Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Стара фотографія

Село облетіла звістка, що у баби Каті з’явилися нові сусіди, та ще й незвичайні, а якісь дивні. Кожного вечора, сидячи на лавках коло своїх осель, сусіди говорили про одне. Здогадуєтесь про що? Так, про нову молоду родину. Накінець, у «всезнайок-бабусь» з’явилась нова тема для розмови. Хоч вони й намагались говорити, як завжди про худобу, господарство, владу та про інші «високі матерії», але все-таки русло їх бесід поверталося до нових приїжджих. Найбільше селян дивувало те, що в них було «багато» дітей, аж п’ятеро! Тоді, як у найбільшій в селі сім’ї, було лише троє. Нові жителі, на прізвище Білик, відразу зажили слави дуже привітних і до дітей, і до старших, та й між собою розмовляли з любов’ю, не гримали один на одного. Навіть, коли двоє маленьких дівчаток-близнят заважали мамі, то вона наставляла їх спокійно і без крику. Це зовсім було не в правилах місцевих жителів, бо коли якась сім’я не могла щось поділити, то їх «ніжну бесіду» було чути на все село! Молода білява господиня Оксана спочатку наводила порядок в хаті: мела, мила, чистила і, як на диво, всі діти брали у цьому участь, потім з чоловіком занесли меблі. Після того прибирали на подвір’ї. І все проходило в спокої і мирі. Приблизно години через дві вся сім’я дружньо сіла за стіл. Після обіду кожен займався своєю справою, тільки близнюкам не було чим зайнятись, вони бігали і весело стрибали, для них було все таке нове і незвичне. Про всі ці подробиці подругам розповідала сусідка Біликів, баба Катя. Вона годинами не могла відірватися від вікна, яке слугувало справжнім спостережним пунктом, що довелося принести стілець, бо не могла так довго стояти, боліли ноги. Селяни шептались, що довго в цих переселенців так тихо не буде. От хай тільки щось зроблять не так, так баба Катя їм таке влаштує, одразу забудуть про мир. Але все було зовсім по-іншому.

Так пролетів цілий тиждень. Нова родина вже почала наводити порядки на городі. Спочатку позгрібали все сміття, потім перекопали, де потрібно було. А у бабусі з’явилася серйозна робота: пильно спостерігати за діями нових сусідів, бо їх бурхлива діяльність наближалася до її території. Затамувавши подих, вона до болі в очах вдивлялась, щоб не пропустити, коли нова сусідка, чи хто з її дітей зробить щось протиправне. Оксана біля сітки, яка розділяла її з сусідкою, почала робити лунки, щоб насадити квітів. Баба Катя помітила, що молода господиня щось робить біля її огорожі і вставши зі стільця рішуче попрямувала до огорожі. Це було їх перше знайомство.

– Доброго дня вам, – мовила Оксана, побачивши невдоволену сусідку.

– Доброго, а що ти тут вже робиш, га? – за давньою звичкою почала нагнітати ситуацію баба Катя.

– Я тут хочу насадити квітів, щоб було гарно і вам і нам, ви, я думаю, не проти? – спокійно мовила господиня.

– Ні, насаджуй, хай квітнуть, я дуже люб­лю квіти, особливо троянди, та ще такі темненькі-темненькі, – себе не впізнаючи, лагідно мовила стара.

Вже прибіг Петрик та дівчатка-близнята Аня і Таня, вони помітили, що вийшла бабуся, і ставши поряд з мамою почали розглядати її, це було для них надзвичайно цікаво.

– Мене звати Оксана, – порушивши тишу мовила вона, – це найменші наші дівчатка-близнята Таня і Аня, перед ними йде Пет­рик, найстарша Оля, а після неї Сашко, а чоловіка звати Іван, він поїхав у райцентр робити документи.

– Бачу, бачу, що вас тут багато, хороша ви сім’я, ще й така дружня, просто молодці, – почала хвалити сусідка, – а мене бабуся Катя звуть, або просто баба, – мовила та.

– Ну якщо вам буде самотньо, приходьте до нас в гості, – запросила Оксана, – можете навіть сьогодні ввечері.

– Так, так, приходьте, – навперебій заговорили діти.

– Ой, дякую, – розгубилася бабуся, – сьогодні не вийде, бо у вас он скільки роботи, а завтра прийду, – пообіцяла бабуся і в роздумах пішла до хати.

Односельчани не могли повірити, що вже цілий тиждень пройшов, а баба Катя, гроза всього села, ще не знайшла причини покричати на нових господарів. Тихо було і в неї, і в родині Біликів. Цікаво.

