|
А я буду згадувати ласки Господні...Будучи хористкою мені часто доводилося бачити, як люди йдуть на покаяння. Які ж тяжкі ті перші кроки. Та Дух Святий давав сили. Слава Йому! І ось людина стоїть вже на колінах, молитва покаяння і ... все нове. Незрозуміла легкість, невимовна радість, безмірна любов. Нарешті! Людина радіє, і мені за неї радісно та, водночас, страшно. Вона навіть не уявляє, які випробування чекають на неї. Ворог душ людських почне боротися. І знову спогадами лечу в минуле. Пройшло майже десять років, але той перший рік з дня мого навернення до Христа я пам’ятаю як сьогодні. Іспити почалися відразу. Кожен день щось нове. Диявол вдавався до всіляких методів. Часом так важко ставало, що вже думала – не витримаю, та слава Богу поряд завжди були мої любі брати та сестри, які не залишили мене, не стояли осторонь, мовляв, «виживе чи не виживе, встоїть, чи не встоїть». Ні! Вони вставали в пролом за мою душу. У самих діти, чоловіки часто напідпитку, є на кого сльози витрачати, а вони за мене моляться, як з малою дитиною носяться. Благослови їх, Боже, і воздай за щирі серця. Пригадую, дуже хотілося мені на зібрання в Нову Каховку, а грошей на дорогу не було, та і позичити ні у кого, скрутний був той рік. Відкрила Новий Заповіт, читаю: «Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам» (Мф. 7:7). Встала на коліна, розповіла Ісусу про своє бажання, попросила грошей і пішла чекати чуда. На жаль чуда так і не сталося. «Бога немає!» – з болем у голосі сказала я і зі сльозами на очах лягла в ліжко. Поряд лежав тато і його слова мене вразили: – Ех, ти! Так легко здаєшся! От якби я увірував, то вже б на все життя! – На все життя?! – повторила я про себе. Встала, витерла сльози і з похилою від сорому головою пішла просити у Ісуса прощення. І Він знову помилував, знову простив. Слава Йому! Так протягла шість місяців. Щиро кажу, протягла. Вже точно знала, що дуже тяжко буде днів три, найбільше чотири, а потім Господь дасть один день відпочинку. І саме в цей день, коли душа раділа, я відчувала, що найбільше набираюсь сили, бо попереду знову випробування. Через шість місяців Бог хрестив мене Духом Святим. І я вирішила, що це вже все. Та помилилась. На листівці, яку мені подарував дорогий друг в честь хрещення, він написав такі слова: «Береги то, что имеешь. Его так трудно получить и так легко потерять». Я добре запам’ятала ці слова побажання і добре пам’ятала розповіді про віруючих людей, які знехтувавши Духа Святого, помирали. А тим часом мотузок на моїй шиї все сильніше затягувався. Бог благословив мене чудовими друзями, а я, по своїй ще гріховній натурі, їх між собою посварила, та й поїхала додому з важким камінням на серці. Я не хотіла, щоб так сталося. В голові бриніло лише одне: «Ти не така, як вони, подивися на себе! Вони святі, а ти яка? Тікай від них!». «Вони святі – повторювала я – я не зможу». З цими словами зайшла в молитовний будинок в своєму селі. Написала прощальну записку друзям і пішла геть. Куди? Жити, як раніше я вже не змогла б, але й жити свято я теж не могла. Пригадала, як мама говорила щось про посереднє життя. Це щось таке, щоб і не мирі, і не в церкві «Може спробувати?» Сльози лилися потоками, зливами, не могли зупинитися. Прийшла додому, сказала матусі, що я більше не християнка. В бар не піду, але і церкву залишаю. Та перед цим в останнє помолюся. Я не схиляла колін, так, лежачи в ліжку, промовила страшні для мене слова: «Дух Святий, прошу Тебе, залиши мене, я не хочу бути віруючою». Мов би весь світ зруйнувався перед моїми очима. Все. І так, залишаючись у ліжку, я лиш плакала, плакала. Другого дня відчула, що втрачаю силу. Я не знаю, чи могла б я померти, та мені здавалось, що я помираю. Певно мамі теж не сподобався мій вигляд, не на жарт запереживала моя рідненька. Вона щиро почала просити, щоб я звернулася до свого Бога, помолилася, і мені стане краще. – Мамо, пізно! – відповіла я, – Я попросила Духа Святого залишити