Газета «Християнин» (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас! На этом небольшом сайте вы можете прочитать все статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию. >>Читать последний номер<< >>Скачать календарь на 2022 год<<

Історичний нарис про Новокаховську церкву ХВЄ: смт Чаплинка

Історія Чаплинської церкви мені здалася досить цікавою. Можна сказати, що початок вона бере звідти, звідки і Хрестівська церква, і якщо подивитись з одного боку, то так воно і є, але була і інша сторона. Як би не було, та церква утворилась і не сама собою, Сам Бог керував людськими долями та серцями.

Якби трохи раніше, хоч років з десять назад, то розповідь ми б розпочали з Рихлевської Лідії Яківни. Бо саме в її хаті почали збиратися віруючі. На жаль, не встигли, Лідія Яківна відійшла у вічність. Та, слава Богу, живі ще свідки.

Розповідає Микитюк Валентина (до шлюбу – Жакун).

Народилася я 17 червня 1956 року. Батьки були невіруючими. Як розповідала мама нам пізніше, в їхньому селі було дуже багато віруючих. І вона часто маленькою ходила на зібрання. Та потім юність закрутила, завела далеко-далеко від Христа, від дитячої віри, надії. Вийшла заміж, чоловік Бога не визнавав, мало того, був Його противником. Але в серці жевріла любов до Того, про якого так багато чула і Якого втратила.

П’ятидесяті роки. Переселення. І вже ми з батьками обживаємо Херсонські степи. В с. Світле разом з нами приїхали віруючі дядьки: Петро та Миколай Онисимович Стрижеуси. Саме в їхньому домі і збиралися віруючі. Час спливав швидко. Ми повиростали. Свої доми, свої сім’ї. І що могло стримати від гріховного життя – мамині молитви. Вже четверо із нас прийняли Ісуса Христа, як особистого Спасителя, лишилась одна я. Та як би вона мене не вмовляла, я говорила лише одне:

– Мамо! Я Бога признаю, просто вірю по-своєму.

Та хіба ж то була віра? Шумні компанії, численні застілля з випивкою (ми з чоловіком вважались людьми «компанійськими»). Дивлячись на своє життя, я вважала, що ніколи не зможу стати християнкою. Пригадую, як будували наш дім. Скільки сили, скільки серця в нього було вкладено. Я думала, може це зробить мене щасливою. Мажемо стіни в залі, а мама схилилась на коліна молиться і плаче:

– Боже, дай щоб на цьому місці проходили молитовні служіння.

А я собі думаю: «ну що вона таке просить? Так довго будівництво триває, хоч би попросила, щоб швидше закінчили». Пройде ще немало років, коли зібравшись на чергову молитву в нашому домі, я буду згадувати прохання мами зі сльозами. Будівництво закінчили. Дім великий, гарний і все в домі є, а щастя так і немає. Дома сварки, сім’я розвалюється. Що ж робити? Хто допоможе?

1989 рік. Веземо маму на богослужіння в м. Нова Каховка. Про що я думала в ті хвилини? Чого чекала? Та лише зібрання розпочалося, ми з чоловіком почали плакати. Дух Святий торкався наших сердець. Пролунав призив до покаяння – пішла я, пішли мої діти, Діана та Діма, чоловік залишився на місці. Я плакала як мала дитина, так було тяжко, так хотілося звільнитися від свого гріховного тягаря.

– Господи, я шукала щастя. Та не знайшла його без Тебе. Прости і допоможи мені.

Зібрання закінчилося. Їдемо додому і раптом чую:

– Що ти наробила? Я тебе кину. Яка з тебе віруюча.

