Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

А я буду згадувати ласки Господні...

Будучи хористкою мені часто доводилося бачити, як люди йдуть на покаяння. Які ж тяжкі ті перші кроки. Та Дух Святий давав сили. Слава Йому! І ось людина стоїть вже на колінах, молитва покаяння і ... все нове. Незрозуміла легкість, невимовна радість, безмірна любов. Нарешті! Людина радіє, і мені за неї радісно та, водночас, страшно. Вона навіть не уявляє, які випробування чекають на неї. Ворог душ людських почне боротися.

І знову спогадами лечу в минуле. Пройшло майже десять років, але той перший рік з дня мого навернення до Христа я пам’ятаю як сьогодні.

Іспити почалися відразу. Кожен день щось нове. Диявол вдавався до всіляких методів. Часом так важко ставало, що вже думала – не витримаю, та слава Богу поряд завжди були мої любі брати та сестри, які не залишили мене, не стояли осторонь, мовляв, «виживе чи не виживе, встоїть, чи не встоїть». Ні! Вони вставали в пролом за мою душу. У самих діти, чоловіки часто напідпитку, є на кого сльози витрачати, а вони за мене моляться, як з малою дитиною носяться. Благослови їх, Боже, і воздай за щирі серця.

Пригадую, дуже хотілося мені на зібрання в Нову Каховку, а грошей на дорогу не було, та і позичити ні у кого, скрутний був той рік. Відкрила Новий Заповіт, читаю: «Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам» (Мф. 7:7).

Встала на коліна, розповіла Ісусу про своє бажання, попросила грошей і пішла чекати чуда. На жаль чуда так і не сталося. «Бога немає!» – з болем у голосі сказала я і зі сльозами на очах лягла в ліжко. Поряд лежав тато і його слова мене вразили:

– Ех, ти! Так легко здаєшся! От якби я увірував, то вже б на все життя!

– На все життя?! – повторила я про себе. Встала, витерла сльози і з похилою від сорому головою пішла просити у Ісуса прощення. І Він знову помилував, знову простив. Слава Йому!

Так протягла шість місяців. Щиро кажу, протягла. Вже точно знала, що дуже тяжко буде днів три, найбільше чотири, а потім Господь дасть один день відпочинку. І саме в цей день, коли душа раділа, я відчувала, що найбільше набираюсь сили, бо попереду знову випробування.

Через шість місяців Бог хрестив мене Духом Святим. І я вирішила, що це вже все. Та помилилась. На листівці, яку мені подарував дорогий друг в честь хрещення, він написав такі слова: «Береги то, что имеешь. Его так трудно получить и так легко потерять». Я добре запам’ятала ці слова побажання і добре пам’ятала розповіді про віруючих людей, які знехтувавши Духа Святого, помирали.

А тим часом мотузок на моїй шиї все сильніше затягувався.

Бог благословив мене чудовими друзями, а я, по своїй ще гріховній натурі, їх між собою посварила, та й поїхала додому з важким камінням на серці. Я не хотіла, щоб так сталося. В голові бриніло лише одне: «Ти не така, як вони, подивися на себе! Вони святі, а ти яка? Тікай від них!». «Вони святі – повторювала я – я не зможу».

З цими словами зайшла в молитовний будинок в своєму селі. Написала прощальну записку друзям і пішла геть. Куди? Жити, як раніше я вже не змогла б, але й жити свято я теж не могла. Пригадала, як мама говорила щось про посереднє життя. Це щось таке, щоб і не мирі, і не в церкві «Може спробувати?» Сльози лилися потоками, зливами, не могли зупинитися. Прийшла додому, сказала матусі, що я більше не християнка. В бар не піду, але і церкву залишаю. Та перед цим в останнє помолюся. Я не схиляла колін, так, лежачи в ліжку, промовила страшні для мене слова: «Дух Святий, прошу Тебе, залиши мене, я не хочу бути віруючою».

Мов би весь світ зруйнувався перед моїми очима. Все. І так, залишаючись у ліжку, я лиш плакала, плакала. Другого дня відчула, що втрачаю силу. Я не знаю, чи могла б я померти, та мені здавалось, що я помираю. Певно мамі теж не сподобався мій вигляд, не на жарт запереживала моя рідненька. Вона щиро почала просити, щоб я звернулася до свого Бога, помолилася, і мені стане краще.

– Мамо, пізно! – відповіла я, – Я попросила Духа Святого залишити мене. Ось це посереднє життя. Його просто не існує, людина помирає.

