Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Надбання

Настав час справжніх випробувань. – “Авжеж, тепер я зможу перенести спеку, моє коріння глибоко в землі, і мені достатньо вологи. Я мушу трішечки потерпіти, щоб стати справжнім деревом. Не завжди так буде!” – міркувало одне. – “Скільки ж воно буде пекти, це лихе сонце, доки терпіти цю велику немилосердну спеку? – думало друге.


Весняне сонечко ледь почало прогрівати холодну землю. Його лагідні теплі промінчики з великим зусиллям пробивались крізь гілки велетенських сосен, які росли тут уже багато років. Пишаючись своєю красою, вони були занадто задоволені своїм дивним вбранням, яке зеленіло не зважаючи на пори року. Поступово змінюючи стару хвою на новеньку, вони завжди залишались такими ж бадьорими, молодими та привабливими. Здавалось, старість, а тим більше смерть їм не загрожувала. Маючи такий вид, вони нічим не цікавились навколо себе. Так стояли вони непорушно, гордовито, як віковічні скелі. Лише ненароком могутній вітер інколи ледь помітно пробігав по верхів’ям, погойдуючи їх в різні боки. Та ось, не звертаючи ні на які негаразди, крізь багаторічний шар опалої соснової хвої піднялись два горбочки. А потім всім на диво, (такі тоненькі-тоненькі, що аж світилися наскрізь), ніжні росточки підняли свої голівки. Сонячного світла було зовсім мало, але ці паростки все збільшувались, помаленьку-помаленьку, непомітно для навколишнього світу. Росли поряд, такі схожі між собою на перший погляд, і перетворювались на крихкі, тендітні пагінці. Один з них радів своїй участі – жити на землі і бачити чудовий світ. Усього йому було вдосталь: і вологи, і тепла, і сонця. – “А чого іще потрібно, для того, щоб жити,” – думало одне. Інший, навпаки, був дуже незадоволений своїм оточенням. Йому не подобались високі велетні-сосни, які так пишалися лише собою. Невдоволений пагінець вважав, що вони забирають все світло, тепло, воду, яких йому, власне, не вистачає. – “Які ж вони бездушні, тільки про себе піклуються, ну взяли б та поступились би мені місцем, я ж такий маленький та крихітний, – хоч би хтось зжалився. Коли я виросту, так, певно, не робитиму,” – міркував він.

Деревця росли поряд фізично, але духовно нарізно. Час, котрий не має властивості залишати все в нерухомому стані, йшов вперед. Молоденькі пагінці також виростали все більші та більші, наче хотіли випередити невпинний час. Тоненька кора ставала сильнішою, тендітні гілочки грубішали. Листячко ніжно шелестіло від легенького подиху теплого літнього вітерця. Тінь від сосен прикривала їх в спеку, маленький струмок, який пробігав по лісі, напував водою. Насправді вже було не так-то й погано, як вважало невдоволене деревце. Одного разу проходив мимо Господар лісу, подивився на молоденьких і вирішив по осені пересадити їх на просторе місце, щоб краще їм зростати. З задоволенням сприйняли цю вісточку наші деревцята: ще краще вони зазеленіли, ще більше підросли, чекаючи Господаря. Збігло тепле літечко, прийшла золота осінь. У цю пору багато роботи мав господар, але обіцянку свою він не забув, ось тільки чекав слушного часу. А тим часом невдоволений почав свої нарікання: – “Чому це він так довго не йде, пообіцяв восени з’явитись, а самого і близько немає”. Але господар не спізнивсь. Як тільки опало листячко, він прийшов виконати свою обіцянку. Обережно обкопав деревця, щоб не пошкодити корінці, обгорнув їх вологою ганчіркою, дбайливо поклав на возика і перевіз на гарну простору галявину. Обложив камінцями ямки, навколо щойно висаджених дерев, добре посипав м’якою удобреною землею. – “Ростіть, мої гарненькі”!

Незабаром потягнуло холодом. Повільно надходила зима зі своїми морозами та снігами. Довго лютували морози в ту холодну зиму. Снігу було мало, а вітри були часті та пронизливі. Ледь пережили деревця тяжкий час, і цього разу також по різному вони оцінили обставини. Одне з терпінням чекало кращого часу – весни з її лагідним сонцем. Друге вкрай було невдоволене хазяїном, який не залишив його перезимувати у затишному густому лісі. Там зовсім не так холодно і не так вітряно завдяки тим же соснам, які стоять, наче захисна стіна. – “Та ще до всього, цей крижаний струмок, від якого стає ще холодніше на цій пустій галявині”.

Настала весна. Знову з’явилось довгождане сонечко, яке своїм промінням лагідно та зігріло замерзлу землю. Помалу все навкруги зазеленіло, ожило. Заспівали веселих пісень пташки, розквітли перші весняні квіти. Весело задзвенів струмочок, та його чиста вода швидко понесла по круглим камінцям силу для життя, напуваючи все навкруги. Маленькі деревця теж посміхнулись. Як же тепер їм гарно на такому просторі: тепла, сонця, води вдосталь. Ніхто не затіняє їм світла, всі прохожі їх бачать, всі милуються їх красою. Лагідний, теплий вітерець ніжно колише їхні, ще зовсім тоненькі, гілочки. І ці сприятливі умови дали змогу деревцям добре укріпити свої корінці глибоко в землю. Помітно потягнулись вони вверх до неба, поширшав колись тоненький стовбур та гілочки. З часом деревця все змінювались та дорослішали. Обоє вони були задоволені своїм положенням, та недовго. Припекло палюче, до неможливості, літнє сонце. Струмок, який приносив прохолоду в часи спеки, потихеньку почав зменшуватись. Настав час справжніх випробувань. – “Авжеж, тепер я зможу перенести спеку, моє коріння глибоко в землі, і мені достатньо вологи. Я мушу трішечки потерпіти, щоб стати справжнім деревом. Не завжди так буде!” – міркувало одне. – “Скільки ж воно буде пекти, це лихе сонце, доки терпіти цю велику немилосердну спеку? Що ж сталося з цим жалюгідним струмком? Де подівся наш господар, невже він не розуміє, що так сильно хочеться пити? А бідне моє листячко... На ньому стільки пилу зібралося, що зовсім нема чим дихати. Там, у густому лісі, тіні було достатньо. Оце так на краще місце переселили!” – безперестанку стогнало та сипало нарікання на свою тяжку долю друге.

