Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Вчителька

Віра росла в християнській сім'ї, дівчинка була найстаршою. І як правило найбільше роботи вдома лягало на її плечі. Дівчина закінчувала одинадцятий клас, вчилась на відмінно. Перед нею постав великий вибір професій. Село, в якому вона проживала, не було багате на робочі місця, тому після закінчення навчання повернутися додому і працювати в рідному селі, а головне бути весь час вдома, біля батьків, – виглядало казковою мрією.

Менший братик та сестрички дуже любили свою старшу сестру. По-перше вона могла допомогти зробити домашнє завдання з будь-якого предмету. А по-друге вона при цьому надихала сестер та братів вчитися в школі відмінно, щоб тоді, коли вона поїде навчатись, вони могли теж допомагати один одному.

– Віро, ну як читається це слово? Ну, Віро! Допоможи будь ласка! – не замовкала Поліна.

– Зараз, ти ж бачиш, що я пояснюю Сергійку задачу з математики, – обізвалась Віра і знов почала все спочатку, малюючи при цьому на чернетці човни, які з різних місць вирушили один одному на зустріч.

– Ну, Віро! Ти ж говорила, що хочеш стати вчителем англійської мови, то ж допоможи мені, я як раз не можу прочитати цей важкий текст... – не замовкала Поліна.

– Ні! Давай мені спочатку поясни, а потім їй, – тримаючи за руку Віру, вимагав Сергій.

– Віро! Йди сюди, мені треба допомогти почистити картоплю на вечерю, – покликала мама старшу доньку.

– Все! Оце ви шуміли багато, тепер я вам нічим не допоможу, – трішки з гіркотою в голосі відповіла Віра і пішла на кухню допомагати матері.

– Це все через тебе. То англійська у неї, то слова якісь, то текст, то ще щось! Тепер іди й сама проси Віру, щоб вона до нас ще раз прийшла допомогти виконати домашні завдання, – обурився на сестру Сергій.

– Добре, зараз піду, – сказала Поліна, встаючи з-за столу.

Віра в цей час допомагала матері. Чесно кажучи, вона і не збиралась ображатись на Поліну та Сергійка. Вона знала, що старша, і що батькам не вистачає часу вчити з дітьми уроки, тому вважала, що це її праця.

– Віро, я буду чекати, поки ти не поясниш математику Сергійку, тільки пообіцяй що і мені допоможеш, – почала Поліна смиренним голосом.

– Обов'язково допоможу, тільки трішки почекай, я зараз прийду, – відповіла сестра, як ніби нічого й не трапилось.

Коли всі уроки були вивчені, ранці складені, всі зібрались на молитву. Батько попросив, щоб Віра відкрила Біблію, як найстарша, і прочитала те, що їй перше впаде на очі. Донька відкрила і прочитала: «А роблячи добре, не знуджуймося, бо часу свого пожнемо, коли не ослабнемо. Тож тому, поки маємо час, усім робімо добро, а найбільш одновірним!» (Гал. 6:9-10), і подивилась на батька. Тато роз'яснив діткам, як на практиці застосовувати прочитане, намагаючись робити добро всім, кому тільки можна.

Після сердечної молитви дім Ольги та Давида оповив сон. Всі спали. Не спала тільки Віра. Їй так хотілось вже визначитись на кого вчитись, ким стати. І з математикою в неї добре, і англійська на відмінно, і українська не погано. Що його робити? Трохи полежавши, вона встала на коліна біля свого ліжка і почала молитись: «Господи, я не знаю на кого мені вчитись, але я хочу завжди робити людям добро і допомагати всім, чим тільки зможу. Хай мені цієї ночі присниться сон, де я буду бачити себе тим, ким Ти хочеш. Нехай це буде лікар, чи швачка, чи економіст. Я все прийму, як від Твоєї руки. Допоможи мені, Господи...»

Ранок в великій сім’ї дуже жвавий: хтось шукає свій одяг, хтось не може пригадати, де поклав вчора свій портфель, а комусь треба терміново доробити якесь домашнє завдання. Коли всі сіли снідати за великим круглим столом, Віра почала:

– А знаєте ким я буду після закінчення школи?

– Вчителем! – майже в один голос відповіли діти.

– А чому ви так думаєте? – здивувалась Віра.

– А тому що ти дуже терпелива і любиш таких дітей, як ми, – відповів Сергій.

– Так, це вірно. А хочете я вам щось розповім, тільки швиденько, бо ми можемо запізнитись до школи, – почала вона.

