Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Золотий сопрано

За вікном буяла весна. Чутно було спів пташок, горобці метушились, стрибаючи з гілки на гілку, здіймали гамір, ніби вони були єдиними, хто в цей день міг хазяйнувати у садку. Через прочинене вікно пробивався запах розквітлої черешні, гілки якої кілька місяців поспіль настирно просились у приміщення, ніби боялись, що зима не мине і вони не зможуть дочекатись весни, але скло, видаючи протяжні звуки, так і не впустило їх до тепла, змушуючи боротись до останнього.

І от тепер одна маленька гілочка, прикрашена квіточками, нарешті змогла дізнатись, що ж там за склом. Якби вона знала, що принесе її цікавість тимчасовій мешканці цієї кімнати, вона, певно, зазирнула би раніше.

Цього ранку Марія Іванівна прокинулась ще на зорі. Тривожні думки не лишали її серця. За вікном далеко сумно били у дзвони, ніколи їй не доводилось звертати на них увагу, але не сьогодні... Сьогодні вона вимушена була прислухатись. Фізичні сили її потихеньку лишали, тільки думки могли літати з неймовірною швидкістю. Здавалось, це єдине, на що ще вистачало сили. А дзвони нагадували, що сьогодні велике християнське свято – Великдень. Десь там далеко люди збирались кожен по-своєму святкувати, в багатьох з них у серцях була радість. А в рідному селі її християнська родина піде до новозбудованого Дому молитви, фото якого нещодавно надіслали племінники. Які вони сьогодні щасливі, святково вбрані. А їй одиноко і сумно. Ой, звідки ці думки? Очі мимоволі дивились на стелю, а там нічого нового не було видно. І хто б подумав, що вона буде колись в такому стані? У відповідь почулось, як дятел почав щось рахувати. Цікаво стало. Невже він почув її питання? Вона повернула голову до вікна, в яке зазирала наша подруга – гілочка. Сонце рожевим світлом залило кімнату, і стало видно яскраві квіточки черешні. Десь вона їх вже бачила...

Це було давно... Майже півсторіччя тому там, далеко вдома. І думки, мов баскі коні, понеслись туди, у дитинство, яке раніше не було коли згадувати. Ось зараз мають відчинитись двері, ввійдуть тато з мамою, і пролунають слова: «Христос Воскрес!», у відповідь Марічка зіскочить з ліжка і вигукне, кидаючись у обійми батьків: «Воістину Воскрес!». Вони швиденько зберуться і підуть зі старшим братиком і молодшою сестричкою на зібрання. Збиратись треба швиденько, поки не прокинулись місцеві активісти і комуністи після бурхливого вечора, проведеного в клубі. Зібрання відбуватиметься при зачинених вікнах і дверях, але в неї тріпоче серце, адже сьогодні братик має розказувати вірша, а вони з мамою і сестричкою будуть співати псалом. Хоч у великій кімнаті, заповненій людьми, не видно світла сонця, все в ній говорить про воскресіння Христа, настрій кожної душі, кожного хориста і проповідника, кожної дитини і сивочолої людини, а особливо гілка черешні, яку хтось поклав серед квітів на столі перед стареньким пресвітером. Натхнене зібрання проходить дуже швидко, ось нарешті вірш братика і їх псалом... Вона співала від усього серця, дзвінкий голос чули всі присутні, у багатьох на очах були сльози, було відчуття, що крізь завішені ковдрами вікна проникла пісня солов'я. Потім вся церква дружно сказала: «Слава Богу!» А як радісно було на серці, що і вона змогла прикласти зусиль до спільної радості. Після зібрання багато хористів казали мамі і татові, що в них у сім'ї росте майбутня хористка, що Марічка має сильний голос, а диригент хору так прямо і сказав: «У неї – золотий сопрано». Всі пригортали її, раділи, що у їхньої церкви є майбутнє...