І я піддалася. Сиджу і думаю: « Дійсно, що я наробила, чого поспішила? Я ж ніколи не зможу бути християнкою». Приїхали додому, і ні одного разу я так і не пішла в зібрання. Томилась, страждала, а тут ще небажана вагітність. Все до купи. здоров’я слабе, роди переношу дуже важко. Що ж воно буде? Чи виживу? З такими питаннями після наркозу і заснула. Та коли прийшов час виходити з нього, переді мною постала постать молодого чоловіка в чорному одязі, і я почула слова:

– «Це все неправда. Ні Бога, ні раю, ні аду, ні кінця світу немає і не буде». Він зник. А я лежала і думала: «Дійсно. Скільки років люди чекають приходу Ісуса, а його немає. Мабуть, це просто міф». Остання надія, остання мрія була зруйнована. Мені так не хотілось жити. Навіщо? Життя без майбутнього – це не життя, а існування. Я хотіла померти. Здоров’я стало погіршуватися. Тромб на нозі не давав спокою, треба було їхати на операцію. В Кривому Розі сестра в лікарні працювала, то вирішили їхати до неї. А так як в сім’ї був повний розлад, до лікарні мусив везти мене батько.

Операцію назначили на п’ятницю. Та перед цим хірург попросив показати йому аналізи. Провіривши кардіограму серця, аналіз крові він відмовився мене оперувати категорично. І я стала умовляти.

– Будь ласка, лікарю!

– Жінко, не морочте мені голову. З вашими аналізами, ви помрете на операційному столі, і що потім робити?

– Будь ласка, зробіть милість. Я так хочу померти. Прошу, я розписку напишу, щоб з вас відповідальність зняти.

Лікар відмахнувся від мене рукою і пішов. Я ще довго плакала. Куди було їхати? Назад дороги немає. Поїхали до сестри, а та стала мене сварити.

– Валю, як ти могла з такими аналізами приїхати? Навіть кров змінилась.

Сиджу, голову повісила:

– Так може я вагітна?

– Вагітна? – вигукнула сестра, – так хто ж тебе буде оперувати. Йдемо до геніколога на псенорегуляцію.

– Ні, сестро, тільки не це – не приведи Господь, то зразу в пекло піду.

– То ж ти помреш! – не переставала вмовляти мене сестра.

– Краще померти! Танечко, я так зморилася, проведи мене в молитовний будинок, будь ласка. Не розумію, що робиться зі мною.

– Таня відповіла, що не можна ходити, на що почула у відповідь:

– Туди можна, навіть, якщо там помру.

Та не знала, що там на мене вже довго чекав Ісус. Я так плакала, що на мене люди почали звертати увагу, чому жінка так журиться.

– Господи, я така стомлена, в життя такі тяжкі обставини, в сім’ї невпорядкованість, та ще вагітність. Мені так не потрібна ця дитина. Що робити?

І чую голос:

– Дочь моя, благословлю плод чрева твоего!

І разом з цими словами зі мною сталася переміна, таке наповнення любові, радості. Мені так захотілося жити і весь світ обійняти.

Вийшла на вулицю, дивлюся, а все таке прекрасне, – квіти, листя… Підбігла до сестри, та питаю:

- Таню, ти чула, що мені Господь сказав?

– Ні, нічого не чула, – здивувалася та.

– Та як же? Він голосно говорив, – наполягала я.

– Нічого не чула. Але якщо ти впевнена, що то Господь, то йдемо на операцію, а від хірурга скриємо твій стан.

Операцію зробили. Виводять з наркозу, і раптом знову видіння. Виноград переді мною буяє, лоза довга. А я як привита гілочка. Милість Бога. Мене прийняв Сам Бог, яка то радість.

Забирати мене з лікарні приїхав вже чоловік, хоч і казав, що не приїде. Довгу тишу порушила першою я:

– Ти знаєш, чоловіче, колись давно я хотіла змінити свій життєвий напрямок, стати кращою, та ти зупинив мене. Я хотіла бути з Ісусом, ти не дозволив. Та сьогодні я хочу сказати тобі, що знедавна я попросила Ісуса увійти в моє серце, моє життя. Я попросила Його піти попереду себе – вибрала Його дорогу, дорогу спасіння. І хочу, що б ти знав, що з цієї дороги нікуди не зверну. Якщо ти згідний жити зі мною такою, то живи, якщо ні, то я тримати не буду. В хату зайшла на милицях. Стою, обдивляюся. З чого ж почати? З погріба, наполовину заставленого спиртним, все ж своїми руками робила. Кажу дітям:

– Виливайте!

