|
Встиг... (Покаяння. Анатолій Щербак)«Можна жити без Христа абияк, вмирати без Христа – неможливо!» Усі ми родом з дитинства. Майже у кожного воно асоціюється з маминим лагідним поглядом, чомусь часто сумною батьковою посмішкою, з різнокольоровими сонячними «зайчиками», із смачненьким прохолодним морозивом та з тихою річечкою, в якій плавають веселі зграйки маленьких рибок. А ті чисті дитячі мрії!!! Хіба їх можна забути: про політ у космос, про принца на білому коні, про принцесу із казки, про перший мільйон, на який можна купити безліч улюблених солодощів. На жаль, мені відомо дуже мало фактів з біографії Щербака Анатолія Євтуховича (мова про якого піде далі), тому що з ним я «познайомилася» на його погребінні. Сьогодні залишається тільки здогадуватися, якими ж були мрії та бажання цієї людини. Але я впевнена, що як і усі люди, які жили або живуть на планеті, Анатолій мріяв про прихильність долі та довгі сповнені тільки щастям роки. Але «життя прожити – не поле перейти», кажуть у народі. І, як правило, чомусь воно не схоже на казку чи палку дитячу мрію. Біду не чекаєш, а вона приходить не запитуючи: «А до вас можна?» Ось так, впевненим кроком, прийшла тяжка хвороба у життя Анатолія. Туберкульоз – невтішний діагноз лікарів, вмить зруйнував усі грандіозні плани, погасив ясне сонечко над головою, забрав останню надію на прекрасне та світле майбутнє. Зокрема, так здавалося на перший погляд. Хвороба безжально нівечила тіло, відбирала останні сили, ледь-ледь жеврів вогник людського життя... Анатолій лежав у туберкульозному диспансері міста Херсона. Недуг прогресував так, що він вже не міг підводитись і будь-який дотик до його тіла приносив нестерпний біль. У ці дні, я не можу цього стверджувати, але мені чомусь здається, Анатолій розумів, що підходить той страшний і такий не жаданий кінець. Догорала свічечка його короткого життя. «Чому роки ви так швидко плинете туди, звідки не повертаєтесь?! А що ж там, за межею життя?» Думки блискавично змінювали одна одну: «А я ж чув про Господа, коли ходив у Дім Молитви в Новій Каховці! Там говорили, що Він безмежно любить усіх грішників. Невже і мене? І я чув голос Божий, такий ніжний: «Сину мій, тільки біля Моїх ніг ти знайдеш щастя, про яке мріяв з дитинства! Тільки якщо впустиш Мене у своє серце, знов засяє сонечко, яке згасло, знов защебечуть пташки і твоя душа заспіває гімн радості, миру та надії!» Чому ж я тоді не зважився піти та скласти тягар своїх провин біля Розп’ятого за мене Ісуса???» Можливо, не такими були думки Анатолія та все ж я думаю, що Господь його турбував. Скалічена гріхом душа волала до Бога та просила допомоги. Можливо, за страшними тілесними стражданнями Анатолію було все одно, який сьогодні день, місяць. Спливали останні дні його життя, він був покинутий усіма, а навкруги світ святкував величне Різдво Христове. І Новонароджений Ісус не забув про Анатолія!!! Господь, у День свого Народження, не вимагав подарунків, а Сам приготував найкращий подарунок для його стомленої душі. Ні! Хвороба не залишила його, не зійшов Ангел Небесний та не приніс чудодіючих ліків, від яких би зцілилось змучене тіло. Не сталось чогось неймовірного чи незвичного. Події розвивалися дуже просто. 8 січня, за доброю традицією, було проведене Різдвяне Богослужіння в ВТК №90 та, забутому всіма, туберкульозному диспансері міста Херсона. У цей день, у серцях багатьох людей, у яких, здавалося, вже немає надії на краще життя, засяяла Віфлеємська зірка, промінчики якої розрізали гріховний морок. І у цих місцях, де панує зло, ненависть, хвороба пробиваються ніжні паростки добра. Свого часу Анатолій розказав про Дім Молитви у Новій Каховці, який він відвідував, одній своїй добрій знайомій, де вона згодом покаялася і до сьогодні щиро служить Господу. Ось ця сестра попросила братів, щоб коли вони будуть у туберкульозному диспансері, обов’язково зайшли у дев’яту палату, п’ятого боксу. І брати виконали це прохання... Анатолій лежав на своєму лікарняному ліжку, біля нього сиділа дружина, яка намагалася, хоч якось розрадити тяжкі думи чоловіка. Смертельну тишу порушили обережні кроки, у палату зайшли дивні люди (це були наші брати), які нагадали, що сьогодні Різдво і для чого ж прийшов Ісус на цю бідну та грішну землю. Ангельська радісна звістка заповнювала усі темні куточки дев’ятої палати, а головне – вона заповнювала похмуре серце Анатолія. І думаю, для нього це була найприємніша новина, яку він міг би почути. Зібравши останні сили, Анатолій промовив молитву покаяння. Уста щось ледь-ледь шепотіли, а душа кричала до свого Творця. І Всевишній не забарився! У серце прийшли довгоочікувані мир та спокій. Кайдани гріха втратили свою силу. І тої прірви, що розділяла людину з її Небесним Отцем, вмить не стало. Після цих подій пройшло три дні і Анатолій покинув цю землю, залишивши останнє бажання, щоб його поховали брати, молитва яких, мала велику силу... Не знехтувавши бажанням нашого брата (не побоюсь цього слова), усі бажаючі прийшли провести його в останній шлях. Заспівали християнські псалми, вислухали проповідь Слова Божого, сестри розповіли вірші. Та для мене це було особливе погребіння. Янголи раділи, що ще одна душа не стала жертвою пекла. За декілька кроків до смерті, Анатолій встиг покаятися та примиритися із справедливим Суддею. А скільки людей, граючись з вічністю, відкладають «на потім» день свого покаяння. Та мудрі люди кажуть: «Не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні!» «Сьогодні» в тебе є і воно у твоїй владі, а над «завтра» ти не власний. Тож сьогодні дуже добре подумай над своїм життям, бо воно, як пар, швидко проходить. Накрапував дощик, для когось нічого особливого, а мені здалося, що небо плаче... за тими, хто не хоче прийняти у свої сердечні ясла Спасителя світу. Надія ГОРБУНОВА Газета «Християнин» 02(40)2011 |
| © 2008-2020 |