Наступного дня, як і обіцяла, баба Катя прийшла в гості. Її дуже привітно зустрів господар дому, Іван, провівши в хату, посадив у крісло в залі. Біля неї вмить зібралися всі діти, розглядаючи бабусю з усіх боків. Потім тато запитав, чи вона не проти, щоб дітки їй заспівали пісню, і та, з задоволенням, погодилась. Сашко приніс гітару і всі дружньо почали співати. З останніх слів приспіва бабуся зрозуміла, що вони віруючі і, якась тінь неспокою стала виднітися як на її обличчі так і в поведінці. Але роздуми перервала Оксана, запрошуючи всіх до столу. Тато повідомив, що вони віруючі, вірять в живого Бога, моляться і служать Йому, тому запропонував перед вечерею всім помолитись. Господиня пригощала смачним пирогом, всі були радісні, тільки баба Катя ще більше змінившись на обличчі, швидко поїла і, подякувавши господарям за увагу, пішла додому. Молода господиня стривожилась. Можливо щось не те сказала, чи не смачно напекла? Попросивши чоловіка прибрати з дітьми стіл, сама пішла до сусідки. Зайшовши до хати, вона помітила, що та лежить на дивані і, як їй здалося, мирно спить, тому не стала її тривожити.

Що не кажіть, а зачастила в гості бабуся Катя до Біликів, стала рідко бувати на посиденьках, з неохотою розповідала про новеньких.

Але на цей раз все було по-іншому. Зайшовши до хати, стара сіла у крісло і діти почали нести їй свої альбоми з фотографіями, які бабуся повинна була обов’язково передивитись. Малеча вже полюбила її і сміливо коментувала їй фото:

– Це я ще маленька, – мовила Оля, – а це я з Сашком, а це ми в Церкві, це на містку, туди татко нас возив, а це вже я доросла, а це наші Аня з Танею, а це наш тато з мамою, а це... – навперебій говорили діти.

Передивившись всі альбоми діти згадали, що є ще матусин, але там якісь тьоті з дядями, яких вони не знають. Сашко приніс і ті фотографії. Бабуся, на диво, почала дов­го вдивлятись у кожну з них, перегортаючи то назад, то знову вперед, ніби когось тут знала.

– Бабусю, перегортайте швидше, тут нецікаві фото, – нетерпляче говорили діти.

Але та почала пильно вдивлятись в одну фотографію, на якій було двоє подруг, весело усміхнених і щасливих, що аж завмерла...

– А... чий це альбом ви кажете...? – ледве промовила вона і відчула як щось в глибині серця ожило.

– Та мамин, він зовсім нецікавий, а ви так довго дивитесь, ми його швиденько гортаємо туди-сюди і вже подивились, – щебетала Таня.

– А де ваша мама? – зніяковіло запитала баба Катя.

– Та ось на кухні, готує нам обід, – відповів Сашко.

Бабуся піднялася з крісла і направилась на кухню, ледь перебираючи ногами. Діти нічого не могли зрозуміти.

– Оксано, можна я заберу цей альбом до себе додому і трохи пізніше принесу... – повільно промовила та.

– Звичайно, беріть якщо він вам так дуже треба.

Бабуся повернулася і пішла. Знову молода господиня не могла нічого зрозуміти. Чому так поводилась бабуся, вони лише намагаються прикрасити її самотність, а вона, нічого не промовивши, повертається і йде.

– Іване, давай з тобою завтра сходимо до сусідки і поговоримо з нею, мені здається, що щось її мучить, може якийсь тягар в неї на серці, як ти на це дивишся?

– Звичайно, Оксано, але одного не можу зрозуміти, чому вона попрохала твій альбом, там же нікого з її знайомих точно немає, – відповів Іван і відкрив Біблію для читання перед вечірньою сімейною молитвою.

Настала ніч. По черзі гасло світло у вікнах будинків, тільки у баби Каті воно горіло до самісінького ранку. Прийшовши з альбомом до своєї домівки, бабуся Катя почала гірко плакати і ніяк не могла спинити сльози, вони бігли і бігли, капаючи на фото на якому були зображені дві щасливі молоді подруги. Вона просила Бога пробачити її за пройдений шлях без Нього, за те, що вона Його залишила, а він таким дивним чином, через стару фотографію нагадав її «Вірую!» і «Обіцяю!». Нагадав її дитинство і юність, благословенні зібрання і одне з недільних, на якому вона віддала своє серце Ісусу Христу. Нагадав її батьків, які все життя молились за неї, а вона так і не наверталася на шлях спасіння, нагадав про її кращу подругу, з якою разом приймали хрещення і зробили фото на згадку... І сльози градом бігли по її щоках... Вона впала на коліна і почала голосно просити: «Боже, пробач мене, грішницю, пробач за те, що відступила від Тебе і Твого Слова, пробач, що не слухалась батьків, які говорили, щоб я залишила цей світ і повернулася до Тебе, пробач мене, мій люблячий і милостивий Боже, – а сліз не спинити, – пробач Христос, пробач мене, грішницю,.. пробач... пробач... дай мені нове життя, поверни мені те щастя, щоб я могла бути такою щасливою, як в день мого хрещення на цій фотографії, пробач мене Ісус... пробач...»