– Так, ми слухаємо, – зацікавлено притихли діти.

– Я вчора, коли всі вже відпочивали, довго не могла заснути – все думала, ким я буду, як закінчу школу? І попросила Бога, щоб він дав мені сон, де я буду бачити себе в майбутньому. А знаєте що мені приснилось? Так! Я бачила себе в великому класі, з просторими вікнами, вчителем. За партами сиділи десь двадцять учнів-першачків, вони мене дуже уважно слухали. Мені це так сподобалось, що я дійсно подам документи в педагогічний інститут на вчителя молодших класів. Чому молодших? Мені з ними легше, як оце з вами, звикла вже, – закінчила Віра.

– О, це чудово! Тільки шкода, що я вже в другому класі. Так би ти мене вчила, – засумувала найменша Надійка.

В школі, як завжди: уроки, завдання, контрольні, перерви, ще щось. Якісь свята, конкурси... Віруючим дітям не завжди легко навчатись. Але батьківські молитви та виховання у християнській атмосфері вдома полегшують навчання серед учнів, які не знають Бога.

Віра закінчила школу з медаллю. На випускному вечорі вона була найгарнішою. І не тільки тому, що в неї було пристойне плаття, чи скромна зачіска. Ні! Її обличчя світилось радістю, яка може бути тільки у християн. Майже вся молодь з Церкви прийшла підтримати та привітати свою дорогу, по вірі, сестру. Хтось з однокласників Віри зауважив, що в нього, відомого на три села хлопця, менше друзів, ніж в цієї тихої та скромної дівчини. А Віра була дуже щаслива, і хоча прийшов час прощатися з дитинством та від'їжджати на навчання до іншого міста, далеко від дому, від молоді, проте в її серці була надія, що вона повернеться в село і буде працювати простою сільською вчителькою початкових класів.

Так як їй снилось, так все було і на яву. Віра вступила до педагогічного інституту на вчителя молодших класів. З боку батьків вона відчувала велику підтримку і благословення, яке, як їй казали батьки, вона заслуговує. Студентські роки проминули швидко.

Після закінчення навчання Віру направили в її село, працювати в школі вчителем молодших класів. І дійсно, для неї виділили простору кімнату з великими вікнами. Адміністрація школи була задоволена молодою вчителькою з вищою освітою, ще й живе неподалік, а також має дуже позитивну біографію. Всі знали, що Віра з віруючої сім’ї, та і вчителі ще пам'ятали її як добру та старанну ученицю.

В цьому році вона буде набирати свій перший клас. Якось їй трошки моторошно. Все-таки вперше. Які вони будуть ці діти? Чи зможе вона їх чомусь навчити? Що воно з того сну буде?

Літо пролетіло непомітно. Перше вересня зібрало всіх школярів біля подвір'я школи. Перший клас обступив свою молоду вчительку. Вона відрізнялась від інших викладачів. Віра була одягнена святково. Темно-червоний костюм був сьогодні їй, як ніколи до лиця. Вона хвилювалась.

– А моя сестра теж вчитель, от мені тепер буде добре, – не могла нахвалитись своїм однокласникам Надія, весь час захоплено показуючи в бік старшої сестри.

Залунала музика і первачків повела в дружнє коло учнів, молода вчителька Віра Давидівна. На цей раз учнів першого класу, на відміну від минулих років, було багато, аж двадцять.

Після святкової частини всі учні зайшли в школу, кожен в свій клас. Віра Давидівна теж повела своїх маленьких учнів в світлий клас на першому поверсі. Зайшли також майже всі батьки. Вчитель не довго затримувала їх. Пояснивши, коли будуть проходити уроки, і які, що треба покласти дітям в портфель та вирішивши ще деякі організаційні питання, Віра Давидівна відпустила всіх додому. Батькам сподобалась ця цікава вчителька, і поки діти розходились, вони підійшли до неї і подарували букет з 21 білою трояндою, побажавши, щоб вона, і всі діти після закінчення четвертого класу ось такі були гарненькі, як ці квіти. Всі порозходились, а у Віри, дивлячись на букет, самі не знаючи чому, потекли сльози, їй так хотілось не тільки навчити цих дітей писати, читати, рахувати, доброї поведінки, але й хоч трохи розповісти їм про Ісуса. Потекли будні. Нічого нового в школі не з'явилось, а про старе почали забувати. Молоду вчительку Віру Давидівну всі вже знали. Її клас відрізнявся дисципліною, хоч і не легко було їй впоратись з таким завданням. Діти полюбили її.

