Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Гордіїв вузол

І ось іде пророк-проповідник між людей. Біля декого зупиняється і щось каже. Ось він біля мене. Його рука над моєю головою, а з уст линуть слова: “Довгий і тернистий твій шлях, вівця, але все-рівно ти прийдеш до Мене.” Я не звернула на це особливої уваги. А тато дома мені пояснив, що це було пророцтво. Тривога була в татовому голосі. Тепер я розумію, чому тривожився мій тато.


Спогади про моє дитинство, моїх рідних і край, в якому я народилася, наповнюють серце теплотою, ніжністю і трепетом.

А народилася я у 1955 році на Волині. Цей мальовничий край багатий синьоокими озерами, тихими ріками, чудовими лісами, духмяними від квітів луками. Хоч мої батьки в ту пору не були віруючими, але я з дитинства чула про Ісуса Христа, бо в нашій сім’ї дідусь і бабуся були віруючими людьми і постійно наставляли дітей своїх і внуків на шлях спасіння. І їх молитви були не марними. Коли мені було десь років десять, мої батьки покаялись і прийняли водне хрещення.

Я славлю Господа за те, що ми живемо в такий час, коли вільно проповідується Слово Господнє в Україні, і хай буде воля Господня на це ще тривалий час, бо мої батьки приймали водне хрещення вночі, далеко від села в Шуляковій балці. А називалась вона так, бо була малодоступна людям, і, певно, там гніздилось багато шулік.

Мені дуже глибоко врізались в пам’ять ті події, і зараз, згадуючи минуле, я з великою повагою ставлюся до християн тих часів.

Молитовного будинку в селі не було. Влада забороняла збиратись віруючим. Але вони збирались і проводили богослужіння по черзі в кожній віруючій родині. Батьки брали на зібрання і дітей. Нас у батьків четверо. Пам’ятаю зібрання, що проходили і в нашій хаті. Тато заносив у світлицю довгі лави, на столі горіла гасова лампа. Збирались привітні люди, проповідували слово Господнє, линули щирі і трепетні псалми і молитви до Бога.

Батьки розповідали нам різні біблійні історії, виховували нас так, щоб ми мали страх Господній. “Збери той народ – чоловіків, і жінок, і дітей, і приходька свого, що в твоїх брамах, щоб вони чули і щоб навчилися і боялися Господа, Бога вашого і додержували виконувати всі слова цього закону. А їхні сини, що не знали, будуть чути та навчатися боятися Господа, Бога вашого, по всі дні, що ви житимете на цій землі, куди ви переходите Йордан, щоб посісти її" (Повтор. 31:12-13).

Вдома тато часто пропонував мені читати Біблію вголос, так як я була старшою серед дітей. Родина слухала. І хоча тато і мама, бувало, під час читання займались хатньою роботою, але слухали, бо іноді зупиняли мене і пояснювали прочитане.

Перші псалми я почула в рідній батьківській хаті. “Я сиджу у ніг Ісуса...” - часто линув спів з уст мого батька. Коли вже через десять років я почула цей псалом в Новокаховській церкві, коли вперше приїхала на зібрання, то затремтіло моє серце і забриніла сльоза радості, бо я пригадала цей псалом, знайомий ще з дитинства. Друкованих книг псалмоспівів тоді не було. Віруючі переписували псалми один в одного. Часто переписувати нове в наш сімейний зошит доручали і мені.

В краю, де я народилась, кожна оселя віруючих відрізняється тим, що на стінах висять в рамках написані слова з Біблії. Коли заходиш в таку хату, то не тільки люди, а навіть і приміщення розповість, що тут живуть віруючі. В батьківській хаті також є такі картини. Зараз висять вони красиво оформлені, написані майстром, а коли батьки тільки стали віруючими, то ми з мамою самі старанно писали і з великою любов`ю оформляли такі рамки. Мудрі Господні слова завжди були перед нашими очима і наче застерігали від поганих вчинків.

“Страх Господній – початок премудрості, а пізнання Святого – це розум…” (Пр.9:10). Наші батьки навчали нас Слову Господньому, завжди пропонували і якось ненав`язливо доручали читати його, виховували нас так, що ми мали страх Господній, з любов`ю відносились до ближніх своїх, були старанними в усьому і слухняними. “Діти, – будьте слухняні в усьому батькам, бо це Господові приємне!” (Кол.3:20).

