Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи
Чого я в Божий дім ходжу? (вірш)
просмотров: 1718
Довірся мені...
просмотров: 1959
Домик
просмотров: 1243
Лист з Рівненщини
просмотров: 1968
Почни з середи
просмотров: 1610
Горяча пора - канікули!
просмотров: 3084
Відголоси Різдвяних дзвонів, або Різдво у Богданівці
просмотров: 1873
Для кого?
просмотров: 1659
Коли серця торкається Бог...
просмотров: 2163
Был мертв и ожил
просмотров: 2917

Всего статей: 691


Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Що я, Господи, маю робити?

«А Савл, іще дишучи грізьбою й убивством на учнів Господніх, приступивши до первосвященика, попросив від нього листи у Дамаск синагогам, щоб, коли знайде яких чоловіків та жінок, що тієї дороги вони, то зв’язати й привести до Єрусалиму. А коли він ішов й наближався до Дамаску, то ось нагло осяяло світло із неба його…» (Дії 9:1-3)


На землі є немало порядних і чесних людей, які виконують взяті на себе обов’язки чи дані кимось доручення, не переслідуючи корисних цілей. Роблять це вони для себе, тобто, як говорять, служать не із страху, а по совісті. Таким був Савл. Він не просто служить Богу, а робить це самовіддано і активно, не жде вказівки від первосвященика, а приступає сам і просить. Його не зупиняє те, що приведених ним людей, скоріше за все, буде страчено. Це не має значення для справи, якій він присвятив життя; заради тієї великої цілі, якій він служить – всі дії оправдані. Це фанатична людина. Фарисей, змінити погляди якого не можливо, він вірить і знає, що правий у своїх діях і вченні, отриманому від батьків і учителів.

Таким колись був і я. Я свято вірив в ідеали, яких мене вчили з дитинства, в непогрішимість і геніальність великих і малих вождів країни. Вірив у те, що та ідея, якій я пізніше став служити, переможе в цілому світі, а з часом, на землі буде рай, який зветься – комунізм.

Я, як Павло, був теж, свого роду, віруючою людиною, впевненою, що на моєму боці правда і добро. І навіть, коли настав крах цієї могутньої системи, я був упевнений, що винні в цьому люди, а не ідея. Тепер я часто запитую себе: «Як такого Бог може спасти?» Здається, це неможливо, але все можливе для нашого Господа. Біблія пише: «То ось нагло осяяло світло із неба його». Мені подобається саме цей переклад «нагло». А яким іншим чином можливо достукатися до серця Савла, чи мого, чи сердець сотень, тисяч людей із закритими духовними очами та вухами? Тільки так – нагло, тобто примусово, без бажання людини. Що ж при цьому відбувається з людиною? Фізично осліплений, а духовно – прозрівший Савл, осяяний світлом з неба вмить змінює своє уявлення про Того, Кого він переслідував. І як, мабуть, кожна освітлена Христом людина, міняє весь свій світогляд, він хоче змінити своє життя і запитує: «А він, затрусившися та налякавшися, каже: «Чого, Господи, хочеш, щоб я вчинив?»» (Дії 9:6).

Це вже інша, Богом перероджена людина, що відкидає все, що було до цього, і готова смиренно служити Ісусові: «Уставай, та до міста подайся, а там тобі скажуть, що маєш робити!» (Дії 9:6). І Савл пішов, показуючи своїм життям усім нам приклад служіння Богові.

Я сьогодні дякую Господу, що по Його великій милості, мені, як Савлу, не довелося дихати «грізьбою й убивством на учнів Господніх». Та будучи, як тоді говорили, працівником ідеологічного фронту (секретар партійної організації радгоспу, випускник вищої партійної школи), як Савл, гнав би віруючих. При чому, робив би це від щирого серця, віруючи у справедливість і оправдання таких дій. І якщо мені, ще раз повторюю, по милості Божій, не довелось цього робити, то сотні таких як я, робили це, вважаючи, що вони рятують заблудлих, темних людей або хоч би їхніх дітей від «релігіозного дурману». А заради високих та благородних цілей, всі засоби будуть добрі. Так думали вони, так думав я, так думав фарисей Савл, первосвященики і весь синедріон.