Дивлячись на своїх учнів, Віра одразу бачила їх батьків. Тому що діти копіювали манери та поведінку своїх татусів та мам. Більшість були спокійними, з декількох не можна було й слова витягнути, а пару учнів були надто енергійними. Ось з такими було трохи важче. Вона намагалась від усього серця, щоб діти ставали кращими, ніж вони прийшли першого вересня. З деякими це їй вдалося зробити, а от Дмитрика, Віра Давидівна ніяк не могла зробити хоч трішки кращим. Те, що з боку батьків вона не відчувала ніякого контролю і підтримки, було ще не так страшно, а те що він ставав з кожним днем гіршим, її дуже засмучувало.

Про Бога Віра дітям розповідала тільки тоді, коли їм доводилось говорити про навколишнє середовище. Вона пояснювала, що дерева, квіти, кущі, тварин і нас з вами – це створив Бог, а от школу побудували люди. Олівці, ручки, лінійки – це теж праця людей. Учні це сприймали добре. А чогось такого особливого про Бога, Його любов, Віра Давидівна не намагалась розповідати. Тим більше, що кожного дня батьки приходити забирати дітей зі школи і вона, як вчитель, з ними зустрічалась і вранці, і після закінчення уроків.

Тільки Дмитра ніхто не забирав. Його батьків Віра бачила один раз, на першому дзвонику. І то, вони швиденько пішли святкувати свято першого вересня. Одного разу в класі відбулась така розмова. При поясненні нової літери «К», Віра Давидівна попросила кожного учня назвати якесь слово, яке починається на цю букву. Діти по черзі називали слова:

– Курка.

– Добре, – весь час повторювала викладач.

– Кішка.

– Гаразд, – відповіла Віра. – Кущ.

– І це добре слово, – відмітила вчитель.

– Кінь.

– Так, вірно. А ти Дмитрик, яке слово знаєш на літеру «К»? – звернулась Віра Давидівна до чорнявого хлопчика за третьою партою.

– Я? На «К»? – задумався учень, – о, знаю, курити. В мене мама з татом курять.

З хвилину в першому класі панувала тиша. Діти дивились на свою вчительку, в очах якої можна було помітити розгубленість. Думки у Віри почалися плутатися. Що його відповісти?

– Це погане слово, Дмитрик. Не запам'ятовуй погане, що чуєш від батьків, намагайся не забувати те, що чуєш у школі. Добре? – почала Віра.

– Ага, добре! – як ніби нічого не сталося сказав Дмитро.

Після закінчення уроків Віра Давидівна попрохала Дмитра залишитись.

– Як в тебе справи вдома? – почала вона. – Добре, – коротко сказав хлопчик і при цьому не терпляче подивився на двері.

– Я тебе довго тримати не буду, не хвилюйся, – пояснила Віра, – ти тільки скажи як там мама з татком, чи все у вас гаразд? – почала ласкавим тоном Віра Давидівна.

– Все добре, вчора була повна хата людей. Всі курили, пили. І мені давали щось скуштувати, але мені не сподобалось. Все? Можна йти?

– Ну добре, йди, – сказала вчителька і сумно подивилась на давно не праний одяг хлопчика.

«І що його робити? Може треба поговорити з батьками? Але що з ними говорити? Добре. Я просто буду молитись за нього. Господь обов'язково допоможе мені в цій справі», – думала Віра, дивлячись на двері, за якими декілька хвилин назад зник хлопчик.

Віра Давидівна почала перевіряти зошити. Але Дмитро не виходив в неї з голови. Вона склала речі та й попрямувала додому.

– О, Віро, привіт! Як там у тебе справи в школі? – вже з порогу почала розпитувати мама.

– Та все добре, я зараз прийду, – відповіла вона та й пішла в свою кімнату.

Вона стала на коліна та й помолилась Богу, розповівши Йому про останні події.

– Ну як справи, доню? – ще раз запитала мати, коли старша донька прийшла на кухню допомагати їй.

– Та все гаразд, – відповіла вона. – А молодіжну співанку на сьогодні призначали? – почала переводити тему розмови, Віра.

– Так, Поліна вже пішла. Казала, що їй тебе раніше, бо будете якийсь новий псалом вчити на свято, а їй треба партії повчити.