Раптово небо вкрилось хмарами, подув прохолодний вітер і почався дощ, який поступово перейшов у велику зливу, таку, що навкруги нічого не було видно. Гілочки затремтіли, вітер обривав листячко, яке ледь трималось. Раділо одне деревце літній зливі: “І пил змиє, і гарно освіжить все навкруги, і старе листячко облетить”. – “Цього ще тільки не вистачало, все листя обірве цей безжальний вітер. І навіщо така злива, яка знищує все на своєму шляху, чом би не дрібненький дощик йшов. Легенького тихенького було б досить, обмитись та освіжитись. Так на тобі, ще одне лихо треба пережити, і так достатньо натерпілось”, – не могло стримати свого обурення друге дерево. Воно довго і тяжко стогнало. І так багато років: одне з терпінням переносило всяку негоду, всілякі негаразди, та раділо добрій порі, друге стогнало з будь-якого незначного приводу. Господар не лишив їх на призволяще, як вважало нічим невдоволене. Він постійно стежив за їхнім життям, бажаючи навчити їх за все бути вдячними. Час йшов, і ми, певно, вже зовсім не впізнали б ті, колись маленькі, пагінці. Вони стали могутніми велетнями, незважаючи на різницю їхнього духовного стану. Виявилось все, що зустрічалось на їхньому життєвому шляху, було їм на користь. Навколо господар лісу насадив багато молодих маленьких деревцят, які ще досить мало розумілись в проблемах дорослого життя. Вони потребували гарного прикладу, який, в свою чергу, давало їм наше терпляче дерево. Воно навчало їх терпінню, смирінню. Навчало не красномовством, а добрим прикладом власного життя, ділилось сонячним промінням, вологою, захищало в спеку та в негоду молоді деревця. Друге пишалось своєю красою та величчю і нічого не помічало поряд. Не хотіло поступатись світлом, широко розкинувши свої гілки навколо. Навіть плоди, які воно приносило, не всі звірі могли споживати. Не виконало дерево також свою обіцянку, яку дало собі, коли було маленьким: “не чинити так, як чинили ті велетні-сосни”. З часом все забулося, гордість знищила всі добрі наміри. Не могло воно радіти, коли пташки звивали на його гілочках собі гнізда, які зі своїми маленькими пташенятами робили багато галасу. Навіть дятел – лікар лісу змушений був залишити його, бо занадто міцний стовбур воно мало. А сусіднє дерево багато смачних плодів приносило людям, і звіряткам вистачало, усім вони були до вподоби. Довгоносик-дятел вимайстрував гарні дупла для звірят в його стовбурі. Багато пташок знайшли добрий притулок на його пишних вітах. Задовольняв його і їхній спів, і їхній галас. Так йшли роки за роками. Але наш “невдоволений” так і не змінювався. Та ось сталось щось непередбачене. Усі хто проходив мимо, а також дерева, які стояли поряд, побачили дивну зміну у велетні. Його листя завчасно пожовтіло та почало потихеньку, одне за одним, злітати додолу. Дерево повільно засихало, гілочка за гілочкою невблаганно поступово відмирали. Хвороба прийшла невідомо звідки, і нічого не можна було заподіяти. Хробак невпинно підточував його життя. Все з середини кричало: – “Чому саме я повинно так рано вмирати, чому саме я так тяжко захворіло. Я ще зовсім не старе, я не прожило половини віку своїх предків. Я хочу жити, радіти і веселити своїм привабливим виглядом навколишній світ. Ні, тільки не це!” Замучене дерево намагалося боротись за життя, яке, на жаль, завмирало. Дерево загинуло. Навкруги вирувало життя у своїх привабливих фарбах: зеленіли дерева, співали пташки, весело бринів дзвінкий струмочок. Як завжди, змінювались пори року. Засохле дерево Володар лісу зрізав і кинув до вогню його трухлявий стовбур. З інших добрих дерев змайстрував гарні меблі, якими довго користувався.

Цю дивну історію розповів мені сам Володар. І ця історія стала для мого життя гарним прикладом терпіння, вдоволення. Дорогі дітки, я вирішила поділитись нею також з вами. За час свого короткого життя я не раз зустрічала подібні випадки, тільки з людьми. Вони завжди були чимось невдоволені: то їм було занадто холодно, то жарко, то сумно, то весело. Їх дратували то веселощі других, то їх безмірний плач. Багато дечого їх не влаштовувало. Іноді і я сама була такою. Мені дуже хочеться побажати вам усім бути благочестивими, побожним задоволеними. З самісінького дитинства навчитися контролювати свої бажання, визнавати свої провини, рахуватись з бажанням оточуючих. Завжди сподівайтесь на краще, з терпінням переносьте усілякі негаразди! Ростіть під благословенням Отця Небесного. Нехай Бог вам у всьому допоможе.


Галина МАЛІНА


Газета «Християнин» 02(20)2006


© 2008-2020