З такою позицією я прожив усе своє свідоме життя. Народився я 10 січня 1957 року в селі Чорноморівка Каховського р-ну в сім’ї селян. Жив, учився, служив, працював, як більшість моїх однокласників та односельців, але весь час займав активну життєву позицію: чи то в школі, чи в технікумі, чи в армії. Всюди я був то активним учасником художньої самодіяльності, то активістом в армії, то комсоргом факультету. Після Херсонського сільгоспінституту, працюючи головним гідротехніком радгоспу «Каховський–2» у с. Богданівка, був спочатку комсоргом, а згодом секретарем партійної організації, причому на той час самим молодим у районі. У 1990 році райком партії направив мене в Одесу на навчання в партійну школу, яку через два роки стаціонару я закінчив. Ось так починалася моя партійна кар’єра. Чи зустрічався у своєму житті з віруючими? Зустрічався, знав, чув, але розумів їх по-своєму. У нашому інституті, де я навчався, два курси провчилися двоє віруючих. Правда, ніхто не знав, що вони віруючі, бо коли дізналися, їх відразу вигнали з інституту. Пам’ятаю, як мене це тоді обурило, як і інших студентів, ми ж атеїсти, віруючим місця серед нас не повинно бути! Була в мене також віруюча бабуся, яка, думаю, не раз молилася за мене, за нас, комуністів, яким так потрібен був Господь. Ніколи не забуду той день, коли її ховали. Цей день чітко зафіксувався в моїй пам’яті на все життя. На похорони з’їхалося багато віруючих людей. Вони не плакали, а співали і молилися, а також був псалом, в якому є такі слова: «Я пою с торжеством, ожидайте меня пред Христом». Вони теж мені запам’яталися і чомусь не раз приходили на пам’ять. Тепер я розумію, Хто мене через них турбував…

Падіння СРСР не стало для мене, як для багатьох моїх колег, трагедією. Таж таки моя активність дала змогу відкрити в Богданівці фермерське господарство. Зараз я впевнений, що активна життєва позиція, то є дар Божий людині при народженні. Пасивність – це стан раба, причому в самому гіршому його проявленні – духовному рабстві. Йосип в Єгипті, будучи фактично рабом, не був духовним рабом. Пасивність породжує бездуховність і байдужість. У своєму житті я часто бачив, як за ширмою пасивності криється боягузтво. Як розумні люди бояться насмішки за не так сказане слово, як фізично сильні люди бояться стати на захист слабкішого, боячись, що їх поб’ють, а в теперішньому житті часто бачу людей, готових морально прийти до Бога, але вони бояться, що скажуть на роботі, рідні або навіть друзі по чарці. Я часто спілкуюся з віруючими різних конфесій і мені радісно, що Господь подарував мені Церкву з людьми, які мали активну життєву позицію в минулому, а тим паче в нинішньому християнському служінні.

Та ось одного разу я потрапив до лікарні м. Херсона. У результаті удару, біля лівої ступні лопнула невелика судина і утворився згусток крові – тромб. На протязі десь чотирьох місяців цей тромб «гуляв» по моєму тілу. З лівої ноги піднявся по судинах вверх у серце, викликавши сильні болі в ньому. Потім тромб потрапив до легенів, викликавши кровоточивий кашель і, на кінець, опустився до стопи правої ноги, закупоривши кровообіг. Обидві ноги збільшились у два рази, а на шкірі ніг з’явилися великі водянисті пухирі. У лікарні жінці сказали, що в кращому разі мені відріжуть ноги, а в гіршому – щоб починали готуватися, самі знаєте до чого. Та я й сам відчував, що мій кінець близький. Мені здається, що кожна людина має відчувати початок свого кінця. Біда в тім, що не кожний знає, як діяти в даній ситуації. У давнішні часи визивали священиків для сповіді та причастя. Зараз про це забули, а точніше, зробили, щоб забули.

По милості Божій, впевнений, що і по молитвам моєї матері, моєї бабусі, яка була членом Церкви, в якій сьогодні служу Господу, зі мною це не відбулося. У мене тоді, абсолютно невіруючої людини, звідкись з’явилося бажання молитись. У палаті лікарні було, крім мене, ще сім чоловік, але я, не соромлячись, при чому вголос, став просити Бога про зцілення. Я не тільки просив, а й обіцяв, що якщо Бог мене спасе, я буду служити Йому та піду в ту Церкву, на яку Він мені вкаже. І ці слова йшли, ніби не від мене, але я добре розумів, що я прошу і обіцяю.

Що ви думаєте? Через деякий час я відчув свербіння у великому пальці правої ноги і сказав про це лікарю. Він оглянув мене і сказав, що мені дуже пощастило, видно, я народився в сорочці. Кровообіг відновився. Коли мене виписували з лікарні, один хворий сказав, що він часто лежить у цьому відділені з хворобою судин, але вперше бачить людину, яку відпускають звідси без хірургічної операції. Не всі лікарі і зараз вірять у те, що я їм розповідаю. Тоді я показую роздуті на моєму тілі судини, по яким видно, що тромб йшов через серце і пройшов легені. Це видиме свідчення мого спасіння Богом зостанеться на моєму тілі до кінця життя.