– А, зрозуміло. Знаєш, мамо, вона якось змінилась. Стала більш дорослішою. Вона так міцно взялась за наш молодіжний хор, що мені здається, як би ми брали участь у якомусь конкурсі, то перше місце було наше, – похвалила сестру Віра.

– Так, згідна. А Сергій як виріс, в нього вже зовсім інші думки. Говорить мені два дні тому: «Ми ж не дарма навчаємось в музичні школі. Один раз на неділю в зібранні від нашої сім’ї повинен бути «номер». Чи пісня, чи вірш, чи просто вийдемо грати. Наприклад, я на гітарі, Поліна на фортепіано, Віка і Надя на флейтах. От було б чудово. А Віра слухала б, і після зібрання вдома нам говорила, що погано було, а що добре. Хоч вона і закінчила музичну школу по вокалу, але добре розуміється на флейтах, гітарах, і не гірше – фортепіано. Треба ж служити Господу!»

– Ого, я дуже рада за них. Я буду їм допомагати всім, чим тільки зможу, – повеселішала Віра.

Мама зі своєю помічницею могла б ще довго розмовляти (а їм є про що поговорити), але треба було йти на співанку. Тим більш Поліна – регент. Віра не могла собі дозволити пропустити репетицію.

Що може бути прекрасніше, ніж християнська юність? Веселі голоси молоді наповнювати пустий зал Церкви. Як чудово, що в серцях цих молодих людей одна мета – служити Господу.

Співанка пройшла в робочій атмосфері. Всі були задоволені, що ще раз мали можливість зібратись разом. Додому повертались веселі. Віра, Поліна, Сергій, а також сім'я пресвітера, з якими вони дуже товаришували, йшли завжди разом. Їм треба було йти в одному напрямку в інший кінець села.

– От добре, коли тебе слухають, коли поважають. Мені хочеться ще більше служити Богу. Може щось придумаємо на свято? – не могла заспокоїтись Поліна, і подивилась на своїх друзів.

– Треба подумати, – розсудливо відповіла старша донька пресвітера.

– От наприклад, зробили б якісь подарунки всій Церкві, чи можна зробити молодіжне зібрання присвячене батькам, а потім в кінці, щоб всі діти подарувати їм квіти. От чудово було б... – почала мріяти Поліна.

В неї завжди у голові були якісь ідеї. Вона могла щось грандіозне організувати і якщо це не сподобається більшості молоді, могла через декілька хвилин все повернути назад, і при цьому ніхто на неї не міг образитись.

– Ну давай, думай, Максим, ти ж керівник молоді, – звернулась Поліна до сина пресвітера.

– Добре, я подумаю. А краще ти подавай ідею, а втілимо її в реальність всі разом.

На цьому і порішили.

Віра була щаслива. Вона почала згадувати, якою була Поліна, коли була маленькою. Їй здавалось, що з цієї непосидючої дитини нічого путнього не вийде. Але зараз вона була рада за своїх братів і сестер. Вони були прикладом скрізь: в школі, дома, в зібранні.

Наступний день для Віри Давидівни не приніс нічого цікавого. Все було як завжди. Тільки за вікном буяла весна. Дітям вже хотілось літа. Та не стільки літа, скільки канікул.

Незабаром збіг перший рік роботи в школі. І веселі першокласники, махаючи своїми грамотами, які Віра Давидівна зробила власноруч, покинули клас на цілих три місяці. Віра подивилась їм у слід і полегшено зітхнула.

Літо принесло сільській церкві багато радості. Село було велике, але й віруючих було теж не мало. Бог робив свою роботу. Тому що члени Церкви були настільки прості та привітні люди, що поспілкувавшись з ними, можна було одразу йти до них на зібрання, і вірити в те, що тут всі такі. І тому цього літа було багато людей до хрещення.

Також цього літа в них було рукопокладення двох братів на дияконське служіння. Батько Віри був теж в цьому числі.

Цього літа Вірі довірили молодшу групи недільної школи (6-9 років). Її любили не тільки діти, а й дорослі, і серед молоді вона мала авторитет. До неї могли просто прийти, розповісти свої проблеми і попросити поради. Як і домовлялись, молодь провела молодіжне зібрання за темою: «Шануй батька, та матір свою...». Бог рясно поблагословив це зібрання, звичайно, без сліз не обійшлося.

Ще багато було цікавого літом. Багато виїздів, відвідувань, зібрань, співанок. На деякий час Віра зовсім забула, що вона вже вчитель.

(далі буде)


Леся КРАВЧУК


Газета «Християнин» 04(58)2015


© 2008-2020