Газета «Християнин» (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас! На этом небольшом сайте вы можете прочитать все статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию. >>Читать последний номер<< >>Скачать календарь на 2022 год<<

К горам возвожу взоры мои...

Не пам’ятаю чому, можливо, через те, що була сесія, можливо, через те, що маю слабку уяву, я не усвідомлював, та як і багато членів нашої молоді, що у нас буде на початку травня виїзд у Сімферополь...

Все ніби було десь далеко і нас не стосувалось. Але одного дня до мене подзвонив заступник керівника молоді брат Артем. Він попросив подивитись на які дні є білети для нас на поїзд до Сімферополя. Ми пошукали і сказали інформацію. І тоді я не усвідомлював, що ми зможемо поїхати. Але Милостивий Господь все дуже добре і швидко влаштовував. Тому, коли всі з’їхались додому на свято Пасхи, сумнівів вже не було.

Останню репетицію перед поїздкою ми зробили на другий день Свята, під час молодіжного зібрання. Ніби все гарно виходить. Ми готуємось у п’ятницю виїжджати. Заплановано було в суботу зранку поїхати на автобусі, який замовили наші, тоді ще заочні, друзі, в гори і кудись до моря на «Ластівчине гніздо». Не знаю як багато, але більшість молоді, і я в їх числі, ще жодного разу не бачили «живих» гір. Все лише на картинках чи у підручниках з географії. Але чомусь ніякого передчуття про щось дивне, пов’язане з горами, у мене не було. Вже потихеньку звикли не дивуватись.

Опівночі ми виїхали з Нової Каховки на автобусі до села Брилівка, а там ще з годинку почекали поїзд у напрямку «Одеса – Сімферополь». Все говорило про те, що поїздка має бути благословенною, бо з нами згодились їхати наші дорогі брати: керівник духового оркестру Ем Ігор Вікторович, представник молоді в Церковній раді Терскіх Володимир Володимирович і наш пресвітер Кравчук Василь Вікторович. Десь біля другої години після півночі, ми зайшли у вагон. Дехто так і лишився стояти у проході. Виявилось, що провідник не розраховував, що нас буде так багато, ще й з білетами та музичними інструментами. Тому ми були вимушені вирішувати ці питання вже у нашому загальному вагоні, стоячи на ногах. На плацкартний трохи ціни «кусались», тому ми вирішили їхати в загальному. Із 81 місця, наших мало бути 45. Але коли один чоловік, після декількох зупинок, на яких виходили люди, порахував людей на нижніх і других полицях, їх виявилось лише 125. На треті він не заглядав. Ось так, ніби не дуже весело, почалась наша поїздка у Крим. Майже ніхто з нас тої ночі не відпочивав. З ким могли говорили, а інші люди були надто «веселі», щоб щось почути через власні розмови. Але і там були люди, які почули Євангельську звістку. Згадували розповіді братів і сестер, як вони вимушені були колись за Христа їхати по етапах ще у гірших умовах. Ми думали про те, що то, мабуть, чергова підготовка для нас, щоб коли нас будуть, можливо, везти, як наших братів, ми змогли б сказати, що цим нас не зламаєш, бо і там з нами був Господь. Слава Йому!

Приблизно о пів на восьму ранку, виходили ми стомлені з вагону. Зустрічали нас одна сестра, член молоді нашої церкви, що там навчається, брат Йосип, як ми зрозуміли, член місцевої молоді, проповідник, а також служитель брат Андрій. Почав моросити дощик, але тоді ми вже сиділи у затишному автобусі з величезними вікнами, через які все видно. Ми під’їхали до Дому Молитви, що на вул. Елеваторна, 125. Там нас чекали місцева молодь і пресвітер брат Владислав. Ми швиденько поклали речі та інструменти у просторому Домі молитви, чи, може, нам так здалося після зими в нашій тісній оренді. Знову сіли в автобус і поїхали через місто Сімферополь у напрямку гір.