В школі я була відмінницею. Проявляла цікавість до всіх предметів, відвідувала всі гуртки, що працювали в школі, завжди була активісткою в шкільному житті. Мабуть, це стало віддаляти мене від Господа. Легка павутина навколишнього життя стала заплутувати мене. Навчаючись в старших класах я вже з небажанням відвідувала зібрання. Але тата слухала, магалась йому не перечити. Одного разу, коли мені було років чотирнадцять, було зібрання в наших сусідів. Тато попередив сім’ю: “Сьогодні приїжджає Гриць Хопнівський – щоб всі були на зібранні!” Пам`ятаю велику кімнату в сільській хаті. Багато людей – яблуку ніде впасти. Старші сидять, молоді стоять, а я за спинами багатьох, аж біля дверей. Гаряча молитва, проповіді... І ось іде пророк-проповідник між людей. Біля декого зупиняється і щось каже. Ось він біля мене. Його рука над моєю головою, а з уст линуть слова: “Довгий і тернистий твій шлях, вівця, але все-рівно ти прийдеш до Мене.” Я не звернула на це особливої уваги. А тато дома мені пояснив, що це було пророцтво. Тривога була в татовому голосі. Тепер я розумію, чому тривожився мій тато.

Після закінчення школи, як відмінниця – за співбесідою, без екзаменів, я поступила в Луцьке педагогічне училище. Навчання мені давалось легко. Також була активісткою. Щороку, як і в школі, мене вибирали старостою, або ще за щось відповідальною. Поступила в комсомол. Легка павутина, що відтягувала мене від Бога, перетворювалася на міцні мотузки. Багато чого залишилось в пам`яті з студентського життя, але один випадок змушує мене до цього часу червоніти. Вчилась зі мною в групі дівчинка, Люба Д. Вона була якась не така як всі. І ось одного разу вчителі помітили, що вона читає Біблію. Вона була віруюча. Зібрали збори групи. Скільки поганого я почула на цих зборах про віруючих людей. Скільки бруду і неправди летіло з людських уст! Як у мене боліло серце, як тремтіла душа! Хотілося крикнути: “Ні, це неправда, ви нічого не знаєте. Я знаю краще вас, бо в мене батьки віруючі, я бачила і знаю, які є віруючі люди і чому вони навчають!”. Але я мовчала. Я не заступилась, хоч це не дало б ніякої користі моїй одногрупниці. Любу виключили з училища, а я до цих пір червонію, пригадуючи цей випадок.

В 1973 році я з відзнакою закінчила педагогічне училище і була направлена на роботу на Херсонщину. Заїхавши далеко від батьків, я наче перервала той струмок Води Живої, яка ще мене освіжала, а тут міцні чорні мотузки, що відтягували мене від Господа, стали перетворюватись на пута і зв`язувати мене міцним вузлом.

Стала працювали в с.Василівка Каховського району вихователем дитячого садка. Професія моя мені подобалась. Я любила дітей. Старанно працювала. Була ініціатором в нових педагогічних напрямках роботи. Була активним учасником всіх заходів, які проводились в селі. Але в цьому селі ні від кого я, навіть, не чула про Бога. Вибрали мене заступником комсорга господарства, що знаходилось на території Василівської сільської ради. В цьому ж селі зустріла свою половину. Вийшла заміж також за активіста сільського життя, інструктора по спорту, комсорга, молодого комуніста. Чомусь хочеться відмітити в своїй розповіді, що познайомилась я з ним в перший же день мого приїзду в Василівку, і рівно через рік ми одружились, хоч я, їхавши на Херсонщину, планувала попрацювати рік, просити відкріплення і поступати в інститут. “У серці людини багато думок, але виповниться тільки задум Господній” (Пр.19:21).

За хорошу працю була неодноразово нагороджена грамотами, цінними подарунками, туристичною путівкою по країні. Потрапила на “Дошку пошани”. Поступила заочно в херсонський педагогічний інститут. Маючи “червоний” диплом з педучилища, поступила без екзаменів, за співбесідою. Перейшла працювати в школу. Спочатку працювала вихователем груп продовженого дня, потім вчителем і нарешті заступником директора школи. Роботу свою любила, намагалась віддати дітям все, що знала і вміла. Робота моя була відмічена. У 1990 році мені було присвоєно звання “відмінник народної освіти УРСР”. Мене вибрали депутатом районної ради. Була ним вісім років. Потім вибрали депутатом сільської ради. Ним є і донині, бо перевибирають уже кілька скликань.

Бог подарував нам з чоловіком трьох дітей. Син і донька вже дорослі, живуть в Дніпропетровську. І є в нас синок, що народився, коли було нам під сорок. Ми щиро вдячні Господу за це. Будучи в декретній відпустці (сину було 2 роки), я одержала пропозицію очолити колектив дитячого садка. Зваживши всі “за” і “проти” і як любляча мати, і так, як я знала цю роботу, я погодилась і була переведена з посади заступника директора школи на посаду завідуючої дитячим садочком. Останніми роками на цій посаді і працювала.