Здавалося б, все добре. Бог вийшов на зустріч на твоє прохання. Іди та служи Йому. Та не все так просто в наших стосунках з Богом, коли маємо кам’яне, наскрізь просочене гріхом серце. Думаєте, я швидко побіг у Церкву славити Його і виконувати свою обіцянку? Я продовжував жити, як і раніше, але сумління мучило і нагадувало про Господа, про чудо та про обіцянку. Та одного разу я не витримав докорів совісті і почав відвідувати, які тільки бачив, Церкви. Приходив навіть на зібрання до свідків Ієгови, але на нього, по Божій милості, не потрапив. Найбільше мені подобалося бути в зібранні Церкви П’ятидесятників біля молокозаводу в Новій Каховці. Але непокоїло дещо нетрадиційне віросповідання, а також дуже давив на свідомість призив до покаяння в кінці зібрання.

У такому духовному стані я провів більше року. Та ось одного разу я був у смт. Козацьке Бериславського р-ну і заїхав до своїх давніх друзів, Олександра та Ольги Бровченків. Оля тоді вже не один рік ходила на зібрання до церкви Християн Віри Євангельської. Як завжди, в нас зайшла розмова про Бога, і я розповів їй про свої вагання і про те, що не знаю в яку Церкву мені ходити. Вона порадила звернутися до Господа, бо Він є живий і просити підказки в Нього. Я так подумки і зробив, звісно, нічого від цього не чекаючи. Але тижнів через два, знаходячись, як кажуть, у тверезому розумі і здоровій пам’яті, серед білого дня я, лежачи, читав Біблію. І мені, не зовсім тоді ще віруючій людині, було видіння.

Це було приблизно, як із Савлом: «він затрусився і налякався», а в той же час прийшов стан легкості та радості. Христос з’явився мені у вигляді вранішньої зорі, від якої сходило чисте, світле, неземне сяйво. Це світло, ніби висвітлювало певні моменти, значення одних я зрозумів відразу, інших – пізніше, а деяких ще не розумію. Та головним тоді для мене було те, що Він показав, що моє місце в Церкві моєї бабусі. Там, у видінні, до мене підійшли дві жінки в білих одежах до землі, взяли мене за руки і повели в кімнату, де стояв колись гріб моєї бабусі, і яка була заповнена багатьма чоловіками і жінками також у білому одязі, подібно до тих, що співали і молились під час похорон, як це буває в нашій Церкві. Коли мене завели, то вони з такою радістю, я би сказав, з торжеством зустріли мене. Ту їхню радість пам’ятаю до сьогодні, як на яву. Те видіння було, ніби ззовні наповнене радістю і Любов’ю. Пізніше я зрозумів, що дійсно Христос – є неземна любов. Хвала Йому навіки!

Зараз я служу Господу тими силами, які в мене є. Розумію, що мало, усвідомлюю свою нікчемність і гріховність. Часто свідкую про те, що Господь сотворив у моєму житті. У Церкві, в моєму житті я бачив багато чудес, які Христос творить Духом Святим, та головне чудо бачити, як приходять до покаяння, а потім приймають Водне хрещення люди, які, як і я колись, не знали і не хотіли знати Бога. Ніколи не пожалкував, що колись «нагло» Ісус зупинив мене на гріховній дорозі і ніжно увійшов у моє життя, подарувавши те, що на землі неможливо купити ні за які гроші, чи у когось заробити, чи заслужити. Прикладом для мене є життя Павла. Із гонителя – він став гнаним, битим, хворим, перебуваючи постійно в узах. Та він смиренно ніс свій хрест – не ремствував, не сумував, а молився за себе, за християнські Церкви і Господь дарував йому не тільки силу, а й радість у Дусі Святім уже тут, на землі, показав, що чекає на нього і віруючих у Христа на небесах.

Для тих, хто ще не пізнав Господа, хочу побажати не чекати, коли Бог «нагло», по молитвах рідних зупинить Вас. Це буває часто фізично боляче. Савл до кінця життя хворів очима, а по-друге, не кожному буває явлена й така милість. Я пишу це свідоцтво в лікарні і бачу багатьох людей, до яких Христос приходить «нагло», але люди не зважають на те, не користуються цим, можливо, останнім шансом, і навіть на порозі смерті не бажають прийняти Господа, бо закриті їхні очі й вуха. Бажаю усім бігти до Нього, поки ще б’ється серце і в жилах тече кров. Адже поки людина у свідомості, все ще можна виправити і перемінити, прийняти Христа і розкаятись у своїх гріхах. У лікарні особливо гостро відчуваєш на скільки лукавий час. Людина думає, що все ще попереду, ще встигне, ще не скоро. І забуваємо, що наше «завтра» і навіть «сьогодні» не в наших руках. То допоможи, Господь, усім Вам зустрітись із Ним, як можна швидше. Не баріться!

Микола ПЕТРУСЬ


Газета «Християнин» 04(48)2012


© 2008-2012