Газета «Християнин» (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас! На этом небольшом сайте вы можете прочитать все статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию. >>Читать последний номер<< >>Скачать календарь на 2022 год<<

Штори (Початок)

У християнських сім’ях багато дітей, і батьки в молитвах складають плани майбутнього своїх дітей, маючи на увазі особливості кожного з них. Навіть у виборі професії у батьків є вибір. Скільки дітей – стільки професій. Хоч у житті такі діти багато чого не одержували, бо, самі розумієте, придбати одне морозиво для однієї дитини – це одна справа, а дев’ять, або дванадцять по одному на кожного – це зовсім інше. Але минають роки: і один – відомий лікар, до якого їдуть з усіх кінців країни, другий – викладач у престижному університеті, який обов’язково дасть поради, щоб розумні діти з багатодітних християнських сімей теж мали можливість навчатися. Третій – великий місіонер, через якого багато людей прийшло до Христа і ще багато прийде, четверта – юрист, яка підкаже, як уникнути обману та неправди в різних моментах життя. П’ята – ... і т.д. А от коли одна донька, то це складно. Мати хоче, щоб вона обрала її професію, батько – щоб його, а дитина мріє про своє місце в суспільстві. Проте в такій сім’ї – все для неї однієї: одяг, подарунки, іграшки, поїздки, екскурсії... Про це і піде мова у нашій розповіді.

Жила проста невіруюча родина, яка налічувала всього троє душ: батько, мати і єдину доньку, Олену, на яку батьки покладали всі свої надії. Це була їх єдина радість, гордість і опора в недалекій старості. Все їх життя було присвячено їй.

Будинок сім’ї Архангельських знаходився на високому березі Дніпра. Він був з великими вікнами, одні з яких направляли свій погляд у великий сад. І чого в ньому тільки не було! Ви навіть собі не уявляєте, скільки там було різних видів дерев! Хоч за красою він, зрозуміло, не міг ніяк порівнятися з красою Едемського саду, та все ж таки в ньому було теж чудово. А якщо глянути у вікна навпроти, то можна побачити широко розстелені зелені ковдри безмежних полів, які вдалені межували із синім небом. А з вікон просторої вітальні виднівся могучий Дніпро, який на момент опису був тихий-тихий. Попереду будинку було насаджено безліч найрізноманітніших квітів: чорнобривці, ромашки, гладіолуси, троянди, тюльпани, дзвоники, мальви... Так! Це було надзвичайно гарно! Але найбільшою цінністю будинку звичайно були ті, хто в ньому жив, бо часто зовнішнє благополуччя та краса не відповідає внутрішній атмосфері. Кожна пора року була по-своєму чудова. Навесні – рибалка, влітку – купатися та загоряти, восени – проводжати за обрій журавлині ключі, а взимку – неповторна краса: замерзлий Дніпро, присипаний тонким шаром снігу. І скільки бачить око, немає жодного сліду, який би порушив всю цю мовчазну красу. А взагалі, яка б не була пора, жилось тут просто прекрасно.

Батько цієї сім’ї – Микола Петрович – місцевий суддя, якого дуже поважали за чесність та справедливість. Мати – Надія Сергіївна – власник стоматологічної кліники. Жили доб­ре, майже ніколи не сварилися, хіба що коли відмічали якесь свято, то це часто закінчувалось лайкою, інколи – з биттям посуду. Олена була їх єдиною донькою, якій батьки ніколи і ні в чому не відмовляли, тому росла вона вибагливою допитливою дитиною, бо все, що хотіла, їй дозволяли і приносили, і привозили. У свої 11 років де вона тільки не подорожувала, тому від сувенірів, привезених з різних країв, на поличках не було місця. Тільки одне шкода, що у вихованні до неї великих вимог не було. Батьки днями працювали, а вона, прийшовши після школи (до дому було далеченько, дім був на краю міста), займалась своїми справами, знайшла собі друзів, проте залишалася відмінницею, хоч не завжди отримувала оцінки за знання. Вдома все ж таки контроль над навчанням був неабиякий. Так і йшли дні за днями, роки за роками, завжди одне й те саме: робота, школа, вихідні, поїздки, екскурсії... Іноді приїжджали дідусь та бабуся, а так все було одноманітним і сірим. Та й сам великий дім викликав почуття самотності. І для чого він такий їм треба? Та стався випадок, про який промовчати не можна.

Літо змінило весну, осінь змінила літо, і настала зима. З Дніпра повіяло холодом. В цей час зламався батьків автомобіль, і його поставили на ремонт. Тому Олена йшла зі школи пішки. А так як треба було зайти ще до подруги, то поверталася пізно. Замерзла земля була вкрита невеликим шаром снігу. Йшла повільно, розмірковуючи над своїм життям, останньою контрольною з математики, про подруг, і тому сильно замерзла. І, ніби спеціально, затримався батько, а до матері приїхала комісія, яка з самого ранку до пізньої ночі перевіряла документацію та порядок у лікарні, через те її ніхто не міг зустріти. Відчувши, що сильно замерзла, Олена вирішила трішки пробігтися, щоб зігрітись. Вже вечоріло. Довго бігти не довелось, тому що вона підсковзнулась і впала, якраз на тому місці, де замерз чималенький камінь. І чого йому лежати саме на цій дорозі і саме на цьому місці – відповідь знайти важко. Правим коліном вона дуже сильно вдарилась об нього, і, знепритомнівши від болю, упала в сніг. Скільки вона там пролежала, дівчинка не пам’ятала, але прийшла до тями у своєму ліжку. Як виявилось, мати зайшла ще до подруги по роботі, а батько того дня якраз забирав автомобіль з ремонту. Саме Микола Петрович і помітив з боку дороги непритомну доньку. В автомобілі стало їй легше, а в ліжку і взагалі добре. Так і минулася б ця історія, та стривожило батьків те, що Олені здавалось, що у неї немає ніг, вірніше – начебто хтось їх відняв. Декілька днів вона була вдома, її намагалися по-своєму вилікувати, але все виявилось не так просто. Наступний тиждень вони їздили по всім лікарям, які розводили руками і нічого не обіцяли. Через те, що Олена пробула багато часу на снігу, її ноги зовсім відмовлялися слухатись. Не дивлячись на високу посаду та можливості батьків, їх єдина донька опинилася в інвалідному візку. Для них це була така велика печаль, змиритись з якою вони ніяк не могли. Смуток і біль наповнили дім і кожний звук, лунко відбиваючись від стін, ніби насміхався з горя його жителів. Надія Сергіївна одразу залишила роботу, але клініку не закрила, тимчасово передавши справи своїй подрузі – стоматологу з великим досвідом роботи. До Олени вчителі приходили додому, забігали однокласники, але все вже було під маминим контролем, яка завжди була поруч. Згодом все знову стало одноманітним, нагадувало про горе тільки посивіле волосся матері та згорблена постать батька, який годинами непорушно простоював біля вікна. Зміни настали через рік, коли за наполяганням лікарів дівчину відправили в санаторій. Тут і відбулася подія, задля якої ми і розпочали цю розповідь.

(продовження у наступному номері)

Леся КРАВЧУК