Думки понеслись знову... Ох, той сопрано! Потім у школі вчителька запросила її заспівати, всі тішились, що у класі є така талановита дитина. Щоправда, пісні вона почала співати не християнські, та байдуже – у неї ж особливий голос. Зібрання почали все частіше розганяти, батько був дуже збентежений тим, тому мама не хотіла розповідати про досягнення доньки у вокальному мистецтві, щоб не додати йому горя. А Марія тепер готувалась вступати у піонери. Всі вчителі казали, що погано буде, якщо такий сопрано «зогниє у секті пережитків імперіалізму». Що значили ті слова, вона не знала, але тепер у школі носила піонерську краватку, їй ставили гарні оцінки, щоправда, інші діти віруючих батьків не носили і за те отримували погані оцінки, але що їй до того – у неї золотий сопрано! І понеслись репетиції хору, конкурси, визнання. Ні, під час навчання у школі вона не відвідувала клуб, навіть інколи ходила на зібрання. Матуся намагалась у всьому Марічку підтримувати, адже так мало хто в ті часи міг знайти прихильність вчителів. Тому виклики, які повставали перед церквою, обходили донечку стороною. Мама, як могла, оберігала її від посвячення у християнське життя, щоб дитину не травмувала радянська дійсність і в результаті не пошкодила її майбутньому, навіть десь глибоко в серці раділа, що доньці, на відміну від її батьків, відкрито майбутнє у тій державі. Прийшов час, коли мама розповіла татові про досягнення доньки, яка тоді вже була маленькою впевненою атеїсткою, хоча був час щось змінити, проте тато не мав на те сили, тяжкі то були часи. Та і мама зрозуміла помилковість своїх думок, але донька вже не могла і не хотіла змінювати свою позицію, занадто мало її турбували справи родини та церкви. Ну а потім комсомол, медаль після закінчення школи. Вступ до одного з кращих медичних університетів. І тут активна громадська позиція, знову визнання, але на іншому рівні. Батьки далеко, а навколо гарні хлопці та дівчата, життя у гуртожитку, любила гарно вдягнутись, підфарбуватись, на всіх вечірках була центром уваги. Коли раз на півроку приїжджала додому, постарілий тато лише хитав головою і казав, що Бог за талант спитає. Але який Бог?! Гагарін же літав – не побачив, та і вона вже тепер вчена людина, вивчала філософію, читала Ніцше, Вольтера, Канта, Леніна, Маркса... Те, що вона має чудовий голос, – просто збіг випадковостей. А взагалі їй байдуже! Мало того, що всі захоплюються її розумовими здібностями, вона тепер може змусити будь-кого захопитися нею, адже у неї – золотий сопрано! Одне лише, чого вона боялась, коли приїжджала додому, так це того, що тато попросить заспівати ту пісню, що вперше повідомила про її талант. Батько дуже плакав, коли чув її спів. Але чому він плаче? Всі навпаки захоплюються! Але думати про це не було коли. Далі рідше вже бувала вдома. Потім вийшла заміж за гарного юнака – головного інженера великого підприємства, який посперечався з хлопцями, що ота зірка всіх вечірок стане його дружиною. Він її справді дуже любить, та як не любити, адже дружина щедро обдарована природою. Потім у них з'явились, як захоплено говорив чоловік, «два орла і одна квіточка», дуже схожа на маму з густим чорним кучерявим волоссям, та і голос дзвінкий, мабуть, також сопрано. Та і в неї на роботі пройшло визнаня, стала завідуючою відділенням обласної лікарні. Жодне свято не проходило без неї. Багато людей дякували, приходили не з пустими руками. Нічого в тому поганого нема. Вони вже майже прийшли до світлого майбутнього. У них перших у багатоповерховому будинку з'явився новий автомобіль «Жигулі» третьої моделі, дача у мальовничому куточку на березі річки. Багато знайомих, людей, які ніби готові допомогти в будь-який момент. О, як приємно, коли тобою пишається чоловік, коли жінки із заздрістю слухають, як ллється твій золотий сопрано і як він зачаровує чоловіків. Як добре, що її талант не зогнило там, у сільській церкві, що батьки далеко, ніхто не нагадує про Того, Хто буде питати за дароване золото. Вже і діти – школярики підростають, життя як у раю...

Одне лише не дає радості – батько чомусь ніколи не розділяє радості досягнень, скільки раз вона з чоловіком доводили батькові, що Бог вигаданий, що Його нема – все намарно. Хоча погоджувалась читати батькові Біблію, та багато чого вона пам'ятала і з дитинства, але черстве серце не хотіло чути голос Божий.

Вже і дітки студентами стали... Прийшла сумна звістка – батько тяжко хворий. Хотіла забрати його до себе в лікарню, та той уже зібрався «додому», як він висловився... Але просив, щоб не відверталась, коли Господь буде її кликати, бігла швидше, не спізнилась. Тата не стало. На траурному богослужінні зібралось кілька сотень віруючих, як молодих, так і старших. І співають гарно, і скільки вона почула тут сопрано, причому золотих, вищої проби, аніж у неї. А вони, ці віруючі, не такі вже темні, як її вчили, і не пропали тут, і не зогнили. А який чудовий був у неї батько, кілька десятків людей свідчили про це, а вона... Марія або не знала, або не хотіла знати.

А потім, мабуть, почав Бог кликати. Чоловіка звільнили з роботи, він тяжко захворів, серце не витримувало, але вона ж лікарка з визнанням, за знайомством обстежили кращим обладнанням, підлікували, роботу знайшов. Після того син потрапив у ДТП, але в золотого сопрано є знайомства, з правоохоронцями все владнали, сина вилікували. Нікого Ти, Боже, не докличешся! Знову все добре, знову чути на вечірках та святах золотий сопрано. Відгриміли весілля у дітей, всі влаштовані, все чудово. Лише серед ночі, коли на серці туга, коли починала перераховувати, скільки друзів було, а скільки лишилось, згадувались татові слова: «Доню, Бог спитає за золото!» Потім вже правдами і не правдами понизили її у званні, гірко на серці, але що поробиш, ти вже майже пенсіонерка. Стала замкнута у собі, дратівлива...

