Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Історичний нарис про Новокаховську церкву ХВЄ: село Богданівка

(Закінчення. Початок у попередньому номері)


1987 рік. Наташа закінчує Новобузьке педагогічне училище. Маєш вибір, де працювати. Вибрала Богданівку, бо найближче до дому. Серпень. Сповнена мрій і надій, дівчина виглядає у вікно автобуса:

– Яка вона, Богданівка?

Такого розчарування Наташа в житті ще не мала.

«Я не хотіла виходить з автобуса, таким непривітним, малим і необлаштованим зустрічало мене село. А дитячий садок – звичайна хата. Скільки установ обходила, щоб змінити місце роботи. Нічого не вийшло. Мусила залишитись. Невдовзі вийшла заміж.


Мне так хотелось быть счастливой,

И казалось, что это просто.

Но, к сожаленью, в этом мире,

Счастливой быть, увы, невозможно.


Я думала, что счастье в развлеченьи,

И потому всё чаще веселилась.

Но все веселье превращалось в огорченье,

Душа от этого стонала и томилась.


Потом я думала, что счастье в личной жизни,

В любви, тепле семейного уюта.

Но оказалось, что в домашнем механизме,

Нет для души моей достойного приюта.


И я решила – счастье есть в достатке,

Но как же получить достаток честно?

И здесь со мной играет счастье в прятки

Так как же быть счастливой, интересно?


Наташа згадує, що тільки увійшла у дім свого чоловіка, зацікавилась Євангелієм, яке на той час було настільною книгою у родині. Зворушена була до сліз читанням про життя і смерть Ісуса Христа. Коли мама Люба покаялась, у будинку почали збиратись віруючі. Часто приїздила тітка Марія П., яка була душею тих зібрань. Та серце залишалось холодним. Ніяких думок щодо зміни свого життя. Прийняття Бога серцем не припускала Наташа. Настанови матері слухала з посмішкою.

1996 рік, Великдень. В сільському клубі євангелізація. Прийшла із цікавості. Невдовзі знову євангелізаційне зібрання. Настала благословенна мить пробудження. На заклик до покаяння вийшло чотири душі, і церква в Богданівці стала вдвічі більшою. Це Аня Бородкіна, Стефа Лісовська, Надія Громада, Наташа Сердюк.


У подножья креста я стояла в печали,

О свершенных грехах в тишине размышляла.

И скорбела душа рядом с распятым Богом –

Он погиб за меня этой смертью жестокой.


За меня претерпел униженья, побои,

И так сильно скорбел за моё сердце злое.

Разрешал Себя бить за мои прегрешенья,

Мог прощать и любить даже в страшных мученьях.


О, Иисус дорогой мой, сколько вынес Ты горя,

На Голгофской горе той средь мук и позора.

Не за свой тяжкий грех Ты понес поношенья –

Пригвожден был на крест за мои преступленья.


Как могу я Тебе заплатить за все это,

Когда здесь на земле такой платы ведь нету?

Ты возьми, мой Господь, все что ныне имею,

Мою душу и плоть, что люблю и лелею.

У подножья креста долго, долго стояла,

У Иисуса Христа силу я получала...


Через рік сестра Наташа вступила в завіт з Господом. Прийняла водне хрещення. Невдовзі, ідучи додому, Наташа вигукнула:

– Сестри, дайте хтось олівця.

Так і народився чудовий псалом «Дайте мені крила, в небо я полину»… І ще багато нових віршів і пісень.

