Газета «Християнин» (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас! На этом небольшом сайте вы можете прочитать все статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию. >>Читать последний номер<< >>Скачать календарь на 2022 год<<

Дерево відразу не падає

Дерево відразу не падає. Хоч підступний черв’ячок, заховавшись під корою, неспішно докінчує свою роботу, зовні дерево ще радує нас зеленим листям і густою тінню. Наркоманія... Не хочеться про це ні читати, ні слухати? Не лякайтесь. Ще певний проміжок часу ми зможемо прожити у так званому спокої, наглухо закривши ставні і ролети наших будинків і сердець. Але дерево впаде. І по всьому видно, нас воно теж придавить. Кого стовбуром, кого кроною, від того не легше. І поки ще гілочки тягнуться до сонця, а вода напуває корінь, треба вставати: «бо смерть увійшла в наші вікна, до наших палаців увійшла, щоб вирізати дітей з вулиць, із площ – юнаків...» (Єф. 9:20).

На жаль тюрми ще стабільно поповнюються наркозалежними і розростаються у селах та містах кладовищах, ховаючи під грудою землі багато молодих, ще навіть не розквітших життів. Щоб хоч трішечки уповільнити падіння дерева (а як Бог допоможе і знешкодити червоточину) поїхали ми у м. Київ на конференцію, присвячену вирішенню проблем нарко- і алкозалежних, а також по організації тюремних служінь. Крім автора цього репортажу, це був Лебедев Олександр Сергійович – відповідальний за роботу євангелізаційного відділу Церкви ХВЄУ м.Нова Каховка, відповідальний за служіння у тюрмах – Валентин Котляров, та Сергій Дуплій – один з тих, для котрих після звільнення і гріховного і в’язничного, доля замучених дияволом людей стала не байдужою.

Як не старались ресори вагону нас заколисати, ми довго не могли заснути. Кожен думав про своє, а виходило про одне, – як кожному з нас, на своєму місці, виконати волю Царя Царів, який скаже на Суді: «... Бо я голодував був – і ви нагодували Мене, прагнув – і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви. Був нагий і Мене зодягли ви, слабував – і Мене ви відвідали, у в’язниці Я був – і прийшли ви до Мене... Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, – те Мені ви вчинили» (Мф. 25:35-40).

На центральному вокзалі столиці нас зустріли Сергій Радишев, наш новокаховський, та брат Славік з міста Хмельницький (в минулому ой-ой, а сьогодні один з наставників центру реабілітації). Півгодинна подорож по Києву на маршрутці – і ми на подвір’ї церкви ХВЄУ по вул. Кар’єрній, 44. Коротке знайомство, і ми відразу беремося до діла: фотографуємо і вимірюємо кімнати відпочинку, кухню і всі приміщення Центру, щоб мати уявлення скільки і що треба для можливого відкриття майбутнього центру у нас, в Новій Каховці. По приїзді брата Рустама Фатулаєва ділимось на дві групи: Валентин Котляров і Сергій Дуплій залишаються знайомитись з розпорядком дня, правилами прийому реабілітантів та зі всіма тонкощами цієї нелегкої праці. А нас із Олександром Лебедєвим брат Рустам везе у село Почуйки Житомирської області ознайомитись з будівництвом нового реабілітаційного центру, що десь за 100 кілометрів від столиці. Праворуч від в’їзду в село видніється білий будинок під високим дахом. Біля нього клопочуться будівельники і реабілітанти в одній особі. Як же це радісно, обійнятись з братами, а особливо з земляками: Віталієм Стрижеусом, Гришею Мамасуєвим, з братом Петром, сином сестри Катерини Свистухіної, який після десятків років наркозалежності, після навернення до Бога і зцілення поставлений тут відповідальним.

Подивилися ми кожну кімнату, побували у всіх закутках. Приємно, що і до цього прекрасного діла причетні члени Новокаховської церкви. Петро Євстафійович Іваскевич півтора місяці пропрацював на цьому будівництві, зробивши чи не найголовніше. Подяка Богу за ці прекрасні серця. Скуштували ми і смачний обід (до речі, черговим на кухні був брат Гриша Мамасуєв), провели бесіди з людьми, разом помолившись, заспішили назад, на Богослужіння, в якому взяли участь, проповідуючи Слово. Після служіння і вечері ми піднялися в кімнату відпочинку, де зібралися всі жителі реабілітаційного центру. Прийшов з роботи і брат Сергій Жавжаров з села Обривки. По традиції, при наявності гостей, кожен (ми в тому числі) коротенько розповів про себе. В коротких свідченнях, які схожі одне на одне початком (народження, вулиця, беззаконня, наркотики, алкоголь, в’язниця), радувало серце, що дуже схожий і кінець: тупик, Євангеліє, реабілітаційний центр, боротьба, покаяння і врешті-решт – свобода! Проспівавши декілька пісень (відповідальний за музичне служіння брат Володя Брагарник), ми всі прихилили коліна і дякували Небесному Отцю, що змилувався над нами.

Розподілення обов’язків на завтра. Відбій. На підлозі стає тісно від розміщених матрасів, затихають розмови, і тихий сон ніжною ковдрою накриває стомлені за день руки і серця. Напевно, за багато років відпочивають спокійно мої брати під тінню Божих Крил... Підйом о 7 ранку. Молитва, сніданок і о 10:00 початок конференції відповідальних за служіння реабілітації і у в’язницях Церкви ХВЄУ. Молитви, спів, короткі свідчення про радість перемог і труднощі буднів. Запам’яталась розповідь пресвітера церкви ХВЄУ села Горинка Кременецького району на Тернопольщині, Петра Кириловича Солов’я. Сільська церква, що налічує 70 членів, багато років проводить служіння в дитячій виправній колонії у місті Бережани. Що це значить? Кожного вівторка за 120 кілометрів привезти обід на 250 дітей, а кожної неділі провести Богослужіння. Крім цього, обіди та роздача подарунків на біблійні свята, повні вантажівки картоплі, бесіди з дітьми і таке інше. Це може звершувати лише велика жертвенна любов.

Відповідальний за служіння у в’язницях нашого братерства Рустам Фатулаєв запропонував і мені поділитися Словом і звершити молитву за всіх присутніх, за їхні сім’ї і дітей. А в кінці, побажавши всім успіху в праці, звершив молитву благословення.

Ввечері наша делегація прийняла участь проповіддю Слова Божого на домашній групі, де окрім реабілітантів було багато тих, хто живе поруч, та й просто бажаючих помолитися. Прощалися вже як з рідними. Тисли руки, бажали один одному благословінь, дякували за зустріч. До мене припав молоденький брат і прошепотів: «Дякую, що ви приїхали, дякую за наставлення. Я з Євангельської дороги ніколи не зійду». Щось підкотилося до горла... Я пригорнув його як сина і подумав, а скільки ще таких хлопців навколо, які не знають ні теплоти земних батьків, ні Небесного Отця. На вокзалі нас проводжав лише мій син Роман. Дивився на нього і молився, щоб і він, і всі, кого доля закинула у цей велетенський клубок під назвою Київ, були вірні Господу і зберегли віру.

Прокинувшись вранці, ми побачили знайомі Таврійські степи, яким ще досить щедро сонце дарувало тепло. Кожен з нас розумів, що реабілітаційний центр відкривати треба, але як, з чого розпочати? Допоможи, Господи...

Василь Кравчук