|
Штори (Закінчення)(Закінчення. Початок див. у №2 (40)2011 р.) Довго збирались і довго довелося їхати, та для батьків було радістю зробити все, щоб їх доньці було хоч трішечки легше. Санаторій був розташований у лісі. Сосни, берези, запах хвої – все налаштовувало на спокій і відпочинок. Олені дуже сподобалось те, що тут було багато дітей, хоча вони були теж хворі: хто на візку, хто повільно ходив, хто кульгав. Але їх було багато, і ніхто не звертав на хворобу жодної уваги. Навпаки, це були звичайнісінькі хлопчики й дівчатка, які раділи життю наскільки їм дозволяло здоров’я. Це зовсім не було схоже на тишу, яка гнітила її вдома. Батьки зі спокійним серцем поїхали додому. В палаті вона була п’ятою, і хоч стояло шосте ліжко, та нікого до них ще не поселили. Олену поклали лікуватися на цілий місяць. Дівчата в кімнаті були добрі і привітні. Трохи було складно відразу запам’ятати імена всіх: Надійка, Іринка, Віка та Ліза. Спочатку плутала, але потім справилася з цим завданням. Особливо Олені сподобалась Надійка, вона була якась незвичайна. Навіть за зовнішнім виглядом вона відрізнялась від інших. Дівчатка потоваришували, намагались допомагати одна одній, не сварились, тим більше, що всіх об’єднувала одна й та сама проблема – хворі ноги. Лікарі та медичні працівники були привітні, до дітей відносились дуже добре, тим більше, що діти практично самі ходити не могли. Перші вечори дівчатка засинали під розповідь одної чи іншої. Всі розповідали про сім’ю, школу і про найжахливіший день в житті – день, коли вони зрозуміли, що їм, напевно, ходити більше не доведеться. А ще було цікаве те, що кожного вечора, коли вже всі засинали і гасили світло, то від ліжка, де лежала Надійка, завжди чувся шепіт. Інші дівчатка якось не звертали на це уваги, а можливо й не хотіли, та Олену це насторожувало, бо ж все може бути! Можливо Надійка щось нашіптувала добре, а можливо накликала щось зле? Та запитати не вистачало сміливості. Все ж, якщо не брати цю її особливість, дівчинка була просто чудова: добра, привітна і не по рокам розсудлива. Щоправда, її одяг, іграшки, навіть солодощі за якістю і ціною програвали всім тим речам, які мали інші дівчатка. Виявилось, що у Надійки була велика сім’я, багато братів та сестричок, і тому чи не єдине, в чому вона вигравала, це було те, що вона ніколи не скаржилась на самотність. Олена і Надійка стали справжніми подругами і щедро ділилися тим, що мали. Наближався Новий рік, який всі мешканці палати зустрічали вперше не дома. Дівчата казали, що в якийсь день, дату вони точно не знали, можна провести дуже цікаво. Саме в ці дні можна погадати і попросити все, що хочеш, у якоїсь невидимої істоти, і вона дасть. Навіть можна попрохати здоров’я. Дівчатка вирішили зробити цю «процедуру» в ніч з 25 на 26 грудня. При кожній такій розмові Надійка здригалась, але мовчала. Вона або виходила, або намагалась перевести розмову в інше русло. 25 грудня весь день пройшов у підготовці. Зосередившись, намагались згадати все, що знали і навіть не знали. Олена дуже в ці справи не вникала, але знала, що свічок і голок треба точно закупити штук з десять. Ліза точно знала, що потрібно було дзеркало, і вони все-таки його знайшли в сусідній кімнаті, та таке велике, що себе можна було побачити у весь зріст. Нарешті все було готове. Залишилось тільки дочекатися 12-тої години ночі. Ніхто навіть і не думав про сон, всі сиділи в напруженому чеканні. Надія рішуче заявила, що цьому не вірить і брати в ньому участь не буде, та радила подругам послідувати її прикладу, після чого лягла в ліжко і міцно заснула. В 12 годин почалась ціла процесія. Ліза щось шептала, Ірина говорила, Олена щось нашіптувала, а в кінці кожній треба було взяти склянку з водою і промовляти туди промову – це був останній пункт. Говорити треба було сидячи на своєму ліжку. І кожна, сказавши своє бажання, ставила склянку на підлогу і лягала в ліжко відпочивати. Промовляли по черзі. Хто що говорив: просили здоров’я, грошей, багатства, оцінок, любові... Ліза з Ірою сказали, а останньою говорила Олена. Вона швиденько, тому що якось боязко стало, тим паче світло вже давно вимкнули і було чути, як з інших кімнат доносилось дихання відпочиваючих. Вона швиденько сказала своє бажання і різко лягла в ліжко накрившись ковдрою з головою. Та раптом дівчатка