Газета «Християнин» (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас! На этом небольшом сайте вы можете прочитать все статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию. >>Читать последний номер<< >>Скачать календарь на 2022 год<<

Справжня мати завжди пожертвує собою заради дитя (Свідоцтво. Анна Капарчук)

Зовсім недавно наше зібрання, в м. Н. Каховка по пр. Дніпровський 14-а, відвідала дивна для багатьох із нас жінка. Може для когось і нічого особливого, та в мене, як в майбутньої матері, і в інших матерів, слухаючи свідчення сестри-гості, на очах безперестанку з’являлися сльози. Ох, як тяжко дається нове життя, життя кожної дитинки. Та чи вправі ми, люди, вирішувати чи народжувати чи не народжувати, вагітніти чи не вагітніти? Ще до мого заміжжя я не раз чула різні думки по цьому питанню, від яких мені ставало моторошно. А така фраза як «планування сім’ї» або як я її назвала «життя за графіком» так мене зовсім розсмішила. Я почала думати, що ж саме штовхає християнські сім’ї на такі жахливі вчинки? Невже страх мати багато дітей? Один батько в розпачі заявив мені, що йому діти скоро «вуха пообгризають» (на той час у нього було їх лише четверо). То ж дорогі християни! Чи ви годуєте своїх дітей? Чи не Бог піклується за них? Питання, я розумію, в іншому. Віруючі ми чи невіруючі? Так, я не заперечую, страшно і сумніви підходять, але де наша віра, про яку не раз нагадує Христос?

Сидячи на зібранні і слухаючи свідчення сестри Ані з м. Володимирця, я дякувала Богові за матерів, які довіряють Господу і які народжують без ропоту та нарікань на тяжку долю. Сестра Аня з’явилась у нас як підкріплення від Господа для наших мам. Я не збираюсь її хвалити, вона зробила те, що мусила зробити кожна жінка, вона дала нове життя. Мені просто хочеться, щоб і ви, дорогі читачі, почули про милості Господні, які супроводжували цю сестру-християнку.

Свідоцтво

Народилася я в с. Половлі, Володимирецького району, в 1960 році. З юних років крепко полюбила Господа, про якого чула ще з дитинства. Все менше мене цікавили гучні молодіжні вечоринки і все більше мене захоплювали дорослі вечірні молитви.

Час спливав, я дорослішала. Вже почалися розмови і про заміжжя. Маючи чоловіка-відступника та невіруючих синів, моя мама дуже переживала за мене, щоб не допусти Господь, мені не схибить з християнської дороги, та не закохатися в невіруючого хлопця. «Бо що спільного у світла з темрявою?» – говорить Слово Боже. Мати для доньки бажала кращої долі, а це можливо лише у Христі.

То мені доводилося не раз заспокоювати неньку, умовляючи її, щоб не хвилювалась, навіть тоді, коли до мене почав залицятися невіруючий Володя, син однієї віруючої сестри, я все одно стояла на своєму. І йому самому дала зрозуміти, що я віруюча і з ним нічого спільного не хочу мати. Та доля повернулася по іншому. На одній молитві до мене промовив сам Бог зі словами, що дасть мені Володю за чоловіка та виведе нас в друге місце для труда, де рясно нас благословить. І знову молитва, і знову до мене промовляє Господь: «Вклади цей камінь в будівництво своє, він потрібний Мені».

Незабаром сниться мені сон: бачу, ніби глечик раптом розколовся і чийсь голос каже: «Без п’яти дванадцять, тобі пора додому». Сон минув, а я продовжувала молитись, багато чого не розуміючи та повністю довіряючись Спасителю.

Одна із субот 1982 року. Зібрання вже розпочалося, як бачу заходить Володя.

– Господи, – молилась я, – якщо він Твій, то не випусти його!

Зібрання закінчилося. І Володя направився до столу.

– Я хочу служити Богові! – почули всі присутні. Та після цих слів в моїм серці я знов почула голос: «Без п’яти дванадцять – пора додому». На годинник – так і є, без п’яти дванадцять.

Пройшло ще трохи часу, Володя прийняв водне хрещення і ми одружилися. Стали думати, де будемо жити. У одних батьків хата маленька, у других ще сини живуть з ними. Вирішили їхати до району. Один старенький дідусь нас до себе прийняв на квартиру, так і прожили у нього майже чотири роки. Дуже важко було і за квартиру платити, і будувати, ще й дітки народжувалися майже одне за одним. Та слава Богові, по молитві і по Його милості побудували хату. Як і у всіх не раз хворіли діти, і як кожна мати хвилюєшся і ночі не досипаєш, і часом поїсти забудеш. Вже як втомлюся плоттю і відчуваю віра слабне, руки опускаються, то самі Анголи приходили на допомогу. Тільки я їх ніколи не бачила, їх бачили мої діти.

– Мамо, мамо! Хіба ти не бачиш? Ось по хаті ходить, такий як лікар, в білому халаті, в білих штанях, в білому капелюсі. Від колиски до колиски ходить, пігулки нам дає! – розповідав мені старший син.