мене. Ось це посереднє життя. Його просто не існує, людина помирає. Матуся плакала зі мною. А потім побігла до віруючих, щоб вони якнайшвидше навідали мене. Вони приходили, але на їх слова я відповідала холодно, дороги назад для мене не існувало. І ось третій день. Чи спала, чи ні, та вранці ледь відкривши опухлі від сліз очі, я відчула в серці невимовну радість. Я вже знала це відчуття. Цю радість я відчувала після покаяння. Щось дивне коїлось зі мною, мені хотілось скочити з ліжка і стрибати по хаті від великої радості, яка просто переповнювала мене. Стрибати не стала, але з ліжка підвелась. Голова трохи закрутилася, бо вже третій день нічого не їла і не пила. Та це мене мало хвилювало. «Схожу, мабуть, до сестри Наді!» – вирішила в собі. Поспішила. – Сестро Надю, а Бог усім прощає? – почала я. – Усім, хто щиро кається, – якось обережно відповіла сестра, мов би боялася пташку злякати. – А що, і мене б простив? – Звичайно. – Ну, добре, я пішла. Розгублена сестра Надія лишилась на своїй кухні, а я не просто пішла, я побігла до дому, у свою кімнату. Там біля свого ліжка впала на коліна і благала Ісуса простити мене і Духа Святого повернутися до мене на все життя. Знову потоки сліз та співуча молитва на інших мовах, ніщо не зрівняється з нею. Господь знову помилував мене. Алілуя. Подяка Йому. Що ж сталося? Звідки прийшла та радість. Лише потім, набагато пізніше, я випадково дізналася, що моя церква тих три дні перебувала у безперервному пості та молитві. Вони боролися за мою душу і Христос дав перемогу. Та ворог душ людських на цьому не зупинився. Ще не раз нашіптував мені у вуха: «Ти не така, як вони! Ти не зможеш бути святою!». І знову я на роздоріжжі. Йде молодіжне богослужіння. Проповіді, псалми. Діти Божі радіють, а я томлюся, диявол не дає спокою. Знову пишу записку і передаю своїй подрузі Оленці: «Я устала быть верующей!» Дивіться до чого дійшло. Пів року віруюча, а я вже стомилася! Зараз смішно мені, а тоді не до сміху. Вибігла з молитовного будинку і чим швидше до річки. Я не хотіла жити. Біжу. Та раптом мої ноги зупинилися. Дивлюся вперед – вже майже видно берег, озираюсь назад – ледь видніється дах молитовного будинку. Ще крок і він заховається з виду. Куди йти? Місце на якому я стояла було мов центр, мов точка відліку. Крок до Дніпра – крок до гріха. Крок до церкви – святе життя. Від свого безсилля я впала на землю та залилася сльозами. Піднімаю очі, бачу, брат Сергій спішить на зібрання. – Сергію! – і побігла в молитовний будинок. О, як я дякувала Богу за Його допомогу. А брат Сергій, певно, і сьогодні не знає, як використав його Господь для спасіння моєї душі. Ще б хотілося зауважити на один випадок, який стався зі мною. Маючи зір на сто відсотків, зненацька я почала його втрачати. Я не розуміла, що зі мною діється. «Все, – твердо вирішила я – з мене досить цієї віри, йду додому». І як подруга не намагалась мене утішити – все було даремно, я стояла на своєму. – Йду додому! – вперто заявляла я їй. – Я з тобою! – відповіла Оленко. – На що вона мені там здалася, – думала. Та знаючи характер подруги, була впевнена – вона не відступить. Вранці ми разом стояли на автобусній зупинці і чекали церковний мікроавтомобус, який мав їхати в моє село, Богданівку. Час спливав, але транспорта не було, я вже почала нервувати. І тут Оленка каже: – Ірино, дивись, здається брат Коля поїхав! – Куди дивись! – раздратовано відповіла я – ти що забула, що я далі свого носа нічого не бачу! – Ну що ж, йдемо на наше зібрання, діватись нікуди – твердо заявила подруга і взявши мене під руку, повела в Молитовний будинок. Я була невдоволена, але діватись нікуди. Зібрання ще не почалося. Всі мов би когось чекали. Підійшовши до будинку, я почула знайомий голос: – Вітаємо, сестро. Чому минаєш? Біля сходин стояли тепер вже завуч школи сестра Надя і на той час регент хору брат Іван. – Я нічого не бачу – сердито відповіла я. – Ходімо. На тебе брати чекають! – Не