Матуся плакала зі мною. А потім побігла до віруючих, щоб вони якнайшвидше навідали мене. Вони приходили, але на їх слова я відповідала холодно, дороги назад для мене не існувало.

І ось третій день. Чи спала, чи ні, та вранці ледь відкривши опухлі від сліз очі, я відчула в серці невимовну радість. Я вже знала це відчуття. Цю радість я відчувала після покаяння. Щось дивне коїлось зі мною, мені хотілось скочити з ліжка і стрибати по хаті від великої радості, яка просто переповнювала мене. Стрибати не стала, але з ліжка підвелась. Голова трохи закрутилася, бо вже третій день нічого не їла і не пила. Та це мене мало хвилювало. «Схожу, мабуть, до сестри Наді!» – вирішила в собі. Поспішила.

– Сестро Надю, а Бог усім прощає? – почала я.

– Усім, хто щиро кається, – якось обережно відповіла сестра, мов би боялася пташку злякати.

– А що, і мене б простив?

– Звичайно.

– Ну, добре, я пішла.

Розгублена сестра Надія лишилась на своїй кухні, а я не просто пішла, я побігла до дому, у свою кімнату. Там біля свого ліжка впала на коліна і благала Ісуса простити мене і Духа Святого повернутися до мене на все життя. Знову потоки сліз та співуча молитва на інших мовах, ніщо не зрівняється з нею. Господь знову помилував мене. Алілуя. Подяка Йому.

Що ж сталося? Звідки прийшла та радість. Лише потім, набагато пізніше, я випадково дізналася, що моя церква тих три дні перебувала у безперервному пості та молитві. Вони боролися за мою душу і Христос дав перемогу.

Та ворог душ людських на цьому не зупинився. Ще не раз нашіптував мені у вуха: «Ти не така, як вони! Ти не зможеш бути святою!».

І знову я на роздоріжжі.

Йде молодіжне богослужіння. Проповіді, псалми. Діти Божі радіють, а я томлюся, диявол не дає спокою. Знову пишу записку і передаю своїй подрузі Оленці: «Я устала быть верующей!» Дивіться до чого дійшло. Пів року віруюча, а я вже стомилася! Зараз смішно мені, а тоді не до сміху. Вибігла з молитовного будинку і чим швидше до річки. Я не хотіла жити. Біжу. Та раптом мої ноги зупинилися. Дивлюся вперед – вже майже видно берег, озираюсь назад – ледь видніється дах молитовного будинку. Ще крок і він заховається з виду. Куди йти? Місце на якому я стояла було мов центр, мов точка відліку. Крок до Дніпра – крок до гріха. Крок до церкви – святе життя. Від свого безсилля я впала на землю та залилася сльозами. Піднімаю очі, бачу, брат Сергій спішить на зібрання.

– Сергію! – і побігла в молитовний будинок. О, як я дякувала Богу за Його допомогу. А брат Сергій, певно, і сьогодні не знає, як використав його Господь для спасіння моєї душі. Ще б хотілося зауважити на один випадок, який стався зі мною.

Маючи зір на сто відсотків, зненацька я почала його втрачати. Я не розуміла, що зі мною діється.

«Все, – твердо вирішила я – з мене досить цієї віри, йду додому».

І як подруга не намагалась мене утішити – все було даремно, я стояла на своєму.

– Йду додому! – вперто заявляла я їй.

– Я з тобою! – відповіла Оленко.

– На що вона мені там здалася, – думала. Та знаючи характер подруги, була впевнена – вона не відступить. Вранці ми разом стояли на автобусній зупинці і чекали церковний мікроавтомобус, який мав їхати в моє село, Богданівку. Час спливав, але транспорта не було, я вже почала нервувати. І тут Оленка каже:

– Ірино, дивись, здається брат Коля поїхав!

– Куди дивись! – раздратовано відповіла я – ти що забула, що я далі свого носа нічого не бачу!

– Ну що ж, йдемо на наше зібрання, діватись нікуди – твердо заявила подруга і взявши мене під руку, повела в Молитовний будинок.

Я була невдоволена, але діватись нікуди. Зібрання ще не почалося. Всі мов би когось чекали. Підійшовши до будинку, я почула знайомий голос:

– Вітаємо, сестро. Чому минаєш?

Біля сходин стояли тепер вже завуч школи сестра Надя і на той час регент хору брат Іван.

– Я нічого не бачу – сердито відповіла я.

– Ходімо. На тебе брати чекають!

– Не піду!

– Ходімо, ходімо, я проведу.

І так сперечаючись я дійшла до «сторожки», піднялася по сходинах і стала біля дверей.