Краєвиди були гарні, і, хоча очі пекли і сльозились від безсонної ночі, ми швидко зрозуміли, що наближаємось до чогось ще не баченого. Водій був професіоналом. Автобус м’яко йшов, увесь час підіймаючись все вище і вище. Але все одно за вікнами було похмуро. Хмари, ніби зачепившись за гори, які вже були недалеко, ніяк не могли відірватись від них. Складалось враження, що то якась пожежа або там так багато гарячої води і вона сильно парує. Як виявилось, для місцевих жителів у цьому немає нічого дивного. Пропливали мальовничі села. В кожному з них стояли цікаві каплички, здається, там живуть мусульмани. Як ще далеко ті люди від Христа. Де-не-де почали з’являтись ліси та дерева незвичних форм, яких ми ще ніколи не бачили. Дійсно гарно, але в нас, у степах, трошки краще. Тут все таке рідне і знайоме. Знаєш, що нічого страшного не може бути, бо степ прямий і простий, як долоня. А в горах не знаєш, що очікувати за наступним поворотом. Ось так, потихеньку, ми проїхали через кілька містечок, обігнали декілька тролейбусів, які з Сімферополя прямують аж в Ялту чи ще кудись.

І на кінець ми опинились на одному крутому підйомі. Майже в його кінці водій зупинив автобус. Як виявилось, це був Ангарський перевал, його висота 752 метри над рівнем моря. Тобто, після перевалу вже починається інша сторона Кримських гір. Ось так, напевно, і в житті: на кожному перевалі починається те, що за горами. Головне до нього дібратись. Тепер нам дозволили вийти з автобуса. Нас супроводжували місцева молодь і пресвітер, які попередили, що потрібно буде довго і тяжко підійматись. А ми зовсім не уявляли, що це значить. Крім того, що було сиро і прохолодно, сонця не було видно, дорога була болотиста і слизька, і відразу вверх. Ми ще такого не бачили, щоб підйом був настільки різким і довгим. Хто як міг, не знаю скільки це тривало часу, але ми підіймались і йшли вперед, намагаючись, як і вдома, нікого позаду не залишати. Так потихеньку ми добрались до місця, на якому думали, що вже все. Тут і кінець нашим ходженням по горах. Хоча б вже на землю спуститись. Але тут на поміч нам прийшли наші кримські друзі. Ми перекусили смачненьких бутербродів і вже готові були йти далі.

Втому неначе хтось забрав і ми знову почали підйом. Скільки часу на те пішло, не пам’ятаю. Хотіли побачити щось далеко, але заважав туман. Тому настрій, самі розумієте, був не дуже. Ніби ми, Господи, приїхали побачити Твоє творіння, а Ти від нас його ховаєш. Радість приносили ніжні квіточки: фіолетові і сині, жовті і білі. Дерева в лісі, через який ми проходили, були буки. Ми навіть казали, що їхали в Крим, а йдемо по Буковині. Але там ще ми не бували. Потрібно було часто проходити через калюжі, величенькі обриви були збоку доріжки. Дуже цікавими були дерева, у яких великі дупла, мабуть, і ми туди б влізли. Так потихеньку ми, хто вже з посохом в руці, хто тримаючись за друга, вийшли на галявину. Там було озеро і цікавий чоловік, який грів щось на вогнищі, поряд стояла його палатка. У людей, які ходять в горах, виявляється, є така традиція: завжди привітатись і побажати щасливої дороги. Про це нам розповів наш випадковий знайомий. Біля цього гірського озера ми всі разом сфотографувались. Воно немов заховане між горами і буки без листя, ніби військо, охороняють мир цього гладенького і спокійнісінького озера.

Ми піднялись трошки вище, ліворуч від озера. Побачили ліс сосни Кримської. А також лісок з дуже цікавих дерев, які мають назву «секвоя». Після цього нас покликали ще на один підйом. Я був у числі тих, хто був замикаючим. Ми почули звуки радісних вигуків здивованої молоді. В цей час, де взялись сили, не знаю, я і ще кілька братів рвонули по дорозі вгору. Це зайняло, може, з півхвилини часу. Але, що ми побачили на горі, змусило нас зупинитись. Сонце, як вірний Божий слуга, по черзі освічувало нам гори, частинками розплавляючи туман. Ми завмерли з подиву. Такої могутності і величі ніколи не бачили. Це було просто небесним подарунком для нас. Там так легко дихалось. В цей час однодушно вирішили заспівати псалом, який для кожного з членів нашої Церкви є пророчим. Це був останній псалом, котрий ми почули у Домі Молитви 14 жовтня 2007 року. Після нього почались випробування для нас, але слова цього псалму ми знаємо напам’ять: «К горам возвожу взоры мои, откуда придет помощь ко мне...». Цей псалом залунав там, на одній з кримських вершин. Ще ми не чули, щоб звук так плавно й велично розливався з наших вуст. До кожного з нас почало доходити звідки ми черпаємо силу, вже майже чотири роки йдучи шляхом страждань, освячення і наближення до Бога, чому цар Давид саме звідти чекав допомогу, звідки вона і до нас обов’язково прийде. Уявилось, що, коли з’явиться Бог у своїй величі, ох тоді будуть ховатись ті, які бажали зла. Всі ми почали чомусь плакати, але це зовсім не впливало на красу звучання хору, що складався з нашої молоді. Небо було таким близьким.