Мати, Стефанія Антонівна Лісовська мала три дочки і сина. Як і всі матері дуже хотіла щастя своїм дітям, дбала, піклувалася про них. Діти підростали, віддячуючи батькам любов’ю і допомогою. Мати з дитинства наставляла, що Бог є, вважала себе православною. Дотримувалась численних обрядів, шукала скрізь, де можна почути про Бога. У її рідні була віруюча, вже знайома нам Людмила Вікторівна Осіння. Вона мала християнську літературу, поділилася нею з Стефанією. Вражена була історією про життя Жені Поліщук, попросила Людмилу провести її у зібрання. Слухала жадібно, неначе до джерела припадала, напитися не могла. Вирішила, що буде постійно їздити. Та наступний раз був тільки через три роки. Проте Євангелію не залишала. Прийшло відчуття гріховності і бажання звільнитися від ярма. Чаша наповнилась. Одного вечора впала на коліна, ридала, просила прощення. Це так просто і так складно. Людина йде до Бога невпевнено, із страхом, не відаючи, що її там чекає, але потяг душі не втримати. Дитина, народжуючись, тягнеться до материнських грудей. Дитина Божа тягнеться до Бога. І настає благословенна мить. Розпач, горе, безвихідь гріховного життя замінюються білосніжним вбранням, вибіленим кров’ю Ісуса Христа.

1996 рік. На євангелізацію йшла як на довго очікуване свято. Коли пролунав призив – вийшла ніби на крилах. У будні дні збиралась молода община в домі у сестри Л.І. В селі навіть назву їм дали: «сердючкина віра». А щонеділі у Нову Каховку їздили за будь-якої погоди. Що примушувало? Нестерпна спрага. У сестри Стефанії було чудове відчуття: «Як зайду до церкви, чую, ніби струмочок дзюрчить. Вода така холодна, прозора, справжня «жива вода». Вдома люди приходили, відмовляли ходити в церкву. Ті слова хоч і ранили, та не могли нічого зробить жінці, яка була щасливою обраницею. Один смуток матері – діти. Старшенька Маруся жила в Каховці. Згадує сестра Стефанія:

– Я лежала в лікарні. В неділю вирішила – треба іти в зібрання. Попросила дочку провести. Вона відвела та сама зайти в дім молитви відмовилась.

Наступної неділі мати просить провести. Біля будинку благала: «Марусенько, зайди послухай. Ісус кров Свою проливав і за тебе. Не будь байдужою». Слухняні діти у сестри Стефанії. Маруся зайшла, а там на неї давно чекав Той, Єдиний, Хто може зробити людину щасливою незалежно від обставин. Вона це відчула, невдовзі, покаялась і до останньої хвилини залишалась вірна Йому. За Марусею прийшла і донечка Таня Чекригіна.

Надія, друга дочка Стефанії, почала свою розповідь з того, що про Бога вона знала з дитинства. Мама вчила молитися «Отче наш», у неділю і на свята не працювали. Шанували «святих» на іконах. В усьому іншому жили як усі живуть. Євангельську звістку на євангелізаціях сприйняла негативно – «не наша віра». Але почала цікавитись Новим Заповітом. Все, начебто, добре. Ну, навіщо щось міняти? Горе прийшло, як звичайно, без попередження. На річницю їх весілля Вову (чоловіка Надії) переїхав трактор. Реанімація. Безліч травм. Лікарі вираховували процент виживання. Надія і дочки впали на коліна, почали благати Бога. Бог давав віру, надію, сили.

Коли їхали з лікарні, розмовляла з сусідкою, ділилася горем. Та, почувши, з подивом глянула на спокійну Надійку.

– Ваш чоловік в реанімації, практично без надії, а ви така спокійна.

Надія тоді ще не розуміла звідки взялася ось ця впевненість, що все буде добре. Володя одужував швидко. І, як це буває з нами, пройшло горе – забули рятівника. Молитися перестали.

Пройшло ще два роки. Спогади сестри Надії...

1996 рік. Хто запросив на євангелізацію, не пам’ятаю. Слухала, начебто все знайоме, але зовсім нове. Чекала наступної зустрічі.

Вийшла на покаяння. Плакала щиро, від усієї душі раділа, мріяла про нове життя. А в домі залишилося все як і було. Рідня, чоловік відмовляли як могли. Та й на роботу йти, що скажуть? Вранці стояла перед дзеркалом, роздумувала. Потім чомусь взяла губну помаду, накрасила губи і пішла. Зустріла сестру Любов Іванівну. Губи немов палали вогнем. Серце роздвоювалося. Поспішила на роботу. У жіночому «дружньому» товаристві було все добре відомо.