навпроти почали голосно кричати, тому що почались повільно хитатися штори в палаті. Від цього крику прокинулась Надійка і почала щось стиха говорити, від чого всім стало ще страшніше, бо почули шепіт з боку ліжка, де лежала дівчина. Олена взагалі не могла нічого зрозуміти, вона ще більш натягнула на себе ковдру і лежала тихо-тихо. Неможна передати, як було страшно дівчаткам. Вони почали плакати, а хто й голосно схлипувати. І тут вже не витримала Надія. Вона швидко винирнула з-під своєї ковдри і почала заспокоювати наляканих дівчаток: – Що трапилось? Чому ви так кричите? Не панікуйте! – почала спокійно говорити Надійка. – Ми дуже злякались, тому що почали рухатись штори і хтось з твого кутка почав щось шептати, – почала несміливо Ліза. Надія зрозуміла, що треба було ще раніше сказати дівчаткам, що це гріховна затія, треба було, щоб вони не робили цього, бо це не дитячі пустощі. Але як зараз поправити положення? Як сказати, що вона віруюча, що ходить до Церкви, що знає Бога? Бо в даний момент дівчатка саме в неї хотіли взяти пораду, щоб саме вона сказали що робити. Дівчинка встала з ліжка і почала наводити порядок. Включила світло, сказала повиносити і повиливати воду, а тоді вона їм розповість, як і що робити. Це продовжувалось довго, тому що потрібно було самостійно сісти в візок, тихо виїхати і повернутись назад так само тихо, щоб не викликати підозри у чергових медсестер. Подруги боялись поворухнутись, настільки були налякані, але слухались Надію з великою радістю. Коли все було готово, вони повмощувались в теплих ліжках і відповідали на ряд питань, які задавала маленька дівчинка, яка зовсім нічого не боялась: – Чому ви так злякались? – Тому що почали хитатися штори, – навперебій говорили Ліза і Іра. – О, ну це ж взагалі не страшно, тому що Олена різко накрилась ковдрою, і повітря почало рухати штори, – спокійно пояснила Надія. – Ага, так ще ж з твого кутка почало щось шепотіти, це знаєш як нас налякало! – О, то це вже була я! – сказала Надя – Ти? А що ти шептала? Щоб в нас нічого не вийшло? Так? – обурено відповіла Ліза. – Ні, я молилась... – Молилась...? Кому? – Як кому? А кому можна молитись? Богу звичайно! Я – віруюча, дівчатка, я ходжу до Церкви з татом і мамою, відвідую недільну школу, співаю в дитячому хорі, – почала розповідь Надія. – Так чому ти раніше про це не говорила? – мовила Олена. – Я боялася що ви будете з мене сміятись, бо подумала, що пройде місяць та й поїду спокійно додому. Вибачте, що я вам не говорила, що гадання – це великий гріх, що це – зло перед Богом, що не розповідала вам про Ісуса, – далі дівчина почала плакати. – Надія? Що з тобою? Чому ти плачеш? Ми тобі вибачаємо, не плач, а то ми такі налякані, що самі зараз розплачемось, – благала Іра. – А давайте я вам про Бога розповім! Хочете послухати хоч одну історію з Біблії? – Так! Звичайно! А давай ти нам кожного вечора будеш розповідати цікаву історію? – і всі враз повеселіли. – О, добре, дівчатка. Я така рада, що все так вийшло. По-перше, хочу сказати, що гадати, викликати не добрих і добрих духів і таке інше – не можна! Це великий гріх, Бог забороняє це, тому що ненароком ти станеш їм підвладний! Не робіть так, а то якщо я вам буду розповідати історії про Бога, а ви будете викликати сатану, то нічого не вийде. Правда ж, що не буває чорного і білого разом? – Ні! – сказала Іра. – А солодке і солоне? – спитала Надя. – Ні! – відповіла Ліза. – А чисте і брудне? – Також ні, – відповідала Олена. – Так от, Бог і злі духи не можуть бути разом, – пояснила Надя. – А, тепер зрозуміло. Ми ніколи не будемо так робити, правда, дівчатка? – спитала Олена. – Так, не будемо, – пообіцяли подруги. – А тепер давайте помолимось. Ви можете лежати і повторювати за мною, добре? – Так! – дівчатка були на все готові, бо страх ніяк їх не полишав. – Боже, прости нас за те, що зробили за цей день і ніч не так, допоможи нам бути слухняними Тобі, Боже. Благослови нас. Амінь... А тепер всім спокійної ночі. Ранок прийшов дуже швидко. А кімната №6 ніяк не могла прокинутись: все снились склянки з водою, штори і Надійка, що всім посміхалася... Сніданок пройшов мовчки, цілий день дівчатка були мовчазні, думали, згадували, переосмислювали. А ввечері, як і домовлялись, лягли в ліжко і почали слухати цікаву Біблійну історію про ковчег Ноя. Всі були обурені, чому