Щороку, у відпустку, їздила до батьків, ну і, звичайно, розповідала про своє життя, досягнення, успіхи. Мені здавалося, що батьки повинні були радіти за мене, але тато казав: „Ох і путає тебе, дочко, ох, і путає. Важко буде тобі вириватися з цих пут.” Я, бувало, аж сердилась і дивувалась. Тепер я розумію татові слова. Він турбувався не про мої земні успіхи, а за моє спасіння.

Під час моїх гостин батьки завжди пропонували йти з ними на зібрання. Я не насмілювалася їм перечити і ходила. І щоразу, переступаючи поріг молитовного дому, відчувала на душі спокій і радість. Я не могла зрозуміти, чому з моїх очей рікою пливуть сльози, які я не можу зупинити. Тепер я розумію, що це з радості плакала моя душа, бо в цьому домі був присутній Господь.

Але повертаючись з відпустки, я з головою поринала в свої справи, забуваючи про настанови батьків і про Бога. З кожним роком пута, що зв’язували мене, все міцнішали. Мені здавалось, що моє життя повинне приносити мені радість і задоволення. Але це було не так. Мені завжди чогось не вистачало, не було спокою в душі. Я дедалі частіше відчувала роздратування, розчарування і тугу, незрозуміло чому.

Життєва суєта поглинала мене, але моя робота, мої успіхи не приносили повного задоволення. Відчувала великий тягар за плечима і дискомфорт на серці. Наче якісь невидимі пута зв’язали мене міцним вузлом. Все частіше на думку приходила молитва, вивчена в дитинстві.

Останніми роками, приїжджаючи у відпустку, я вже з задоволенням відвідувала зібрання. Розуміла, що мені там добре. Але думок про те, щоб покаятись і стати віруючою, служити Господу, не було. Якась сила держала мене в стороні, хтось наче нашіптував: „А як ти житимеш в суспільстві? Що буде на роботі? Як сприймуть це в сім’ї?”

А батьки ждали, молились і вірили, що слова Господні, сказані пророком ще в моєму дитинстві, здійсняться. На часте татове запитання: „Коли ж, Лідо, вже станеш на шлях Істини?” відмовчувалась.

Але, мене дуже схвилювала думка моєї рідної сестри Галі. Якось вона запитала мене: „Чому ж ти так довго вагаєшся?”. Я, як могла, обгрунтовувала свою відмову і разом з тим сказала: „Я люблю своїх дітей, а при віруючий матері вони в дечому будуть обмежені”. Сестра тут же перебила мене і випалила: „Це ти називаєш любов’ю? Ні, ти не любиш своїх дітей!”. „Як?!”, – розгнівалась я. „Любляча мати повинна молитись за них, за їх спасіння, а ти сама ідеш в прірву і їх за собою ведеш”, – впевнено сказала Галя. Це перевернуло мою душу і мою свідомість. Незабаром, після повернення з гостин, потрапила на євангелізацію, що проводилась в сільському Будинку культури в Василівці. Я відчула, що неначе напилася живої води в спекотну погоду. Стала відвідувати зібрання. Читала Біблію. В пам’яті відновлювалося забуте. В моїй душі був шторм. Я знала, що хочу служити Богу, покаятись, але мене щось зв’язувало, казало: „Не сьогодні, ще рано, потім...” Я цілий рік відвідувала зібрання в селі, кілька разів їздила на зібрання в Нову Каховку. І щоразу при призові до покаяння я гірко плакала, міцно трималась за лаву і стояла як вкопана, хоч думками була там, біля кафедри.

Я ніколи не забуду Великдень 30 квітня 2000 року. Це мій другий день народження. Зібрання в Новій Каховці. Проповіді. Гарячі молитви. Призов до покаяння – і я не йду, я лечу. Ні не до кафедри, я, грішниця, спішу до Тебе, мій Ісусе, Спасе мій! Я схиляю перед Господом коліна і своє серце. Гаряча молитва Церкви. І сльози радості пливуть з очей, а великий тягар падає з пліч. І рвуться пута диявола, що „Гордійовим вузлом” зв’язували мене. Я вільна! Ісус звільнив мене. Слава Йому!

Незабаром я прийняла водне хрещення. Молилася за чоловіка, дітей, всіх своїх близьких. Через 2 роки мій чоловік покаявся, став на шлях спасіння.

Тепер ми вдвох, як воістину люблячі батьки, молимося за своїх дітей, щоб Господь був Наставником і Заступником у їхньому житті, поставив їх на шлях Істини. Ми віримо, що Господь чує наші молитви.

Лідія Гнатівна Чиркіна


Газета «Християнин» 03(17)2005


© 2008-2012