Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи
Служение глухим
просмотров: 7764
Про життя наповнене змістом
просмотров: 3075
Подарок для самого слабого
просмотров: 2824
Жизнь задает задачи сложные (стих)
просмотров: 3374
В Храм или на танцы?
просмотров: 2743
Рок-музыка: откуда, куда?
просмотров: 3308
Життя одне...
просмотров: 1554
Дійсність
просмотров: 2957
Впечатления от поездки
просмотров: 2785
Поездка в зоопарк
просмотров: 1491

Всего статей: 676


Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Не забудь помолитися Богу...

І знову весна. Як радісно відчувати себе юним, сповненим сил та енергії. Відчувати, що Господь поряд тоді, коли ти повністю віддаєш себе на служіння для Нього. Тоді ти такий маленький, а Він – Такий Величний, Могутній, Прекрасний, так близько приходить, щоб дарувати тобі благословення і щоб прославитись через твоє життя.


Як тоді, так і тепер, у нашій церкві був духовий оркестр. Із раннього дитинства, ще коли мій тато мрійливо розказував про те, як було б добре, щоб у нас був такий оркестр. Я бачив себе з трубою в руках. Хоча ще, можливо, і не знав як точно вона виглядає.

Пройшло трохи часу і сталось чудо. Тато взяв мене, старшого брата і молодшу сестру подивитись на першу репетицію оркестру. Пам’ятаю, як тоді багато хлопців, серед яких були мої друзі дитинства, які, так років на сім-дванадцять старші за мене, носяться з почорнілими трубами і видають гучні звуки. Був там і вчитель, з вусами такий, на дошці ноти писав і казав якими пальцями натискати. Мова йде про нашого першого керівника оркестру – Чефранова Олександра Георгійовича. Ох я тоді загорівся бажанням грати. Та мені сказали, що малий, та і труб не вистачає. Було велике бажання, тому при першій можливості, коли десь чув як грають труби, біг туди і просто насолоджувався. Я зовсім не розумів, чому, коли такі гарні інструменти грали, впали стіни Єрихону, чому мідяни почали втікати від Гедеона і багато чого іншого.

Пройшло кілька років і мого старшого брата взяли в оркестр грати на баритоні. Ох і було сліз! Я обіцяв усе вдома робити і з першого разу слухатись, і на піаніно грати, тільки б пустили в оркестр. Чи повірили, чи як там було, але тато з мамою пустили. Правда, все, окрім одного, я виконав, але, може, прийде і тому час виконатись. Так от мені видали такий важливий інструмент, називається він по-простому «альтушка» або альт. Тепер на таких інструментах мало хто хоче грати, а тоді це було найдорожче, що можна було бачити в мене. Ну вже тоді і сусідам було чути духовий інструмент, і курям, і корові, і всім, хто був недалеко і далеко. Це була радість на все життя. Я до цих пір радію, що граю в нашому Церковному духовому оркестрі. То інструмент – сила, як начистиш перед святом – блищить так, що далеко видно. Тепер я мав право на всіх євангелізаціях, на похоронах, на святкових зібраннях, на відкриттях Домів молитви бути, навіть їздити в інші церкви. Я ж – оркестрант! Навіть на морозі, коли клапани зупиняються, пальці не слухаються чи в спеку на Херсонщині в селі, коли нема де сховатись і сльози течуть від променів сонця, ми завжди з радістю і захопленням їхали грати. Це було так чудово, як і тепер. Хоча нас тоді було максимум півтора десятка, а тепер більше трьох десятків. Радість була величезна. А ще як подумати, що там зверху ангели грають, і їх труби блищать краще, ніж моя «альтушка», то взагалі наповнювала радість від того, який у нас з ангелами великий оркестр. Хоча, може, то було дитяче усвідомлення, а, можливо, – ні. То була справді радість і ревність від Бога. Багато сіл Херсонщини, та і не тільки, чули наш оркестр. Часто мої ровесники збігались та просили чи можна доторкнутись до труби, а я пояснював, що труба – це та, що високо грає, а в мене лише «альтушка». Їм було все одно, тому я давав і потримати, і якийсь звук видати. Керівника тоді деякий час у нас не було, тому ніхто мені цього не забороняв. Мені і на думку не спадало, що не можна, пам’ятав, як мені не давали. Ось так радісно і проходить дитинство у нас, християн. І дуже приємно, що батьки відпускають, благословляють. Відчуваєш, що і ти хоч зростом як «есний» бас, але Богу служиш нарівні зі старшими, дуже відповідально ставишся до своєї праці перед Богом. Ось так воно. Та відповідальність і тепер береже від помилок. Мабуть, трохи відволікся від теми. Вибачайте. Так, мабуть, років із три я грав на «альтушці», це були одні з найкращих років мого дитинства. Пройшов час, до нас прийшов новий керівник оркестру, він і зараз з нами – наш всіма любимий брат Ем Ігор Вікторович, і тепер вже я зміг отримати трубу. Це вам не «альтушка»! Партію другої труби, як і альта, вивчив напам’ять. Навіть по нотах міг співати. Тут вже було всім від труби. Але зараз не про те.