Бог так не пошкодував стільки людей, але потім зрозуміли, що ті настільки погрузли в гріхах, що іншого виходу у люблячого Творця не було. Надійка пояснила, що у всіх людей є вибір, бо в майбутньому земля і все, що на ній, згорить, і тільки прийнявши Ісуса, як Спасителя, можна уникнути Божого покарання, як сім’я праведного Ноя у ковчезі. Так продовжувалось не довго, тому що трьом подругам Лізі, Ірі і Віці набридли невеселі історії про Бога. А от Олені це здавалось надзвичайно цікавим. Ці Біблійні герої ставали її друзями. Її так захоплювали розповіді, що вона іноді аж плакала, переживаючи за їх життя чи долю. Так Надія з Оленою стали ще більшими подругами. А головне, що їх об’єднувала одна мета: по-скоріше побувати в Церкві, тому що Надія захоплююче розповідала Оленці про своїх батьків, братів, сестер, подруг, вчителів недільної школи... І незабаром Олена забажала обов’язково поїхати до Надії в гості, щоб все це побачити на власні очі. Новий рік святкували зовсім не так, як вдома. Дівчатка почитали дитячу Біблію, яку привіз тато Надійки, повечеряли і лягли відпочивати, забувши і про новий рік, і про старий. До Різдва залишались лічені дні. Всі чекали, коли вже приїдуть батьки, заберуть їх додому і всі будуть разом святкувати Різдво Христове! Прощання Надії і Олени було не просте. Приїхали батьки, познайомились, обмінялись адресами, телефонами, зробили фото на згадку. А головне – батьки Олени пообіцяли, що їхня донька скоро відвідає свою подругу. На згадку Надія подарувала свою дитячу Біблію Олені, яка не мала поміж своїх розкішних подарунків нічого ціннішого, ніж цей. Олениним батькам сподобалась подруга їхньої доньки і її батьки також, тому що, хоча вони були прості, скромні люди, та, схоже, мали щось таке, чого бракувало їм. А чого саме – ніяк не могли здогадатись. На прощання тато Надійки пообіцяв, що вони разом з сім’єю і церквою будуть молитися за Оленку, як за свою дочку. Від цих щирих слів Надія Сергіївна не втрималася і голосно заплакала. Гарячі сльози смутку і надії потекли у всіх батьків, лише Надійка з Оленкою здивовано переглядалися між собою. Давно, попрощавшись, роз’їхались їхні недавні подруги, в палаті стало тихо. Тато Надійки запропонував на останок всім разом помолитись. На подив Оленки, її батьки теж схилили коліна перед Богом... Через декілька місяців відбулася ще одна подія. Навколо буяли квітом сади, зеленіла трава, раділи люди. Наступало велике християнське свято – Пасха. Олена справді приїхала до Надії в гості. На словах не можливо передати, як дівчатка були раді зустрічі. На залізничному вокзалі Оленку зустрічала вся Надіїна родина. Від такої уваги вона розгубилася, та за мить вже відчувала себе своєю. От що значить велика сім’я! Та поспішу сказати головну новину: обоє вже легко обходились без інвалідних візків. А що це значить нам, здоровим, напевно, до кінця не зрозуміти. Олені пощастило побувати на богослужінні, у недільній школі, на співанці хору, познайомитись з багатьма дітками і, навіть, дорослі були настільки привітні, що Олена інколи не знала, що їм говорити і що відповідати. Складалось таке враження, що всі її тут давно знають, чекають і приймають за рідну, бо молилися за неї по-справжньому. Телефонуючи додому, Олена прохала ще хоч трішки побути в подруги. Хоч у Наді було ще багато менших сестер і братів, її сприймали як сестру. Зібрання на неї справляли велике враження, їй завжди хотілося бути в Домі молитви, тому вона весь час допитувалася, чому служіння не кожного дня. Про розп’яття Ісуса дівчина без сліз читати не могла. Їй так було шкода Христа, що вона іноді просто закривала Біблію, не дочитавши до кінця. На одному з пасхальних зібрань Олена покаялась і прийняла Ісуса в своє серце. На богослужінні всі плакали, коли тримаючись за спинки лавок на перед вийшла дівчинка зі сльозами на очах. Це покаяння для присутніх було невеличкою перемогою кожного, хто стояв у проломі за це дитя на прохання Надіїної сім’ї. Хоч Оленці було лише тринадцять років, та це рішення було не по-дитячому тверде і безповоротне. І Оленчині батьки, і, звичайно, вона сама, щиро просили, щоб наступного разу вся Надійчина сім’я приїхала до них. Тепер Оленка точно знала, чому у неї є великий дім, та ще й на березі річки. Леся КРАВЧУК Газета «Християнин» 04(42)2011 |
| © 2008-2020 |