Вже всі в сльозах ми доспівали цей чудовий гімн і почали молитись. Зійшла сила Святого Духа. Так добре стало на серці. Не хотілось іти звідти, було бажання ще хоч трішки помолитись, по­дякувати Тому, Хто обіцяв зберегти душі наші та незабаром подати допомогу. Він і в цей раз лагідно просив ще трошки почекати, довіритись повністю Йому, дозволити закінчити розпочату в наших серцях працю. Ми побачили і відчули звідки до нас прийде допомога. Яке величне Його творіння. Після молитви ще співали, потім, поспішаючи ще побачити дещо, почали сходити з гір. Але до цих пір перед нашими очима стоять ті гори, осяяні сонцем, і лунає могутня обітниця: «...Господь сохранит душу твою...».

Набагато швидше і з новими силами, ми повернулись до автобуса, потім вирушили на «Ластівчине гніздо». Багато ще прекрасних годин ми провели у Кримських горах. Це так просто не описати. Повернулись ми під вечір у Дім Молитви, там повечеряли, зробили ще одну репетицію. Потім нас розібрали на ніч у християнські оселі. Кожному є що згадати. Радісно, що і у цьому місті є щирі християни, які дали нам притулок, про нас потурбувались.

В неділю, зранку, ми всі поспішали у зібрання. Давно вже ми не збирались разом з нашим пресвітером у Домі Молитви. І для нас було дуже дорого і приємно стояти на колінах на молитвах, дуже затишна споруда у наших братів і сестер. Зібрання розпочав духовий оркестр, який грав псалом «Христос воскрес!». Було багато проповідей, віршів, псалмів, як сольних, гуртових, так і хорових, грав оркестр, і особисто наш керівник Ігор Вікторович. Відчувалось, що ми хоча і перший раз бачимось з цією церквою, але є рідними по духу. Радісно, що і там є брати і сестри, які так само щиро люблять нашого Бога. Не вистачить місця все описати. Закінчилось зібрання, а продовжувалось воно біля трьох годин. Нас знову смачно погодували.

І потім всі разом пішли в парк, в якому також було цікаво. І що дивно, ми там зустріли людей, які також називали себе так, як і ми, але вже неозброєним оком можна було ззовні знайти більше десяти відмінностей між нами. У парку ми знайшли гарний місток через р. Салгір. Трішки фотографувались, а потім, зручно розташувавшись на містку, разом з нашими друзями провели маленьку євангелізацію, заспівавши наші чудові християнські пісні. Була така невимушена і приємна атмосфера. Деякі люди зупинялись, хтось стояв здалека і спостерігав, відчувалось, що і там ще є спраглі серця, які б хотіли знати істину Євангелії. Звичайно, великий вплив справляв зовнішній вигляд християн, про це ми навіть чули репліки. Потім ми вирушили до Дому Молитви, не забувши по дорозі скуштувати морозива.

На вечірньому зібранні, хто не встиг вранці послужити, змогли реалізувати своє бажання. Відчувалось дуже велике Господнє благословіння по молитві церкви. Служіння закінчував наш пресвітер, попередньо заспівавши псалом «Если, друг, душою ты устанешь...». Він зачитав Євреям 10:32-35 і взяв за основу вірш 35: «Итак не оставляйте упования вашего, которому предстоит великое воздаяние». Тепер так мало церков, які щиро і правильно, як і колись, служать Богу. Приємно те, що в цьому місті є такі християни, ми так мало зараз їх зустрічаємо, тому дорожимо один одним і як можемо підтримуємо.

Ось так ми знайшли для себе ще одну церкву друзів. Знаємо, що це лише початок нашої дружби. Після зібрання, повечерявши, ми пішли на вокзал. Цей Дім Молитви розташований дуже зручно, як і наш в Новій Каховці. Біля поїзда тяжко було прощатись із братами і сестрами, які за кілька днів стали друзями. Знову в загальному вагоні, бесіди, спогади. Швидко повернулись у Брилівку. Там нас чекав автобус і наш диякон брат Анатолій Прокопчук. Потім – рідні обличчя наших матерів, батьків, братів, сестер, дорогої Церкви, і багато-багато чудових, приємних спогадів. Тепер навіть хмари нагадують гори.

Андрій КРАВЧУК