І потекли білі, червоні ріки. Майже все вилили, залишилась остання велика ємкість. І раптом мені стало страшно:

– Ой, що ж воно буде, як чоловік побачить? Та як же жити без цього? Хвилина вагань, та, слава Богу, перемогла.

– Це ж знову біля мене каламутник, геть від мене!

Та й жбурнула з останніх сил те страшне зілля.

Незабаром і чоловік прийшов.

– Миколо, те що я виготовила своїми руками, я все вилила. І відтепер я такого в домі не потерплю.

– Не може бути, – не вірячи тому, Миколо поспішив, у погріб – дійсно пусто.

– З глузду з’їхала. На цьому і все.

І тут Господь помилував, не допустив сварки. Ревізія в домі ще тривала. Та коли все мерзотне було знищене, я подякувала Ісусу за сили і підтримку. Слава Тобі, Боже!

Лікарняний закінчувався. Потрібно було йти на роботу. І тут я згадала про ще одне не вирішене питання. Я ще нічого не говорила чоловіку про вагітність, але спершу хотілося вияснити, чи залишаємося ми разом. Не хотіла спекулювати дитям.

– Коля, нам потрібно поговорити, – почала я. – Що ти вирішив, чоловіче, кидаєш мене чи будемо жити далі?

– Та ні, Валю, будемо жити.

– Тоді слухай, у нас буде дитина.

– Як дитина? Ти мене спитала? – обурився чоловік.

– А ти мене спитав? Ти ж знаєш, що для мене ще одні роди. Може забере мене Господь, то залишишся з дітьми.

Ні одне дитя не було таким довгоочікуваним, як це. І вже в Херсонській лікарні, коли почала відходити від наркозу, мені говорять:

– Валя, ти чуєш? Чоловік приїхав, ти ж поглянь, мабуть, найкращі квіти на базарі купив!

Після мого щирого покаяння життя почало налагоджуватися. В сім’ї ставало все спокійніше, хоча бували ще конфліктні ситуації, та Господь допомагав їх вчасно погасити. Дуже хотілося в зібрання віруючих. Разом помолитися, разом прославити живого Бога, почути проповідь Євангелія. В сусіднє село багато не наїздишся, а чи є в Чаплинці – не знала. Поспитала, дали адресу, вул. Кудрі, будинок Рихлевської Л.Я., де на той час збирались вже майже дванадцять чоловік. Стала ходити туди, і до нас почали їздити брати з Нової Каховки. Та між ними почались якісь чвари. Брати приїхали раз, другий, третій, та все нам ради не можуть дати. Тому Василь Стрижеус, пастор тієї церкви, наказав їздити в Хрестівку, де на той час вже була діюча церква. Хоч це було і важко та робити нічого. Почали їздити, я і Лідія Яківна. Та в молитві перед Богом продовжували просити молитовний будинок, всім серцем віруючи, що цей день настане. Дні, тижні, роки минали, а молитви не зупинялися.

В 1996 році до нас приїхав мій племінник зі своєю дружиною та дітьми, Віктор та Валентина Котяш. Я була впевнена, що саме Господь прислав нам його, і тепер у нас вже буде і свій молитовний будинок, і свій служитель. Відчуття не підвело, та ще пройде немало часу, поки це настане.

Народився в Криму 26 квітня 1969 року. Пізніше переїхали в м. Кузнецовськ, Рівненської області. Батьки були невіруючими, лише двоюрідна бабуся, яка жила в селі Світле Херсонської області вірила в живого Бога. Я думаю, що саме по її молитвам Господь почав працювати і над моїм життям. Моя юність пройшла далеко від Господа. Я ніколи про Нього не думав, я ніколи Ним мне цікавився. У мене були свої плани на життя, де Богу місця не було. Я ніколи не зустрічався з віруючими, ніколи мені ніхто не свідкував, нічого не розповідав, хіба що моя двоюрідна бабуся, коли я приїхав до неї, спробувала дати послухати приймача, відмітив хвилі, які я повинен слухати. Звичайно, цього я не робив. Час відпочинку проходив і я від’їжджав додому таким яким і був. Та надомною були Божі очі, які бачили мене, і Божі руки, які керували моїм життям.