– Що ти, Надіє, зробила вчора?

– Та то я не так зрозуміла.

І все… Ой, як же добре, що Господь не людина. Він не відмовляється від нас, коли ми зраджуємо Його. Той Дух, що вивів її до покаяння, тривожив Надію.

Вечірки з випивкою, до яких вона і до того не була дуже охоча, стали огидними, цілий рік життя тягнувся безцільним потоком. Нарешті настав благословенний день, коли вже роздвоєння зникло, і радість прощення наповнила серце. Невдовзі після цього був її день народження. Подруги по роботі з подивом дивились, як Надія, пригостивши їх солодощами, сміливо подарувала кожному Євангелію.

Трохи згодом сестра Надія на зібранні у сестри Люби була хрещена Духом Святим з ознакою інших мов! Дві донечки Надії також є членами церкви.

Наймолодший синок сестри Стефанії – Василь. Йому 20 років. Багато друзів. Кожного вечора мотоцикли біля двору, ніби гулянка в хаті щодня. Але не душевні розмови та веселий гомін збирали друзів, а бажання забутися у алкогольному дурмані. А ще до алкоголю додався легкий наркотик. Невтішну картину бачила мати після того, як молодики, вдосталь набравшись цієї отрути, йшли. Сморід, безлад і розпач. Та милосердний наш Батько Небесний не давав впасти у відчай сестрі Стефанії. Не кричала вона на сина брутально, не проклинала. Зі сльозами просила, наставляла і молилася. Яка то сила в ній, в маминій молитві. За всіх дітей молилася, а найбільше за Васю: молодшенький, та й здоров’я слабке з дитинства.

Ділилася з сестрами горем. Сестра Марія Панасик, яка була в той час в Богданівці, знайшла ключик до Василькового сердечка. Бесідувала щиро, сердечно, на твердій основі – Слові Божому. Вплинули на Василя зібрання в хаті, хоч слухав краєм вуха, сприймав розумом, а Бог вкладав у серце. Те зернятко мало визріти і принести плід. Пізніше став їздити на зібрання у Нову Каховку. Але примирятися з Богом не хотів.

Настало літо. Василь поїхав у дитячий табір вожатим(на той час він працював у школі). «Друзі» знайшли і там. Привезли зіллячко, яке Василів ослаблений організм вже не міг знести. Йому стало так погано, як ніколи. Хлопець тяжко страждав, коли почув гомін за вікном. Цікавість пересилила, він виглянув. Побачив дівчат з цигарками, і якось, не перериваючи розмови, одна з дівчат зовсім несподівано повернулася і прямо лицем у лице до Васі:

– Бог тебе любить.

Василь віджахнувся. Це було як грім. Можливо, як видіння Савлу в пустелі. Враз опритомнівши, Василь якось напівсвідомо зрозумів, що доля його вже вирішена.

Розповідаючи про цього хлопця (хоча він вже зараз поважний муж), не можна не згадати ще одну деталь, щоб доповнити його портрет. Василь від народження обдарований музикою. Має чудовий голос, слух. Любив людей, хотів приносити їм радість своїм талантом, натомість мати вдячність і славу артиста. Співав у шкільній самодіяльності, потім на сільських вечірках. І вже здобув визнання у місцевої публіки як артист. Та зрозумів, що не став від цього ні духовно багатшим, ні щасливішим. А людська слава така скороминуча, що не варта тих старань і тих сердечних мрій, хоча бажання нести людям радість залишилося в серці.

1998 рік. І от настала та мить, коли Василь на запит, хто бажає примиритися з Богом, пройшов через увесь зал у Новокаховській церкві і вже стоїть перед Богом. Вперше підсвідомі бажання злилися із свідомим вибором:

– Я не хочу жити безцільно. Ще не знаю як буде далі, але довіряюсь Тобі.

