Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи
Білочка
просмотров: 7618
Ще одна здійснена мрія
просмотров: 1282
Святая верность (стих)
просмотров: 2025
Была ли потоплена земля в ``водах Ноя``?
просмотров: 1333
Не скинь хреста свого...
просмотров: 2601
Місток миру
просмотров: 2095
По дороге домой (стих)
просмотров: 3171
Рождественская песня попала в список всемирного наследия ЮНЕСКО
просмотров: 1845
Символы Древней Церкви
просмотров: 4837
Утікай
просмотров: 2646

Всего статей: 691


Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Перелом

«Господи, – звернувся він подумки до Небесного отця, – чому не змінюються деякі християни? Скільки чують вони проповідей, пісень, віршів, пророцтв, бесід, а наслідок жалюгідний...»


Вона так захопилася своїм жарким монологом, що не помітила, як у кімнату зайшов головний герой її промови – пресвітер місцевої церкви. Лише переміна тіні на обличчях присутніх змусила її оглянутись.

– «Віктор Давидович, – звернулась до нього вона, щоправда, вже з меншим запалом, – чому ви такі неуважні до своєї пастви? Ви що, забули, що будете давати за всіх звіт перед Богом? Доки чекати, щоб мені, вдові, яка більше п’ятдесяти років віруюча, замінили кран?! Невже нікому у нашій церкві до цього діла немає? А знаєте ви, що?...»

...Мабуть, ще довго довелося б вислуховувати звинувачення та докори присутнім у пастирській кімнаті, але на щастя прибув церковний автобус, і всі поспішили зайняти місця, бо рейс на сьогодні був останнім. В кабінеті стало тихо. Віктор Давидович втомлено сів. Якби не вміння приструнювати думки, то ще довго серед цієї церковної тиші годі було б дати собі раду. Схиливши голову на руки, пастор аналізував події цього вечора. Закінчилось вечірнє богослужіння, поспілкувався з усіма, хто мав в цьому потребу. До речі, на богослужінні через проповіді до сердець лунало сильне Слово, вже не кажучи про спів хору і чудовий псалом: «Приготовь меня к встрече с Тобой», що заспівала одна молода сестричка. Він зворушив всіх. “Майже всіх”, – поправив він сам себе, і від цієї поправки стало нестерпно щеміти в грудях. «Господи, – звернувся він подумки до Небесного отця, – чому не змінюються деякі християни? Скільки чують вони проповідей, пісень, віршів, пророцтв, бесід, а наслідок жалюгідний. Ось і Надія Семенівна... Їй через декілька місяців 80 років, на горизонті кінець життя, а серце... Не знайшовши слів для його характеристики, чомусь пригадався її приїзд. Тоді ще він був просто Віктором, керівником молоді. Старші браття попросили їх допомогти новоприбулим. Розвантажуючи контейнер було дивно чути, як навколо лунав тільки голос Надії Семенівни, який подавав команди всім і вся. І здавалося, що її самої немає, а є лише голос, і що той голос і є вона сама. Тоді Віктор так і не зміг пояснити їй, чому це не вся церква прийшла їй допомагати. Потім стало відомо, що вона пережила двох чоловіків, виховала єдиного сина і вже мала чудову невістку, і онуків, що жили у місті, в сусідньому мікрорайоні. Як такого, входження в церкву у сестри Наді так і не відбулося. З перших же днів було таке враження, що, навпаки, вся церква переїхала жити до неї, і саме вона господиня положення. Великий християнський стаж надихав її і давав право на повчання і роздуми. Вони були подібні до щедро розкиданих, прямо на поверхні, дорогоцінних камінців. Проте ніхто не спішив їх збирати. Від їх правильно відточених граней віяло холодом. Йшли роки, які закидали снігом її волосся, а обличчя порізали зморшками. Тільки лишився незмінним голос і вдача, через що, напевно, і не прийшла ще до покаяння родина її сина. До речі, невже той кран не може замінити син, який працює у самому солідному підприємстві міста, причому, не на останніх ролях? Нарешті ЖЕК, який на це має монопольне право, та й зобов’язаний ще ці послуги надавати. Хто це піде і без дозволу залишить багатоповерховий дім без води? Ні, ці звинувачення такі гірки і несправедливі. Віктор Давидович вийшов з кабінету і пройшов у центральний зал, де відбувались богослужіння. Останні промінчики сонця ніжно освітлювали лише кафедру і місце хору. Пресвітер благоговійно опустився на коліна, і сердечна молитва ніжно потіснила надвечірню тишу: «Господи! Як Ти збираєшся забирати цю душу? На мій погляд, вона абсолютно не готова до переходу, а нести її вже не стає сили. А може я помиляюсь, підкажи...”

На другий день після обіду тривожно задзвонив телефон. Схвильований голос буквально кричав: «Віктор Давидович! Віктор Давидович! Нашу сестру-старицю Надію Семенівну збив автомобіль – перелом стегна...» Чомусь стало жарко. Думки як бджолиний рій, що вилетів з вулика: – «Невже я вчора на молитві щось зайве сказав чи подумав? А може це Ти, Господи?»