Піднялась з колін вона вже новою людиною, хотіла побігти до сусідів і розповісти все, але годинник пробив 4 години ранку. Це була ніч її навернення до Бога. Цієї ночі Христос повернувся в її серце. Спати їй не хотілося, вона дістала з полички Біблію, яка припала пилом і стояла просто для кількості, і почала читати давно забуті, але такі рідні Слова Життя. Сонце вже піднялося над старою липою, але вона не помічала нічого навколо. Змусив її відірватися від роздумів стук у двері. Ви, напевно, здогадались, хто прийшов? Так, це Іван з Оксаною. На великий подив, вони побачили заплакану, але сяючу бабусю з Біблією в руках, а поряд... розгорнутий альбом і фото, на якому щиро посміхаються дві щасливі подруги.

– Заходьте любі, заходьте, сідайте на ліжко... – тільки й сказала, як сльози почали бігти по її щокам, – я вам зараз все розповім, тільки поясніть мені, хто вам ця дівчина, що ось на фото посміхається?

– Так це ж моя мама, – повертаючи до себе альбом мовила Оксана, – а хто поряд я не знаю.

– То... я поряд... – промовила бабуся Катя і почала сильно плакати.

– Це ви? Я нічого не можу зрозуміти? Це ж мама хрещення приймала, а ви як могли там бути? – здивувалась Оксана.

– Так, це я... я з нею приймала хрещення, це була моя найкраща подруга Олена, я... зараз вам все по черзі розповім, – трішки заспокоївшись мовила бабуся, – у вас є для мене час?

– Звичайно, розповідайте, ми вас будемо дуже уважно слухати, – мовив Іван.

– Народилася я в християнській сім’ї, – запинаючись мовила стара, – в цьому селі. У сім’ї було нас четверо: я і брат Іван (старший за мене на рік) та мама з татом. Я була меншою і була трохи розбещеною дитиною, не слухалась батьків і частенько отримувала різки, але на зібрання поспішала завжди, туди мене гнати не треба було. Так ми жили в мирі та злагоді. Бог нас благословляв і давав нам все, що ми в нього просили. Оскільки я закінчила школу з відзнакою, то без великих зусиль вступила до технікуму, який заходився в столиці, а брат до науки сильно не прагнув і тому лишився працювати в селі, на полях, – продовжувала баба Катя, – від’їжджати мені було тяжко, бо залишала Церкву, друзів, рідних серцю братів і сестер, але я перемогла себе. Моя мама наказувала знайти Церкву і завжди молитися Богу, а Він неодмінно допоможе. Ще в дитинстві я була ревною до служіння, до кінця школи щось потихеньку охололо, та й батьки вже так сильно не дивились за нами. Мама на роботі цілий день, батько теж, а ми з братом самі були й робили, що вважали за потрібне.