То був час, коли ще всі навколишні церкви вважали нашу, Новокаховську, другом. Наш оркестр був і в Миколаєві у «Віфанії» і на Кобера, в Одесі, у Первомайську, Апостолово, Березанці, Херсоні, Широкому, та і в Бериславі ми бували, колись навіть під Київ їздили (але мене тоді не взяли), ми бували у багатьох селах нашої області і не тільки. Хоча тепер Бог нам дав багато справжніх друзів з тих і інших міст і церков, ми тепер їх відвідуємо, вони нас. Але я про оркестр. Для того, щоб кудись поїхати ми відпрошувались зі школи, з технікумів, училищ, роботи, і поспішали туди, куди нас запрошували. Перед тим чистили інструменти, складали приблизно програму, тобто самі ж і співали, проповідували, вірші розказували. Ну як і зараз. Просто нас було менше. І в оркестрі грали одні брати.

Ось так у 2005 році одна з церков, пресвітера якої ми до останнього вважали вірним другом, запросила нас приїхати на зібрання на два дні. На нашому сімейному мікроавтобусі тоді зробили черговий капітальний ремонт двигуна. І ще на «обкатці» ми вирушили у дорогу дальню. Якщо не помиляюсь, це було в першу або другу неділю після свята Пасхи. Ми в суботу ввечері та в неділю зранку були на зібранні у місті Первомайську, а в неділю ввечері ще поїхали на євангелізацію і зібрання у смт. Арбузинка, де потім нас і нашого пресвітера смачно нагодували, і ми поїхали назад. Ну і далеко за північ ми прибули додому. Хто тоді з нами їздив я пам’ятаю, міг би і назвати, але не знаю чи вони захочуть, а питати нема коли. Так от, ми оркестром грали тоді всім нам відомий псалом, якщо я не помиляюсь, автор Д.Джулай:


«На світанку чи пізньої ночі,

Де б тобі не прийшлося бувати,

До небес підіймай свої очі.» –

Говорила мені моя мати.


Приспів:

Не забудь помолитися Богу,

Бо в молитві – надія, і сила,

Стане легшою всяка дорога,

Ти з молитвою будеш щасливий…»


Наш Ігор Вікторович написав гарний вступ до цього псалму, та і розписав його по партіях гарно. Мені він дуже подобається. І до цих пір, далеко від дому, маючи при собі мою першу трубу, яку купили колись за 50 грн., я граю цей псалом. І мені стає так добре, пригадуються тато, мама, три брата, три сестри, рідна багатостраждальна, але вибрана і бережена Богом Церква. Іноді навіть сльози течуть з очей. Стає так легко і радісно, і приємно, що Мій Всемогутній Бог знаходить час, щоб говорити до мене, маленького Свого синочка і через псалми.

Так от мама нас зустріла, ми зразу ж заснули. Навіть нічого не розповідали. Хоча тепер повертаємось настільки радісними, що пропадає і у нас, і у мами сон. Ми розповідаємо про Господні справи, як Він нас супроводжував і благословляв. Сон був короткий, як і у всіх стомлених людей. Вранці згадав, що у мене ж контрольна з біології, річна. Прокинувся, вмився, вдягнувся і стрімголов у школу. Не пам’ятаю, який був перший урок, бо я з переляку гортав сторінки підручника з біології. Перерва, я ходжу по коридору, вже нічого не вчу, нервую трохи – «Перед смертю не надихаєшся!» І співаю собі в розумі: «Сі,ля,соль,фа-дієз,мі…», це такий вступ, і так далі, а я пам’ятаю кожну ноту, як називається і звучить до цих пір, а потім: «сі,сі,ре,до-дієз,ре,мі,ре ….», далі починаю співати словами, тобто:


«Не забудь помолитися Богу,

Бо в молитві – надія, і сила…»


І так кілька разів, а перерва ж коротка. І тут я зупинився. Стоп! А я ж не помолився! Як прокинувся, так з того горя і забув «помолитися Богу», а «в молитві – надія, і сила…» Я швиденько до вікна. Закрив очі, каюсь, молюсь, прошу благословення на контрольну. Так заспокоївся, зібрався з думками, продзвенів дзвоник, сказав «Амінь!» І пішов писати контрольну. А це ж в дев’ятому класі остання перед екзаменом річна. Потім, як ви здогадались, на наступному уроці вчителька зачитує оцінки і каже: «Кравчук – дванадцять». Мені і радісно, і соромно. Це ж я забув помолитись, і побіг у школу, а Богові прийшлось нагадувати. А з іншого боку, Він бачив щире серце і не забарився підказати. Ось так було зі мною. Я і тепер уважно прислухаюсь до псалмів, які наспівую, і нерідко Господь говорить до мене через них.