– Ні, діти, не бачу, – я плачу і радію. Бо так віра моя укріплялася, а діти ставали здоровими. І так було не раз.

А одного разу сниться мені сон, у якому підходить до мене сестра-пророчиця і каже: «Ось завтра буде у тебе тривога вдома, то ти збери дітей і помолися, і з’явиться милість. І знову буде тривога, і знову помолися, і знову милість з’явиться».

Прокинулась вранці, а у доньки Лесі висока температура, ще й все тіло висипало. Не розгубилася. Зібрала всіх дітей на молитву. Помолились – висипка зійшла, температура спала. На другий день Степан, моя дев’ята дитина, захворів, а йому ще й року не було. В шість місяців я втратила багато крові, лікарі наполягали, що треба спасати вже мене, а не дитя. Але я відмовилася.

– Ти помреш! – сварилися у лікарні.

– Помру, то з дитям, – плакала я. Чомусь, в ті хвилини, ця ще не народжена дитинка стала для мене такою дорогою.

Бачачи мою рішучість, лікарі стали лякати мене:

– Зрозумій, якщо дитя і залишиться живим, то воно народиться калікою!

– Якщо Господь дасть мені таке дитя, то я змушена буду його прийняти, але не дам себе лишити його! – твердо відмовляла я.

І одного вечора відчула, що дитя не б’ється в моїй утробі.

– Господи, – молилася я, – я не хочу йти до пророка, бо багато людей знають за мене, і щоб пророк не сказав щось від себе. Ти, Господи, сам дай мені відповідь через Твоє Писання. Бо то є найвірніше пророче слово.

Так помолилася, а сама думаю: «Яке ж то місце з Біблії мені Господь відкриє, щоб воно було для мене ясним та зрозумілим?» Відкриваю, і очі мої враз впали на 12 вірш з книги Буття: «Через рік будеш тримати сина на руках». Біблію я закрила зі словами: «Слава Тобі, Боже!». Так і сталося. Я народила сина, вагою три кілограми. І він дуже розумний. І ось я дивлюсь на нього, пригадуючи минуле і плачу. Температура висока, що робити? То ж зроби так само як і вчора – збери дітей, та помолись. Але натомість я зателефонувала до лікарні. «Швидка допомога» приїхала, та я вже й не рада була, що й визвала. Що вже та лікарка мені і не говорила. І що тут багато дітей, і що тут короста. А я слухаю і думаю: «Не покликала до Господа, покликала до лікаря. То ти зараз получиш добре». Врешті виписали нам мазь від якої сина знесло ще більше. Бідолашний Степанчик і кричав, і пищав, я його і до лікарні сама носила, так втомилася, так втомилася.

– Господи, – молюсь, – прости!

Увечері чоловік залишився з дітьми, а я пішла на зібрання, де почула проповідь про зцілення Неємана. А я молюсь. Сину ставало все гірше. Вже із вушка стало текти щось смердяче. Я його маззю, а воно ще більше.

– Господи, – кажу, – я не хочу щоб у моїй хаті твої чуда скінчилися. Господи, яви милість і над цією дитиною. Бо вже і я втомилася, і воно втомилося.

Прийшла до дому і стали разом з чоловіком біля ліжка Степана на коліна. Каялася крепко, що Господа знехтувала, що натомість до лікаря звернулася, а Господь же попереджував. Помолилися та полягали спати. Сниться мені сон. Сім юнаків, гарних, сильних, взяли мене в коло, співають, аж підскакують: «за руку тримай, о Спасителю, тримай!» Син спав всю ніч і я разом з ним. Вранці, коли поглянула на нього, то його тіло було зовсім чистим, температура нормальна, мов би нічого і не було. Слава Господові!

Народження кожної дитини давалось не легко. Лікарі сварилися, що дітей багато, мовляв, куди я їх народжую. Нас у матері було одинадцять, а моя сестра мала лише одне дитятко і більше не було, як би їй не хотілось. То я зрозуміла так, що якщо Бог не дасть, то воно саме не народиться, а якщо Бог дає?

На жаль, багато несла і від віруючих. Хто словом штрикне, хто, так би мовити, «пожаліє», та я мовчала. А коли начальство стало докоряти, що дітей багато, то я їм відмовляла: «Хіба ж ви, мої любі родите? Хіба ж вас, мої дорогенькі, потуги беруть?». Вони і замовкали.

Багато було труднощів. Чоловік – пресвітер, вдома рідко буває. Та я ніколи йому не докоряла. Завжди на Божу працю благословляла. Знала, що хто діло Боже виконує, тому Господь і далі буде устрояти і благословення прибуде на тій родині. То багато роботи доводилося робити самій. Одне дитя ще маленьке, друге в колисці, а третім вагітна, та й несу їх у поле картоплю копати. Теж людина, теж втомлювалась, але як би тяжко не було – завжди співала. Чим важче на серці, тим голосніше спів – і ставало легше. Та було, що перестала співати. І на одній молитві йде до мене Слово від Господа:

– Що ти залишила спів? Зі співом завжди була перемога!