І ось поїхала я навчатися. Поселили мене в гуртожиток, і на диво, у мою кімнату поселили і твою маму, яка теж приїхала туди навчатись. Ми дуже з нею потоваришували, знаєте чому? Тому що вона була християнкою, це люди, які не підводять, не обманюють, а залишаються вірними до кінця. Додому їздили нечасто, навчались ми далеко. Знайшли Церкву, ходили на кожне зібрання і я прийняла Христа, як свого особистого Спасителя. У цьому мені дуже допомогала твоя мама, вона наставляла мене на шлях спасіння, тому що я була не дуже твердою у вірі, – продовжувала та, – оскільки наші домівки були зовсім не поряд, тому ми вирішили приймати хрещення в цій Церкві, щоб разом. Влітку ми залишились в столиці, влаштувались на роботу, а через місяць прийняли Святе Водне Хрещення. На це наше свято приїхала і з моєї Церкви молодь і Оленині батьки. Ми з подругою тоді сфотографувались на згадку – ось це фото, – показала баба Катя на альбом, – так ми провчились ще два роки. Були дуже ревними християнками, трудились в Церкві, навчались добре. Але на 4 курсі твоя мама тяжко захворіла, через що повинна була залишити навчання. Ми обмінялися адресами, попрощались. Мене переселили в іншу кімнату і я загубила її адресу, і більше з твоєю мамою ми не бачилась. Для мене було це великою втратою, я не змогла цього перенести і, переставши відвідувати зібрання, відійшла від Бога. Батьки вже здогадувались, що я залишила Творця, та не могли нічого зробити, я їх не слухалась. Вони просто молились, за що я їм щиро вдячна. Потім я вийшла заміж і додому не їздила, допоки не народила сина. Аж тоді тільки поїхала, щоб показати онука діду з бабою. Мене зустріли радісно, але на зібрання я з батьками вже не пішла, погостювала трохи і повернулася до чоловіка. Через декілька місяців мій син помер і більше дітей в мене не було. Я була у великому горі, але до Бога так і не повернулася. Жила далі своїм життям, насолоджувалась ним і робила, що хотіла. У сім’ї в нас не було миру, ми постійно через дрібниці сварилися, то він винуватий, то я не те роблю. І так ми жили багато років.

У братовій сім’ї все було до ладу: любляча дружина, слухняні діти, добрі батьки, бо Спасителя він не залишив. Вони дружньо жили в цій хаті, де ми зараз з вами сидимо, – звернулась вона до своїх нових знайомих, – але незабаром рідня дружини мого брата викликала їх за кордон, він виїхав, і невдовзі забрав з собою наших батьків. Здоров’я у мами було погане, клімат їй не підійшов, і через три роки вона відійшла у вічність, а згодом і тато. До батьків я не їздила і не бачила їх давно, і тому їх втрату перенесла, по-особливому, тяжко. Ми з чоловіком переїхали з міста в це село, в цю хату і почали жити. Він ходив на роботу, а я була домогосподаркою. Ще й трохи допомагав брат, який жив за кордоном. На життя нам вистачало. Не за довго до вашого приїзду помер чоловік і я залишилась сама. Залишили мене рідні, та не забув Господь. Христос ввійшов до мого серця сьогодні вночі. Я дуже була зворушена, коли побачила фото і згадала своє Водне Хрещення. Сьогодні вночі я прийняла Христа в своє серце і він пробачив всі мої гріхи, за що я Йому дуже вдячна, – закінчила вона свою розповідь.

– Оксано, а мама твоя де зараз?

– Мама зараз теж у Господа, з вашими батьками, – відповіла Оксана. Слава Богу, що і ви тепер теж зустрінетесь з ними і з люблячим Спасом, який простив вас і назвав вас своєю донькою.

– Так, подяка Господу, чудні Його дороги. Тільки подумати: ми жили зовсім в іншому місті, і навіть не знали, що переїхавши в це село, бо в місті тяжко жити з великою сім’єю, ми знайдемо людину, яка колись знала наших батьків і не тільки знала, а була кращою подругою моєї мами. Давайте помолимось всі разом і подякуємо Богу за Його велике милосердя до нас грішних, але омитих Святою Кров’ю Ісуса Христа, людей, – запропонував Іван, – бо і через стару фотографію Він може відродити людину до життя.

І полилась гаряча молитва подяки Богу за Голгофський хрест і муки, за народження з гори, за спасіння, за почуті батьківські молитви, а також за вічне життя.

Згодом у хаті бабусі Каті почали проводитись богослужіння і ще не один односельчанин в цьому домі прийняв Ісуса в своє серце. Вона допомогала сусідам, через яких прийшла до Христа, а також кликала до Ісуса своїх колишніх подруг. Невдовзі і її Господь покликав до Вічних Осель. А свою хату сестра Катя заповідала для Церкви. Через декілька років на одній із вулиць села стояв з любов’ю відремонтований будинок, на фасаді якого було написано «Дім Молитви», в який кожного недільного ранку поспішали люди, а у вестибюлі, в гарній рамочці Іван Білик повісив збільшену у декілька разів стару фотографію двох щасливих подруг...

Хочу звернутися до тебе друже, який ще не прийняв Христа в своє серце. Поспіши, він тебе чекає, не живи своїм життям, батьки завжди стояли в проломі за твою душу, а їх молитви були не марні. Вони і сьогодні перед престолом Всевишнього Бога. Пам’ятай, по молитвах батьків Бог творить чудеса і після їхньої смерті!


Леся Кравчук


Газета «Християнин» 04(37)2010


© 2008-2012