Тепер багато молодих людей, та і взагалі християн, співають пісеньки, у яких – ні складу, ні рими, ні змісту ніякого. І про Бога нашого нічого нема. Як же тоді Бог буде говорити до них, коли не знають християнських гімнів, псалмів, під час яких і Святий Дух сходить, і Бог говорить, і підкріплюється дух. Прикро, що вони не чують Голос Пастиря Доброго, бо відкинули те, що їх так часто могло б збудувати. Колись я був присутній на євангелізації, яку проводили люди, які зреклися сили Божої та благочестя. І хтось там запропонував всім народом заспівати один наш євангельський гімн. Ми його всі знаємо напам’ять у нашій церкві, і нічого дивного в цьому нема. А мені було цікаво послухати, як ці люди, які вважають себе християнами, будуть співати просто псалом. Я не почув ні від кого ні слів, ні співу. Вони стояли і не тільки, по-своєму виражаючи захоплення, говорили: «Какие чудесные настоящие «старые» пятидесятнические гимны, не можно наслушаться, а какие слова, это просто супер!» Звичайно, ганьба, що стільки людей зовсім не знають псалмів, під які наших братів і сестер, які боролись за свободу для Євангелії, садили у в’язниці, везли у вагонах у далекі і холодні краї. Тих гімнів, які і до цих пір проходять крізь серце, і навертають сльози на очі, через які Господь говорить до нас. Як би хотілось, щоб про них не забували!

На превеликий жаль, буваючи разом з нашою молоддю у різних церквах та на молодіжних конференціях, нерідко ми бачимо і чуємо супротивне. Часто дивуємось, що коли приходить черга співати загальним співом якийсь псалом, простий, наш, зі збірника псалмів, відчуваєш, що молодь в більшості випадків не знає цих гімнів. Невже і в загальних зібраннях (не молодіжних) ніхто не знає ці псалми? Іноді складається враження, що знають, але одиниці. Тепер люди, які вважають себе ще п’ятидесятниками, не помітили, що давно перейняли у людей, які зреклися сили Божої, як манеру поведінки, так і форму служіння, і пісні. Коли чути незрозумілу мелодію, під яку люди починають хитатися, ніби молитися і щось вигукувати, починаєш прислухатися до слів пісні, відразу стає зрозумілим, що вона не християнська. От цікаво, що будуть робити люди, які перед важливим рішенням у житті будуть наспівувати пісню, в якій нічого не запам’яталось, окрім слів: «Ой, Аллилуя, Аминь!». Або, коли будуть наспівувати мелодію, яка дуже вже схожа на мелодію пісні цього світу, то які слова вони зможуть згадати: ті, що в нехристиянській пісні чи ті, що в напівхристиянській?

Вічним і Незмінним залишається Господь. І незмінним залишається Його Слово, написане для нас. Так само незмінними лишаються вимоги до ходження нашого перед Ним. Сказано, щоб ізраїльський народ не робив для себе таких речей, які Господь наказав зробити для скинії. Тобто те, що ми робимо для Бога має бути особливим, не таким, як роблять люди цього світу для своїх ідолів, і не таким, як ми робимо для себе. Існує безліч класичних духовних гімнів, які написані серцем. І так само покладені на музику тими людьми, які пережили те, що співають. Ці псалми часто звучать як молитва, гімн подяки, який оспівує велич Господа. Вони написані для Христа. Тепер же часто складають нові або переробляють старі пісні лише для того, щоб керувати «масами», щоб психологічно впливати на людей точно так, як це робиться у світі дияволом. При цьому десь підставляється ім’я Христа і все ніби в порядку. Але там нема Божої присутності і все настільки штучне, що навіть міцних християн може спустошити і залишити без Божого благословення. Але радіє серце, що є такі церкви, де можна ще почути Голос Божий через псалми, напоїти душу, і відчути близькість із Господом. Радий, що наша церква йде по цьому шляху зближення із Всемогутнім. Тому, брати і сестри, будь ласка звертайте увагу на те, що ми співаємо, як ми співаємо, і для кого ми співаємо.

Я радію, що можу грати в нашому Церковному духовому оркестрі, до цих пір трепетно, коли граємо псалом і відчуваєш, що Бог і ангели слухають. І радію, що Господь знаходить для мене час, щоб проговорити і таким чудесним способом. Ніколи не забуду ті хвилини, коли відчувається як близько Господь і як Він може говорити до серця людини. І ця весна – не виняток.


Андрій КРАВЧУК


Газета «Християнин» 04(42)2011


© 2008-2012