А потім почала втрачати сили, розуміла, що не з проста. Почались обстеження. Ох, скількох людей вона направляла на обстеження в онкологічне відділення, а тепер з сумом на обличчі відправили сюди її саму. Місяці обстежень лише підкреслювали складність захворювання і правдивість діагнозу. Так, хворий чоловік любив її, дітки відвідували. Для неї підготували найкращу палату, сестрички приходять вчасно, але сили просто розтають. І ось цього ранку втомлена, хоч і гарна, з тим самим густим кучерявим волоссям, жінка лежала в ліжку, пахло ліками, черешневим цвітом, щебетали пташки за вікном. Багато що її сердило, тяжко було на серці. А в голові ніби молотом звучало: «Треба давати відповідь за золотий сопрано!» І пошепки говорила: «Просто нема що сказати, чим виправдатись. От якби хоч тато був поряд, а він «вдома» десь далеко там, за сонцем. Гіркота переповнила серце, от якби квіточка черешні повернула мене назад додому в дитинство, а може, ні, не треба! Двічі проживати життя намарно не хочеться. Хто ж винен в безцільності мого життя? Тато? Ні! Він свята людина! Ох, якби я дізналась про його життя трохи раніше, а не на погребінні! Мама? Можливо, але скільки вона плакала за мене на колінах, мабуть, пізно усвідомивши свою помилку у вихованні. Може, той старий пресвітер? Та ні! Він двічі сидів за віру і потім, хворий, відійшов у вічність. А може церква? Та я ж її вважала сектою, я не маю права звинувачувати в будь-чому святих людей! Скільки разів я могла залишити свій шлях і покаятись. Цікаво було, що далі буде... А далі?..» В її очах забриніли сльози, захотілось виплакатись. Так і задрімала...

Сонце почало світити їй на обличчя, а снилось, що то її тато пригорнув до себе, закутав у ковдру і несе на нічне зібрання (тоді такі були часи). Крізь сон до неї почали прориватись звуки пасхальної пісні, це у них в церкві співають. Тато, мама поряд, старенький пресвітер відкрив Біблію, і схоже, що зараз буде йти до столу, вкритого вишитим полотном, на столі стоїть гасова лампа, адже через завішені вікна сонце не проникає у кімнату, наповнену такими щасливими людьми. У всіх посмішка на обличчі. Ох, яке миле це дитинство! Ось пісня закінчилась. Пресвітер підняв високо розкриту Біблію. Знову чути Великоднє привітання: «Христос Воскрес!» крізь сон вона від усього серця вигукнула: «Воістину Воскрес!» Власний голос змусив її прокинутись. Це був лише сон! Марія Іванівна вже хотіла засумувати. Але не встигла. Залунала нова пісня. Та сама пісня її дитинства, з якої почались ранкові роздуми. Але де вона? Там за вікном! Де тільки взялись сили, у палаті №5 залунав голос – золотий сопрано!!! Вона співала цю пісню, яка радість!!! Пісня стихла, пролунав молодий юначий голос: «Христос Воскрес!» Марія Іванівна на цей раз, зібравши всі свої сили, від усього серця вигукнула: «Воістину Воскрес!» В цей час до палати забігла медсестричка з питанням: чи, може, їх, сектантів, прогнати, чи заважають начальниці? «Ні, доню, не заважають! Поклич їх, рідненька, якщо можеш, осюди, прямо в палату». Здивована лагідним зверненням, дівчина побігла кликати тих, які за вікном співали.

До палати зайшли зо три десятки молодих людей із запитанням на обличчі. Вона попросила заспівати ту пісню ще раз. Сльози текли по її щоках, але не сльози відчаю, сльози надії. Потім була сповідь перед молоддю, багато з них плакали і каялись в тому, що думали забрати золото собі, каялась і вона. Молились разом, знову співали, знову молились. В палаті вже не пахло ліками, пахло тільки черешнею і трояндами, які хтось із молоді похапцем приніс. І знову текли сльози... Не горя, ні! Радості! Вона вже прощена Христом, тепер для неї прийшла весна, і неважливо, чи буде вона ще жити на Землі, її життя починається спочатку.

Вперше у житті Марії Іванівни сталося диво! Диво примноження талантів. Голос, золотий сопрано, вперше примножив золото, за яке питає Господь, адже серед молоді було кілька душ, які там, у палаті №5, вирішили присвятити своє життя лише Творцю і нікому іншому!!!

Андрій КРАВЧУК


Газета «Християнин» 01(59)2016


© 2008-2012