало, що люди чомусь віддають перевагу не внутрішній, а зовнішній красі. Адже в сімейному житті перш за все повинна бути єдність сердець, думок, прагнень. Щоб уникнути конфліктів, непорозумінь, суперечок, взаємної неповаги в сім’ї, наречений і наречена повинні ще до вступу у шлюб отримати нове життя, яке все ставить на свої місця. Коли немає цього життя, будь-яка дрібниця вибиває людину з колії і роздратовує. Думка, що все владнається з роками, помилкова і невірна.

Я знала, що з такими поняттями можу ніколи не зустріти друга життя. І все ж воля мого Господа була для мене над усе.

До нас часто навідувалися віруючі: одні – за порадою до тата, інші – до мами. Одні прихильно ставилися до тата і мами і дякували Господу за те, що Він дає їм сили жити правдивим християнським життям. Інші докоряли за надмірно духовне життя, за обмеження і рамки у повсякденних справах. Незважаючи на всі приниження і образи, тато завжди залишався спокійним і вчасно знаходив потрібну відповідь, посилаючись на Слово Боже. Через молодість і недосвідченість я захищала батьків, але вони пояснювали мені, що мій метод плотський, і просили цього не робити.

Зустрічаючись з подібними християнами, я часто думала, що з втратою рідних згасне і моє нове життя. Не буде більше тих крил, які так обережно вкривали мене стільки літ, остерігаючи від біди та підтримуючи у важкі хвилини. Зараз усі удари батьки приймають на себе. А що буде потім? Чи зможу я встояти, якщо навіть місіонерам доводиться так важко?

Я часто міркувала над тим, хто продовжить труд тата і мами. Хто після їхньої смерті буде зігрівати сиріт, мити хворим гнійні рани, віддавати свою шапку, хто буде дарувати пальто нужденному? Хто теплом люблячого серця зігріє сироту-каліку, хто візьме паралізовану руку і притисне до своїх грудей? Хто витре сльози усіма забутому? Хто сприйме чуже горе усім серцем, як своє? Хто буде звати чужу дитину цим ласкавим ім’ям “доню”? Хто?

Як мало християн, готових до такої праці, як мало бажаючих іти шляхом самозречення! У моєму житті настав такий момент, коли я раптом зрозуміла, що продовження цього служіння довіряється мені...Так, я була свідком повноцінного життя, але ніколи ще самостійно не трудилась, а лише щиро бажала жити для інших. Я так полюбила Ісуса, що хотіла жити лише для Нього і в усьому наслідувати Його, як робили це мої батьки.

Якось я помітила, що моя співробітниця дуже сумна, і вирішила поговорити з нею під час обідньої перерви. Жінка розповіла, що чоловік пішов з дому, залишивши її з двома дітьми. У мене не знайшлося слів, щоб утішити нещасну, і я запросила її до нас.

На диво, жінка прийшла. Мама вміла спілкуватися з засмученими і ображеними людьми. Цього разу, як я і сподівалася, розмова пройшла непогано. Моя співробітниця поділилася з мамою своїм горем і додала: “Тепер мені стало зрозуміло, що я дуже горда і погано ставилася до чоловіка, але вже пізно...” Мама одразу заспокоїла її: “Ні, ще не пізно, люба. Потрібно лише попросити у нього пробачення”. “Я не вмію принижуватися”, – схлипнула жінка.

Тоді мама запропонувала гості разом помолитися, і та згодилася. Зі сльозами на очах мама просила, щоб Господь пом’якшив серце цієї жінки і навчив її прощати, а також змирятися і просити пробачення, благала Бога допомогти їй звернутися до Христа і прийняти Його своїм Спасителем. Мама молилася від серця, мовби просила за себе, і це зламало гордість моєї співробітниці. Після молитви вона сказала, що зараз же піде до чоловіка і попросить у нього пробачення.

Наступного дня лагідна посмішка не сходила з обличчя цієї жінки. Під час роботи вона, проходячи повз мене, прошепотіла: “Іван повернувся. У нас все добре!” А в неділю вона прийшла в молитовний дім разом з чоловіком і дітьми. Незабаром вони покаялися і, віддавши своє серце Господу, залишили світське життя. З тих пір вони стали частими і бажаними гостями в нашому домі.