Першою в нашій сім’ї прийняла вістку про спасіння моя мама. Я вже був досить дорослим, мав професію, свою сім’ю. часто навідував свою матір. І саме вона почала розповідати мені про Христа розп’ятого і воскреслого. Я слухав і посміхався. Думав, добре-добре, ти хвора, інвалід, саме таким людям можливо і потрібен Бог, віра в щось, надія. Я не перечив, навпаки дуже зрадів, що мама хоч у цьому знайшла собі утіху. Та кожного разу, коли я приходив, чи приїжджав до неї, вона тільки і говорила, як про свого Спасителя. Моя мати! Педагог, комуніст, активний партійний діяч без перестану свідчила про велику дію Божу. Я став думати, що можливо вона втратила розум, та бачачи її очі з остаточним висновком не спішив. Почав вести себе обережніше.

І вже коли наступного разу починалася розмова, я вже заперечував «Вірити в Бога можна, та вже не на стільки» – дивувався я. Та щоб щось доказати у мене не доставало аргументів. Мати базувалася на Біблії, а я Біблії не знав. Тому вирішив прочитати її, щоб доказати їй, що то все неправда, що то все казки. Почав читати з Нового Заповіту, спочатку сам, потім з дружиною Валею. І чим більше читав, тим більше переконувався, що Бог є. а ще часто доводилося возити матір до церкви. Раніше в зібрання, навіть, не заходив, а цього разу вирішив послухати. Один раз, другий і по молитвам матері, сестри, бабусі і ще на той вже час багатьох моїх родичів. 13 листопада 1994 року змирився перед величчю Божою, зрозумівши, що саме він Є істина.

Додому прийшов новою людиною. Валі дома не було, поїхала до своєї мами. Та дуже хотілось поділитись своєю радістю, тому не дочекатись її повернення, вирішив подзвонити, на що Валя відповіла:

– Добре! Я приїду розберуся.

І почалася тижнева війна. Війна з різними ультиматумами, з плачем, гнівом.

Цікаво, що покорило Валене серце?

– Скільки б я не говорила Віктору, скільки б я не погрожувала, не сварила, не принижувала, у відповідь завжди чула лише одну фразу: «А я все одно люблю тебе». Лише це бентежило. Звідки Віктор має стільки сили, стільки терпіння? Хто дає йому сили любити та прощати? Я розуміла, що цього не маю, тому почала прислуховуватись до його слів, і 19 листопада цього ж року схилилась серцем перед живим Богом. Там в місті Кузнецовськ ми почали активну працю на ниві Божій, разом молились, разом вивчали Слово Боже, разом співали. І наш перший віруючий новий рік зустріли по особливому. Відкриємо збірник пісень, нічого не знаємо, та нас це не бентежило свої мелодії придумували та й співали-співали, раділи, дякували Ісусу за навернення.

Чим більше ми читали Слово Боже, тим більше у нас з’являлося питань. Виявляється, що наша церква і її вчення не єдина, є ще багато інших деномінацій. І перед нами постало питання: «А чи в правильній церкві ми покаялися?» І ми почили шукати.

Після короткочасних пошуків брат Віктор з дружиною Валею познайомились з харизматичним рухам, щойно з’явившомуся в їхньому місті. Зацікавились, стали навідувати. Старші брати застерігали: Віктора, щоб той був обережним, та їм хотілось самим у всьому розібратися. А щоб це краще зрозуміти вирішили вийти з миром зі своєї церкви та перейти до церкви харизматичного направлення. І якщо там дійсно не добре, то вони повернуться. Це було неймовірне рішення, та що залишалося робити служителям? Відпустили.