* * *


Надія Семенівна дивилася у вікно, яке ніч дбайливо закривала чорними портьєрами, а білизна постелі ще більше підкреслювала бліде обличчя жінки. Галя, невістка, прошепотіла у коридорі, що за словами лікаря кінець дуже близький. Хвора повернула голову до служителя і ніби продовжила давно розпочату з собою розмову, тільки уголос. – «Я ж пішла наставити одну новонавернену, а вона знаєте що мені сказала? – «Надіє Семенівно! Ви завжди всіх навчаєте, а самі які?! Ви нам не говоріть слів, ви покажіть приклад як треба жити.» Так образити. Ви тільки подивіться, в минулому році прийняла водне хрещення, а як поводиться. Я обірвала розмову і пішла навпростець, а тут цей вусатий торгаш з кооперативного будинку розвертався своїм автомобілем. Говорить, що не бачив. Якже їм ДАЇ посвідчення видає, якщо вони нічого не бачать. Та й ті міліціонери, що все заміряли, теж з претензіями до мене. Мовляв, хто ж у таких роках по газонах ходить, щоб як сніг на голову водіям падати. Так тією стежкою шлях набагато коротший, я ж не молода вже...»

Віктору Давидовичу зробилося млосно. Попросивши дозволу відкрити кватирку, він перехватив ініціативу: «Надіє Семенівно, а чому ви лежите?» – спитав і зіщулився від свого ж запитання, якого і сам не очікував – «Ну як чого? Йшла з бесіди, а цей торгаш прямо...» – «Ні, я не про це, – трішечки посмілішав служитель, – чому Господь допустив, щоб ви лежали?» – Та якби я пішла по тротуару, то цього б не сталося. Так вона мені каже, щоб я показала приклад. Як же це можна, щоб такі молоді»... «Надіє Семенівно, вже пізно, я піду. А вам залишу одне запитання: – чому такій бездоганній, справедливій, з піввіковим християнським стажем людині, в серці якої крім праведності нічого і не знайдеш, Бог допустив лежати у великих болях в ліжку? Чому? Якої цілі він хоче досягти? Ви ж знаєте, що люблячим Бога все стається на добро». Якось по-особливому помолившись, пресвітер пішов.

* * *


Минуло декілька днів. Багатьох у церкві сколихнула ця подія. І не тому, що сталось те, що сталось. Такі або подібні ситуації бувають у кожній родині. Але щоб у Надії Семенівни?! Та всі тумани в кінці-кінців розвіюються. І розуміння, що сама сестра Надя потребує серйозної молитовної підтримки, лягло на серце багатьох християн. Крім того, невеликим, але безперервним струмочком у дім хворої потекли друзі. І від неї, і один від одного всі ховали ту таємницю, але в глибині розуміли, що не просто провідали хвору, а прийшли попрощатись. В розмовах перед Богослужіннями і після них, і в церковному автобусі – всі сумували, що у Надії Семенівни мало шансів на одужання, але була і радість, що вона на очах міняється. Десь поділася відома всім зверхність, впевненість у собі, а ту новонавернену сестру, яку вона ходила викрити, кажуть, навіть по руці погладила. Очевидно було, що у тому слабенькому серці йшла інтенсивна робота. Але вже не людини.

* * *


Спати не хотілося. Галя вимкнула світло, лишивши малопотужний світильник. Який тільки бурхливий тиждень. А тут ще запитання брата Віктора: «Чому?» І серце з новою енергією бралося, мов професійний адвокат, захищати щось таке, до чого вона нікому ніколи на протязі всього життя не дозволяла торкатись. Та що там, навіть наближатись. Можливо, це і було те «я», про яке говорили проповідники. Чому вона його оберігала від усіх, Надія Семенівна і сама не знала. В тій маленькій крапельці її єства і була вся суть її самої. І зараз щось міняти? «Та ні, – відігнала вона цю думку від себе. – А чому ж тоді я опинилася в ліжку? Невже це Ти, Господи? Мабуть у Тебе скінчились слова, і Ти допустив цю трагедію». Щось ожило всередині, хитнулось. Було таке відчуття, що падав віковічний постамент, на якому стояв величний пам’ятник. Пам’ятник самій собі. Невістка, запитавши чи чогось не бракує, побажавши доброї ночі, пішла. А все-таки добре у неї серце. Пригадалось, як Галя гірко плакала, не вгодивши свекрусі своїми першими, як виявилося, занадто підсмаженими пиріжками. А скільки разів вона змушувала сина міняти «прихожу», та так і залишилася зі старою, як у тій казці. А чи була вона покірною жінкою? Певно, що ні. Скільки разів Микола йшов голодний з дому на знак протесту. А який сумний був його погляд, коли подарував їй букет польових квітів, а вона насварила його, що насмітив у кімнаті. Та що ж це таке? Один за одним пам’ять воскрешала давно забуті моменти її життя. Вони, ніби олов’яні солдати, німим докором ставали в довгий-предовгий ряд. – «Господи, невже все життя я боролася з Тобою? І лише після цього перелому нарешті почула Твій голос?! Як тільки шкода прожитих у непокорі днів. Якщо можеш, прости і будь милостивий...» Сили швидко танули. Але, чи не вперше в житті, вона нікого не покликала на поміч. Шкода було тривожити і невістку, і сина. Шкода стало всіх, кого образила, кого вже не зібрати, не вибачитись. «Господи, лишився Ти, прийми покаяння...» З очей потекли сльози. Сльози і розкаяння, і надії, і прощення. Вони несміливо пробирались до підборіддя по борознах – зморшках і текли, текли, ніби назбирались за все життя, очищаючи душу і наповнюючи миром серце. Кажуть, що такі сльози зовсім і не солоні. Але їх смаку Надія Семенівна вже не відчувала.

«Ісус відповів і до нього сказав: По правді, по правді кажу Я тобі: Коли хто не народиться з гори, то не може побачити Божого Царства» Івана 3:3.


Василь КРАВЧУК


Газета «Християнин» 04(18)2005


© 2008-2012