Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи
Мудрая вера
просмотров: 744
Не хочу сліз від вашої душі (вірш)
просмотров: 2507
Вчителька
просмотров: 437
Обмен или обман
просмотров: 2883
Американский ученый доказал факт существования 53-х лиц, упоминаемых в Ветхом Завете
просмотров: 44
На небо лишь одна дорога
просмотров: 2805
Формула щастя
просмотров: 1388
Встиг...
просмотров: 2343
Бог спас нас от гибели
просмотров: 2398
Подяка (вірш)
просмотров: 7285

Всего статей: 665


Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Ти дивно створений

Одного осіннього сонячного дня, у широкому полі, серед різного гілля та листя, у невеликій нірці народилося маленьке сіреньке мишенятко, і щойно воно зіп’ялось на ніжки, як стало наводити «порядки» у нірці. Якщо хтось із братів чи сестер посвариться між собою, мале мишеня відразу ж встає на бік справедливості.

Ввечері, коли всі збиралися докупи, і мама першою заводила подячної пісні, маленьке мишеня пищало голосніше від усіх, і йому, скажу вам, вдавалося. Воно швидко підростало, набиралося сил, і, здавалося, що все прекрасно: є тепле житло, батьки, брати із сестрами, вдосталь їжі – живи та радій. Але щось йому не давало спокою. І одного разу, блукаючи сам на сам по лісосмузі, воно наткнулося на шматок розбитого дзеркала, яке так виблискувало в промінцях сонця, які ледь протискувались між дерев, що мишеня не змогло лишитися байдужим і проминути цей скарб. Тихенько, ледь помітно, як тільки воно могло, підкралося до дзеркала і заглянуло в нього. Побачивши страшне сіре чудовисько, з великими вухами та довгим носом, злякалося та шмигнуло в гілля. Та нічого не відбулося. «Дивно, – міркувало мишеня, – на кішку не схоже, на сову також, хто б це міг бути?»

Цікавість перемогла. Знову, підкравшись до дзеркала, заглянуло в нього.

– Ти схоже на моїх тата і маму, братиків… та ти ж мишеня!

Зрадівши і заспокоївшись, маленька мишка продовжила свої міркування і нарешті вона зрозуміла.

– Та це ж я! – і гірко-гірко заплакала. Хто зна скільки б ще сліз воно пролило, якби раптом не пролунав гучний, але ніжний голос:

– Мишенятко, чому ти так гірко плачеш?

– Хто це?

– Це Я – твій Творець.

– О, мені завжди хотілося бути особливою, і десь там у середині я відчувала, що так воно і є, але сьогодні побачила, що я – звичайнісіньке собі сіре, з великими вухами, гострим носом та довгим хвостом – мишеня. У мене немає нічого гарного. Я нічим не відрізняюся від інших: сіре поле, сіре небо, сіра сім’я. Я не хочу бути сірою, – ще голосніше запищало мишеня.

– Моє маленьке, заспокойся, ти дійсно особливе для Мене. Ти маєш справедливе та мудре серце – це Я тобі його вклав. Ти маєш гарний голос – це Я тобі його подарував. Твоя спостережливість, відвага, щирість – це все Мої для тебе подарунки. Кожного із вас Я творив по-особливому.

– Але ж я сіра! – не заспокоювалася мишка.

– Так сіра, але цей колір твого хутра захищає тебе від ворога, маленьке Моє. Добре, – каже Творець, – йди відпочивай, Я зараджу в твоїй «біді».

На цьому розійшлися. Засмучений Творець розпочав свою працю.

Знову ранок. Сонечко сьогодні сяяло майже як весною – «бабине літо». Мишеня встало раніше від усіх, і ще пам’ятаючи вчорашнє горе, попленталося до першої калюжі, щоб хоч трохи підняти собі настрій.

– Що це? Що зі мною? – від здивування мишенятко так голосно запищало, що всі родичі позбігалися.

– Ой, біда, наше рідненьке, нещасне мишенятко… – скиглили один за одним.

– О, Творець, – запищало воно, – я найгарніше у світі.

Вуха мишеняти стали червоними, носик жовтеньким, грудка – зелена, а хвостик – синенький. Воно було найщасливішим у світі. Повернувшись до свого скарбу – дзеркала, не могло натішитися своєю зовнішністю.

Вдома всі готувалися до зими. Залишилося зовсім мало часу, тому потрібно було поспішати, сім’я велика і дуже працьовита. Жодне зернятко не повинно було лишитися в полі, все ретельно зносили докупи, а потім на неї землю нагортали, така собі в них була схованка. Мишиних родин багато, кожна намагалася готувати запасу якнайбільше, тому з приходом зими цих купок важко часом й полічити.

А що ж наше мишенятко? Воно, на жаль, так захопилося своєю зовнішністю, що працювати й не збиралося.

– Мені байдуже! – говорило воно – я щасливе!

Одного разу, коли всі працювали, мишка пішла грати одна далеко від дому. Вже збиралась вертатися, як раптом почула тяжкий шум пташиних крил – це був яструб. Мишеня почало бігти, та куди таке яскраве втече? Заховалося під гілля і там видно, ткнулося носиком у землю, а синій хвостик, як прапор мерехтить. Куди сховатися? На щастя, натрапила на чиюсь нірку – врятувалося! Довго ще птах сидів над норою, стеріг свою жертву, але втомився й полетів геть.

– Хуууух, – видихнула мишка, – нарешті. Знайшов кого їсти і чого причепився? Певно сподобалася!

Мишеня вилізло на подвір’я і вже швидше попрямувало додому. Не встигло ще добре відійти від першої пригоди, як чує: «Мяу!».

– Кішка? Що їй тут робити? Мабуть, здалося!

Мишенятко подивилося назад і щосили побігло навтьоки. Ліворуч, праворуч, а кішка не відстає, ось-ось за хвостика впіймає. І цього разу чиясь нірка врятувала його.

– Коли я було сіреньке, життя здавалося спокійнішим. Ой, що це я, зате негарне – подумало мишеня. Все буде добре! Мені вночі просто треба гуляти, так буде безпечніше.

Дочекавшись темноти, мишеня знову вилізло із нірки. У полі було темно, дув прохолодний вітер, який навіював йому страх.

– Ой, скоріше б додому. Нічого не видно.

Шлях до рідної домівки був спокійним і до нього лишилося зовсім мало, коли мишеня почуло дивні звуки у повітрі. Це була сова. Мишка почала бігти, але куди? Навкруги так темно. З останніх сил вона запищала:

– Творець! Врятуй мене! – і знепритомніла. Прийшла до тями мишка вже вдома, у своєму теплому ліжечку, а біля неї стояла вся її рідня.

– Вибачте мене, дорогенькі! Вибачте ваше зухвале мишеня… – почало воно.

– Вибачаємо, наша маленька, сіренька мишко, – ніжно промовила мати.

– Ми знайшли тебе непритомною, недалеко біля нірки, – розповідав тато. – Тебе ледь було видно, і не дивно, ти ж знову стала сіренькою.

– Як сіренькою?

Мишенятко схопилося на ноги і почало себе роздивлятися. Грудка, хвостик – все знову було сірим. Мишенятку від болю стиснуло у грудях, але потім воно пригадало яструба, кішку, сову… Підняло очі до неба і тихо промовило:

– Дякую Тобі, мій Творець, що Ти так дивно мене створив! Дякую!

Ірина БУЛАН


Газета "Христианин" 04(48)2012


© 2008-2012