Що було ще в тій молитві, напевне шановний читач знає, якщо він відроджений в Господі, так як знає, що пішов Василь з того місця вже іншою людиною. Вдома ввечері його чекала ще одна боротьба за своє життя. Вечір. Василя потягло до «друзів». Взяв цигарку. Вийшов. Тільки підкурювати в голові думка: «Ти давав обіцянку Богу». Зробив над собою зусилля – викинув. Потяг до всього зілля зник раз і назавжди. Пройшов деякий час. Він став палким євангелістом.

Повернемося на Рівненщину, у знайоме нам село Тинне. Тут у 1956 році народився Михайло Степанович Корінець. В нього була віруюча бабуся Ганна. А батько покаявся, коли був малим хлопцем. «Куди чоловік – туди і я», – покаялась мама. Спогади брата Михайла Степановича.

«Коли я розпитував, що там в зібраннях робите, почув батькове: «Якщо хочеш узнати, прийди». Ходив на Великдень. Та ще, як у хаті збиралися, сидів, слухав. Після школи – училище, армія. Одружився у 1979 році. Народився синочок.

– Як я прийшов до Бога? Не я прийшов, Він сам мене знайшов.

Коли дружина покаялася, дуже здивувався. Мовчав три дні. Читав Біблію і вважав, що у «віруючі» повинні йти лише «чисті» люди. А таким як ми там нічого робить.

У 1990 році родина переїздить у Богданівку – жінка Аня їздила на зібрання, я чекав, але їхати з нею не хотів. Один раз був і то у справах. У 1996 році купили авто. Аня збирається у неділю в зібрання:

– Почекай. Підвезу.

Так почав їздити майже щонеділі. У цьому ж році сталася ще одна подія. Хвороба – операція. Прийшли віруючі у лікарню, розповідали про Бога. Хотів тоді вийти, дуже хотів. Та подумав: «Скажуть, що операції злякався». Не вийшов. Майже 2 роки був «слушателем» у церкві. Люди каються – я дивлюсь. Пам’ятаю, одного разу був призив до покаяння. Брат, що поряд сидів, мене підштовхує:

– Іди, кайся.

Я тільки далі відсунувся. Та коли Дух Святий торкнувся, а саме: 7 січня 1998 року, то мене не треба було підштовхувати. Все було: сльози, радість...

Спогади сестри Ані та брата Михайла.

«В Богданівці збиралися у сестри Люби Іванівни. Це були вже справжні зібрання, з проповідями, співами. Почали запрошувати невіруючих. Від них і почули вперше: «Нема куди до вас іти. Була б церква – прийшли б». Сестра Марія порадила: «Молімося, щоб був молитовний будинок». Почали молитися. Думали там або там, а Бог сам визначив, де буде дім Молитви. Керівництво колгоспу виділило старий склад. Навесні 1999 року почали капітальний ремонт. Роботи проводилися на добровільні пожертвування прихожан. Вивозили сміття, міняли дах, підлогу, вікна, двері, розвалювали перегородки, проводили внутрішні роботи. З Нової Каховки приїздили брати, сестри, молодь. Працювали завзято. Ввечері, стомившись, вечеряли. Брат Василь Кравчук запропонував:

– Проспіваймо псалом, прославимо Бога.

Співали, радіючи, бо знали – Він Сам з нами. Жителі села з цікавістю спостерігали за дружньою метушнею віруючих. Одні були невдоволені, а інші допомагали. 23 січня 2000 року. Вночі був морозець, а ранок ясний, ясний. День видався погожий і теплий. На відкриття молитовного будинку прийшло і приїхало багато людей. Місця вільного не було. Заспівали дружно «Вірую». Всі піднялись. Відкривали дім молитви пресвітери Бабійчук О.І. та Кравчук В.В.».


Прийміть щиру подяку усі будівельники від нас за тих, хто не приймав участь у будівництві, а прийшли і покаялись, і ще прийдуть і покаються у тому будинку, в який ви вклали стільки старань.

І відтоді моляться діти Божі в домі молитви, щоб Слово Боже, правда Божа торкалися людей, входили в серця.


підготувала Ніна ВЕЖИЧАНІНА


Газета «Християнин» 01(23)2007


© 2008-2012