Звідси і почалося моє скромне служіння ближнім.

Одного разу, проходячи повз ринок, я побачила дівчинку років восьми, яка плакала. Виявилося, що мачуха послала її за продуктами, а вона загубила гроші. Дівчинка боялася повертатися додому, тому що мачуха обов’язково покарає. Я взяла її за руку, повела в магазин і купила все, що потрібно. Як вона раділа! Як сяяли її маленькі очки! Я поцілувала дівчинку, і ми розійшлися. На серці у мене було незвичайно радісно.

Я часто молилася, щоб Господь дав мені сили ніколи не звернути з Його шляху, не залишити свій хрест. Це важкий шлях, але прекрасний – шлях Ісуса Христа. О, як мені хотілося служити Богу, приводити до Нього людей, рятувати приречених на смерть!

Так, душі для Господа здобуваються лише на шляху самозречення. Варто бути висміяним і незрозумілим, варто забути про себе, відкинути себе, щоб хоча б кілька душ привести до Христа! Без самозречення, без того, щоб бути розіп’ятим з Христом, наші слова – ніщо, наша проповідь – мідь, що дзвенить, молитви – лише форма для заспокоєння сумління. Приклад моїх батьків скорив мене, і я також прагнула іти за Христом, несучи свій хрест.

Навернення душ до Христа залежить від того, з якою метою ми підійшли до Голгофи: щоб бути розіп’ятим з Ісусом, чи лише для того, щоб зняти з себе тягар гріхів. Лише той, хто йде “другим поприщем”, наслідуючи Ісуса, зможе рятувати приречених на смерть!

Минали роки. Мої батьки ставали все слабкішими. Татові стало дуже важко проводити богослужіння, і вони з мамою почали молитися про заміну. Господь відповів на їх прохання без затримки. До нас у церкву приїхав молодий місіонер. Тато з мамою дуже зраділи і, прийнявши його як дар від Господа, запросили зупинитися у нас. Місіонер зразу ж взявся до роботи, переймаючи у тата багатолітній досвід. Він погано знав нашу мову, і йому було нелегко. Проте з Господом, при Божому благоволінні, все по силі дітям Його. Минуло не так багато часу, і справа помітно зрушилася з місця. Місіонер і тато легко розуміли один одного. Зовні вони різко відрізнялися один від одного, але характерами були дуже подібні.

Через деякий час молодий місіонер запропонував мені вийти за нього заміж. Помолившись, я зрозуміла, що це прийшло від Господа. Зі сторони батьків перешкод не було, і я погодилася. Одружившись, ми краще взнали одне одного, і я постійно дивувалася тому, що нам не довелося ламати свої характери. Вони були підготовлені Господом ще до нашого шлюбу. Тут яскравим прикладом може слугувати будівництво Соломонового храму, для якого використовувалося заздалегідь обтесане каміння. Ні молота, ні тесла, ні якогось іншого знаряддя не було чути при його будівництві. За багато кілометрів від місця будівництва каміння обтесували в каменоломнях і вже готовими вкладали в будівлю.

Так трапилося і в нас. Далеко від нашої місцевості, за кордоном, Бог обтесав мого чоловіка, а мене - тут. Все грубе, темне, горде, залишилося у “каменоломні”. Зустрівшись, ми були готові до будівництва сім’ї. Господь чудово благословив наше життя. Хто ж ці невтомні каменярі? По-перше – це Господь І його Слово, по-друге – батьки. Саме на них покладається турбота сприяти другому народженню своїх дітей. Скільки потрібно потрудитися батькам, щоб діти захотіли бути у “каменоломні”, піддалися б теслу Слова Божого! Це тяжкий, відповідальний труд, який має свої принади і нагороду.

Є легенда про молот і хвилю. На березі лежав великий, абсолютно гладенький камінь-валун. Протягом багатьох років удень і вночі його обмивали хвилі моря. Подивився якось молот на камінь-валун і позаздрив: “Ось би мені так обтесати!” Недовго думаючи, він узявся до роботи. Не один камінь зіпсував, розбив вщент, але гладеньким зробити так і не зміг. Тоді молот запитав хвилю: “Як у тебе виходить такий гладенький камінь?” Тихо накочуючись на берег, хвиля прошепотіла: “Я не б’ю, а голублю”. Тесала любов. Вона здатна на велике. З грубого, кам’яного чоловіка любов може витесати велета віри. Мене, у відчаї готову покінчити життя самогубством, тесала любов названих батьків. Завдяки їхній невтомній праці і молитвам, я побачила себе жалюгідною грішницею і звернулася до Бога.