– Вдягай хустку і заходь.

– Не буду! – не втихомирювалася я.

Раптом:

– Іринко! Вдягай хустку і заходь. Ми чекаємо.

Так це був голос мого доброго пастора. Без зайвих слів, я швидко вдягла хустку і зайшла в кімнату. Я не могла розгледіти лиця братів, що стояли там, все було мов у тумані, але я бачила, що вони стоять колом. Пастор завів мене у середину і я стала на коліна. Поклавши свої руки мені на голову, пастир почав молитись, разом з ним молились і брати. Я не пам’ятаю, про що вони просили Бога. Лише пам’ятаю, як мені в ту хвилину було соромно за себе. Я каялась за свій характер, каялась за коротку та вузьку спідницю, в яку була одягнена, я просила прощення за лаковане волосся на моїй голові. Мені було соромно. І тут я відчула, як від рук пресвітера почало відходити якесь дивне тепло. Це тепло пройшло через все моє тіло, щось дивне сталося зі мною. Моя молитва змінилася і змінилися інші мови, я встала з колін і пішла в зібрання. Вже не пам’ятаю як, але опинилась біля своєї Оленки.

Зібрання почалося. Перша проповідь. Псалом. Подивлюся на хор – нічого не бачу. Вирішила не підіймати очей.

«Що ж стала сліпою» – думала я.

І от остання проповідь. Підіймаю очі... бачу! «Я бачу!» – ухопивши подругу за руку, майже закричала я. Від радості ледь досиділа до кінця проповіді. Скоріш хотілося на коліна, щоб подякувати моєму дорогому, любимому Ісусу за ще одну милість.

А чому ж в той день церковний мікроавтобус минув одну зупинку? Як з’ясувалося пізніше, недільного ранку хтось подзвонив водію, брату Колі, і сказав, щоб той заїхав до однієї сім’ї, яка начебто мала їхати з ним в село. Брат Коля заїхав. Сигналив, сигналив, так ніхто і не вийшов. Розвернув автобуса і, щоб дарма часу не витрачати, прямиком на виїзд. В той день він минув лише одну зупинку, саме ту, де чекала я. Слава Ісусу. Це Він так зробив. Пройшов рік. І як диявол не намагався навернути мене до пекла, йому не вдалося. Бо мій Ісус, котрий полюбив мене, завжди поряд.

Той рік був найдовший в моєму житті. Різдвяний молодіжний вечір. Знову діти божі радіють, а я сиджу плачу. Та вже плачу не від болю, а від щастя. Питають мене:

– Чого плачеш?

– У мене мов би тягар з плечей впав – відповідаю їм.

Ураз стало так легко. Відчуваю, що відійшов від мене диявол, хоча і розумію, що до часу. Та все ж Христос зі мною і сьогодні готовий підтримувати, милувати. Чому саме ці випадки мені захотілося вам розповісти? Багато з нас хотіли б бути євангелістами. Це ж так чудово! Сказав людині про Ісуса розп’ятого і вона покаялася. Брати, мабуть, мріють як від їхніх проповідей з-за кафедри кається щонайменше пів церкви, а може і всі присутні. «Оце проповідник!» – чують вони. Це добре. Господь учить нас звіщати. Та як мало віруючих, які б понесли цих новонавернених на руках молитви, хто б доглянув їх, хто б терпів їх. Чи є такі серед нас? Дуже мало. «Покаявся? Слава Богу! Ну тепер тримайся. Встигнеш за нами? Не встиг шкода».

Я дякую Христу Ісусу, що у мій час, коли я так потребувала підтримки знайшлися небайдужі люди. Благослови їх, Боже. Також дякую Господу за нашого пастора, за ті численні молитви. якими довгий час я просто жила. Диявол обманював мене, нашіптуючи всілякі нісенітниці. І довгий час я не могла розпізнати чий це голос. Приймала обман за чисту монету. Та так заплуталася! Що робити? Хто допоможе? Йду на сповідь. Все розповім, пастор помолиться і додому лечу мов на крилах. Я не перебільшую. Багато віруючих переживали такі ж ситуації і можуть теж саме засвідчити. Христос любить щирі, відверті серця. І, наостанок, хочу нагадати слова із чудового псалма:

«Буду згадувати ласки Господні, Господні хвали за все те, що вчинив нам Господь, за велике добро те для дому Ізраїля, що вчинив Він для них у Своїм милосерді, і в ласці великій Своїй!» (Iс. 63:7).


Ірина Булан


Газета «Християнин» 04(33)2009


© 2008-2020