Про довгу подорож і пізнання невідомого описано на сторінках газети «Жива Надія» в №4 2004 р. під назвою «Харизмати – хто вони?».

Життя продовжувалося, а бажання служити Господу не стихало, хотілось як найбільше бути корисним. Почались тривалі часи з постами та молитвами. Я відчував, що якесь служіння для мене приготовлено, але яке? Продовжував молитись. І одного дня я бачу видіння: два місця Писання Євангелія від Матвія 6:33 спершу засумнівався, чи від Господа, чи просто приводилось. Та відкривши Біблію зрозумів, ці слова до мене. Почав розмірковувати, щоб могло заважати моєму служінню? Робота. 1 квітня я вже стояв з заявою про звільнення біля кабінету директора. Почувши моє прохання дуже здивувався. Добровільно відмовитися від такої високооплачуваної роботи міг лише безумець. Та я всім серцем вірив, що то Божий поклик.

Валентину нова вістка приголомшила, на руках двоє дітей.

– Як ми будемо жити?

– Ми будемо служити Господу

– А як?

– Не знаю, будемо молитись

І кожного ранку я направлявся за місто в поля, луги і молився, шукав Божого лиця.

Десь в глибині душі прийшла думка, що мені потрібно їхати в якесь село, та куди? Маючи вищу освіту інженера електричної техніки, розумів, що там мої знання не згодяться. Що ж робити? І невдовзі в мої руки потрапляє книжка з оповіданням про євангеліста Онищенка. Звернув увагу на його діяльність. Проповідник був чоботарем і саме з цим вмінням він ходив з села в село, ремонтуючи взуття та проповідуючи Євангеліє спасіння.

Відповідь знайдена – буду чоботарем. Вивчився на цю професію, та й помандрували, залишивши свою уютну квартиру, рідне містечко Кузнецовськ, з її вражаючою атомною станцією. Їхали до бабуся в село Світле Чаплинського району, нібито в гості з вірою в серці, що Господь укаже те місце, де ми потрібні Йому.

Ранок. Село, якщо можна так назвати одну вулицю з декілька десятків, ще не зовсім зруйнованих хатин. А ось і наше нове житло. Приголомшливий таксист, зовсім нас не розуміючи, швиденько поїхав. А ми ще деякий час стояли і мовчали, поки двері хатинки не відчинилися і на порозі ми побачили не менш здивованіше нашому приїзду, бабуся. Та все ж здивування замінилося радістю, а на серці полегшало. Легкий південний вітерець трохи заспокоював.

– Все буде добре, – шепотів він.

Після квартирних умов прийшлось чи мало потрудитися в новій оселі, щоб хоч трохи її прикрасити, та вночі на нас чекав сюрприз – криси… Вони бігали по хаті, бажаючи познайомитись з новими мешканцями, часом підходячи занадто близько. Підв’язавши їжу до стелі прийшлось чергувати, а одного разу Валю навіть вкусили, мабуть не сподобалась.

– Чи було бажання повернутися?

Ні. В кожній хаті жили п’янички, люди гинули від алкоголю, ми не могли лишити їх без звістки про спасіння. Узявши в руки гітару, пішли по селу співаючи та запрошуючи людей на зібрання. Люди виглядали, прислухалися. У вечері в бабусиній хатині відбулося перше Євангельське зібрання. Читалось Слово Боже, співались пісні, читались вірші. Трохи освоївшись почали шукати в цій місцевості віруючих. Знайшли. Найближчими виявилась Хрестівська община. Так і вирішили: серед тижня проводити зібрання у с. Світлому, а в неділю ходити в с. Хрестівку.