Один мудрий чоловік сказав: “Світло не веде боротьби з темрявою, але своєю присутністю виганяє темряву”.

Чому так часто руйнуються сімейні храми? Тому, що до шлюбу каміння не було обтесаним. У цих родинах замість богослужіння – сварки, невдоволення, взаємна неповага, і з’єднує їх тільки бажання зберегти дітям батька і матір. Уже і старість наближається для багатьох, а міцної сім’ї так і не вийшло. Це горе наших днів.

Ми з чоловіком не раз дивувалися, якими дивними шляхами Господь провів кожного з нас і створив одне. У нас було багато підстав для подяки і прославлення Того, Хто від колиски спостерігав за нами і виховував.

Незабаром, після нашого шлюбу, тато і мама відійшли у вічність.

Не знаю, хто ти, мій читачу. Хоча, це не так і важливо. Про одне молю Бога, щоб ти здобув користь з того, що прочитав. Можливо, ти впадеш у відчай, упізнавши себе в моїй розповіді. Раджу тобі у такому випадку прочитати шостий розділ книги пророка Ісаї. До просвітлення Ісая думав, що у нього все в порядку – адже він був чоловіком Божим! Але Бог по-іншому судить про дітей Своїх. Він дає людині можливість побачити самого себе і таким чином підготувати її до більшого служіння. Це просвітлення впливає не лише на почуття, але освітлює совість, розум, волю і серце. Бог не позбавив Ісаю звання пророка, навпаки, довірив йому відповідальну справу. Очищений палаючими вуглинами, пророк готовий був самовіддано виконувати доручення Боже.

Читаючи ці рядки, можливо, і тобі захочеться жити новим життям – життям Христа. Поміркуй, чи не значить це, що Господь хоче вдруге помазати твої очі, щоб ти бачив ясніше? Він бажає дати тобі життя з надлишком.

Ні богослови, ні біблійні школи не можуть дати знань, які замінили б духовні просвітлення. Лише світло згори допомагає побачити власну немічність, стати смиренним, всепрощаючим. Дух Святий може змінювати наші думки, почуття, вчинки.

Скажу трохи про обрання друга життя. До цього питання потрібно підходити дуже серйозно. Перш, ніж вступити на цю життєву дорогу, необхідно домовитися. Писання свідкує: “Чи підуть двоє разом, не домовившись між собою?” Тут мова йде не просто про угоду, а про духовну згоду. Не ставте на перше місце шлюб! Перш за все вам потрібно стати новим творінням, бути з’єднаними зі Христом, жити оновленим життям. Я присвятила себе Господу на діло служіння ближнім. Бог бачив, що одна я не зможу виконувати цю роботу добре, і послав мені друга. У нас немає ніяких протиріч у віддачі себе ближнім. У цьому і полягає наш договір. Спочатку він був укладений з Богом, а потім одне з одним.

Багато хто палає бажанням швидше з’єднатися в сім’ю і жити разом, щоб уникнути самотності. Коли ж їх бажання виконується, то вони нерідко потім виявляють, що не розуміють одне одного. З перших же днів “давня людина” дає про себе знати. Вона жахлива, коли править нами. Навіть найсильніша любов не може протистояти їй. Так після найсолодшої любові починаються непорозуміння, настає самотність духа, відчуженість... Дякую Богові моєму, що звільнив мене від такого страдницького життя!

Навчитися жити правильно, по Слову Божому, нелегко. Ми часто співаємо: “Візьми серце, візьми волю, срібло...” Просимо взяти, а самі міцно тримаємо все це, не хочемо віддавати.

Щиро закликаю вас, дорогі читачі, звернути особливу увагу на ваше ставлення до Господа. Як ви любите Його? Яким шляхом йдете? Кому належить ваше серце?

Автор невідомий


Газета "Христианин" 02(16)2005


© 2008-2012