піду! – Ходімо, ходімо, я проведу. І так сперечаючись я дійшла до «сторожки», піднялася по сходинах і стала біля дверей. – Вдягай хустку і заходь. – Не буду! – не втихомирювалася я. Раптом: – Іринко! Вдягай хустку і заходь. Ми чекаємо. Так це був голос мого доброго пастора. Без зайвих слів, я швидко вдягла хустку і зайшла в кімнату. Я не могла розгледіти лиця братів, що стояли там, все було мов у тумані, але я бачила, що вони стоять колом. Пастор завів мене у середину і я стала на коліна. Поклавши свої руки мені на голову, пастир почав молитись, разом з ним молились і брати. Я не пам’ятаю, про що вони просили Бога. Лише пам’ятаю, як мені в ту хвилину було соромно за себе. Я каялась за свій характер, каялась за коротку та вузьку спідницю, в яку була одягнена, я просила прощення за лаковане волосся на моїй голові. Мені було соромно. І тут я відчула, як від рук пресвітера почало відходити якесь дивне тепло. Це тепло пройшло через все моє тіло, щось дивне сталося зі мною. Моя молитва змінилася і змінилися інші мови, я встала з колін і пішла в зібрання. Вже не пам’ятаю як, але опинилась біля своєї Оленки. Зібрання почалося. Перша проповідь. Псалом. Подивлюся на хор – нічого не бачу. Вирішила не підіймати очей. «Що ж стала сліпою» – думала я. І от остання проповідь. Підіймаю очі... бачу! «Я бачу!» – ухопивши подругу за руку, майже закричала я. Від радості ледь досиділа до кінця проповіді. Скоріш хотілося на коліна, щоб подякувати моєму дорогому, любимому Ісусу за ще одну милість. А чому ж в той день церковний мікроавтобус минув одну зупинку? Як з’ясувалося пізніше, недільного ранку хтось подзвонив водію, брату Колі, і сказав, щоб той заїхав до однієї сім’ї, яка начебто мала їхати з ним в село. Брат Коля заїхав. Сигналив, сигналив, так ніхто і не вийшов. Розвернув автобуса і, щоб дарма часу не витрачати, прямиком на виїзд. В той день він минув лише одну зупинку, саме ту, де чекала я. Слава Ісусу. Це Він так зробив. Пройшов рік. І як диявол не намагався навернути мене до пекла, йому не вдалося. Бо мій Ісус, котрий полюбив мене, завжди поряд. Той рік був найдовший в моєму житті. Різдвяний молодіжний вечір. Знову діти божі радіють, а я сиджу плачу. Та вже плачу не від болю, а від щастя. Питають мене: – Чого плачеш? – У мене мов би тягар з плечей впав – відповідаю їм. Ураз стало так легко. Відчуваю, що відійшов від мене диявол, хоча і розумію, що до часу. Та все ж Христос зі мною і сьогодні готовий підтримувати, милувати. Чому саме ці випадки мені захотілося вам розповісти? Багато з нас хотіли б бути євангелістами. Це ж так чудово! Сказав людині про Ісуса розп’ятого і вона покаялася. Брати, мабуть, мріють як від їхніх проповідей з-за кафедри кається щонайменше пів церкви, а може і всі присутні. «Оце проповідник!» – чують вони. Це добре. Господь учить нас звіщати. Та як мало віруючих, які б понесли цих новонавернених на руках молитви, хто б доглянув їх, хто б терпів їх. Чи є такі серед нас? Дуже мало. «Покаявся? Слава Богу! Ну тепер тримайся. Встигнеш за нами? Не встиг шкода». Я дякую Христу Ісусу, що у мій час, коли я так потребувала підтримки знайшлися небайдужі люди. Благослови їх, Боже. Також дякую Господу за нашого пастора, за ті численні молитви. якими довгий час я просто жила. Диявол обманював мене, нашіптуючи всілякі нісенітниці. І довгий час я не могла розпізнати чий це голос. Приймала обман за чисту монету. Та так заплуталася! Що робити? Хто допоможе? Йду на сповідь. Все розповім, пастор помолиться і додому лечу мов на крилах. Я не перебільшую. Багато віруючих переживали такі ж ситуації і можуть теж саме засвідчити. Христос любить щирі, відверті серця. І, наостанок, хочу нагадати слова із чудового псалма: «Буду згадувати ласки Господні, Господні хвали за все те, що вчинив нам Господь, за велике добро те для дому Ізраїля, що вчинив Він для них у Своїм милосерді, і в ласці великій Своїй!» (Iс. 63:7). Ірина Булан Газета «Християнин» 04(33)2009 |
| © 2008-2020 |