Нам потрібно було тут залишитись, і ми почали шукати житло. Були і в Асканіі Новій, і в Надєждовці і в Хрестівці. Та все ж таки вибір пав на Чаплину. Швиденько поїхали, продали квартиру і заселились по вулиці Перекопській. І так кожне зібрання наша невеличка сім’я: дві сестри з Чаплинки – Лідія Козаченко та Валя Микитюк, та три новонавернені сестри зі с. Світлого направлялись у с. Хрестівку. Але і це ще не все. До початку Чаплинської церкви було ще знайомство з іншою Чаплинською церквою «Благодать» і певний час нашого в ній служіння та зібрання в Хрестівці час від часу навідували. Та і там коріння свого не вдалося пустити, щось заважало. «Боже! Де Ти вбачаєш нас максимально корисними Тобі?»

Знову ми в Хрестівці. Багато разів навідувавши це зібрання я мав нагоду познайомитися з пастором цієї церкви Кравчуком Василем Вікторовичем та його батьком Віктором Романовичем.

В 1999 році ми їдемо до них на бесіду. Довга була розмова, багато про що хотілось розповісти, спитати, почути. І серце підказувало, що пошуки закінчувалися і прийшов час кидати якір. Так і зробили. В цьому ж році нас прийняли в члени Новокаховської церкви. Та деякі душі церкви «Благодать» приліпилися серцем до нашої родини, розлучатися з нами не хотіли, тому при нагоді стали цікавитися в якій ми церкві, яке там служіння. Нікого не загітувавши, дав адресу Нової Каховки, пр. Дніпровський 14а. побувавши на тих зібраннях люди почали виходити з церкви «Благодать». Дивно. Яка різниця? – Спитаєте ви. Та це відома лише особисто кожній душі, бо це її вибір.

Згодом ця ж частина вихідців попросилася в члени Новокаховської церкви, сюди входили віруючі із Магдалинівки і Андріївни. Прийняли. Зібрання у Хлистівці наповнилися так, що вже було тіснувато. Добре було разом, та їздити чи ходити в Хрестівку було не досить зручно, вік різний, часом важкувато добиратися.

8 січні 2000 року до нас на зібрання приїхали брати з Нової Каховки на чолі з пастором В.В. Кравчуком, постало питання: що ви хочете?

– Ми хочемо свою церкву, своє зібрання.

І 26 лютого 2000 року на членському зібранні, де був присутній старший пресвітер О.І. Бабійчук та його заступник В.В. Кравчук. нам дали згоду на реєстрацію нашої церкви, кількість якої становила 10 чоловік. Для зібрань почали наймати кінотеатр, потім контору, був і магазин «Світанок». Продовжували приходили люди та залишатись. І все було нібито добре та незручності з місцем зібрань деколи пригнічували, часто богослужіння зривалися з деяких технічних причин. Тому підлаштували нашу кухню, вирішили збиратися там. Це продовжувалося майже два роки.

В 2002 році ми знайшли дитячий садок, викупили, почали реконструювати, відповідальним за це були поставлені Дрозд Валерій Олексійович і я, Котяш Віктор Федорович (в цьому ж році Віктора Федоровича рукопоклали на дияконське служіння). Реконструкція молитовного будинку затягнулася аж до 2007 року. Роботи було зроблено багато. Колишній дитячий садок перетворився на чудовий молитовний будинок. Велика зала, кухня, дитяча, кімната для недільної школи – це все праця багатьох віруючих, які вклали своє серце. Також велика фінансова підтримка з Херсонської та Новокаховської церков. Нехай воздасть їм всім Господь.

2 червня 2007 року відбулося довгоочікуване освячення Чаплинського молитовного будинку. Сльози радості можна було побачити на багатьох лицях. Повний молитовний будинок віруючих, як місцевих так і гостей. Вірші, псалми, спів місцевого хору. Словом «дочекалися!».

Добрий був початок Чаплинської церкви та її служителів, але як зазначає Слово Боже, що не початок спасає, а кінець. Тому бажаємо Чаплинській церкві йти вузенькою тернистою Євангельською дорогою, бо як сказав Той Хто Ходить між сімома золотими світильниками: «Будь вірний до смерті і Я тобі дам вінця життя!» (Об. 2:10).

Ірина Булан (Долгіх)