І я співала, плакала і співала. Одне небо знає, що переживають матері. Пам’ятаю, машинки пральної не було, прала руками, аж до вечора. Руки усі у ранах, болять. Бувало вийду білизни вішати ті й молюся: «Господи, ти говориш, що марнота під сонцем, а у мене і під місяцем». І так сумно на серці стає, аж раптом подивлюся на небо: «Ах, Господи, на небі вже прати не буду. Там моє плаття завжди буде чистим». Не пройшло багато часу від тоді, як один брат з м. Рівне, подарував нам пральну машинку. То вже дивилася на неї і дякувала Богові за мудрого інженера, який зробив таку машинку, що сама пере білизну. Вона працює, а я повторюю: «Слава Богу! Слава Богу!».

Господь сказав: «Плодіться та й розмножуйтеся», а скільки ми повинні народити, Йому краще знати. Не грішіть, батьки, не гнівіть Бога. Краще моліться. Ще коли дитя в утробі, ви, мами, вже просіть у Бога, щоб дитя було віруючим. А коли воно вперше з’явиться на світ, то просіть ще так у лікарні все те, що ви бажаєте для своєї дитини і Господь благословить. Я жалкую лише про одне, що пізно зрозуміла і що мало просила талантів для своїх дітей.

На сьогоднішній день, Бог дарував нам сім синів і сім дочок. Слава Йому. І ще двох дівчаток, круглих сиріт, ми взяли на опікунство.

* * *

Діти та Його благословення

Коли зібрання закінчилося, багато хто з віруючих залишився, щоб поближче познайомитись з сестрою Анею. Ми спілкувалися, роздивлялися численні фото, які з собою привезла сестра: діточки, чоловік, чудові рівненські краєвиди, сім’я, сестра Аня, Ющенко... Що? Ющенко? Здивуванню нашому не було меж.

– Сестра Аня! Що ви робите у такому гарному палаці, та ще й разом з Ющенком? Ви ж тільки погляньте, – не переставали ми, – так вам посміхається, з чимось вітає...

Це було в 2006 році. Перший раз мене визвали у Маринівський палац. Нас було п’ять жінок, яких мали нагороджувати почесним званням «мати-героїня». Окрім нас, там було ще багато інших запрошених на презентацію. І видатні журналісти, і кореспонденти, і прокурори...

Зустріч назначили на 16:00, міліції було дуже багато. Все перевіряли і біля нас і самих нас. Нікого з дітьми не пускали. Підійшла і моя черга.

– Товаришу міліціонер, пропустіть мого сина! – почала прости я.

– Ми не можемо, такий наказ президента, і в списку його немає.

Я так ніжно подивилася йому в очі та й говорю:

– Носила, родила, двадцять три роки годувала і ви не пустите? Я не вірю! То ж я мати!

– А де ваш син?

– Он стоїть.

– Як його прізвище?

– Капарчук Мирослав Володимирович.

Той записав його швиденько.

– Біжіть покличте! – скомандував міліціонер.

Я й побігла за ним. Так один піст, другий, третій... По милості Божій добралися. І от я стою в гарному приміщенні з великими дзеркалами. Повсюди метушіння, багато різних перукарів, кому підфарбуватися, кому волосся підкрутити, кому зачіску зробити – усе до ваших послуг.

А я скоренько зачесалася, косинку зав’язала сіла в крісло та й чекаю. Прийшов час, нас покликали, знову перевіривши, чи не маємо чогось небезпечного. І тут до мене почали підходити сестри.

– Ти звідки?

– З Володимирця.

Почалася не зовсім зрозуміла для мене бесіда:

– Павло з юдеями по-юдейські поступав...

«До чого це сестри ведуть?» – думала я.

– Хоч підфарбуйся...

Ах, ось воно що!

– Та ні, дякую. Навіщо воно мені, яка є, така і буду.

– Та підфарбуйся, – не відступали жінки, – а то будеш як біла ворона...

– От побачите, мої любі, на цьому святі, я буду найгарніша, – відповіла я, на що мої одновірці нічого не сказали.

Церемонія розпочалася. Поздоровлення, квіти, оплески... Прийшла і моя черга. Як і усім, мені також подарували букета та медаль. Сам Ющенко пожав руку і на цьому здається все, та...

– Я дякую вам, панове, – розпочала я, – за цю земну винагороду. Хоч я маю надію на більшу – небесну. Та серцем відчуваю, що на цьому місці не з-за цієї медалі. Мій Бог, якому я служу, хоче, щоб я вам засвідчила, що Він є Бог Живий. Кожні пологи давалися мені все тяжче і тяжче. По Божій милості маю чотирнадцять діточок. Та саме за останні пологи і хочу вам засвідчити.

Лікарі в районі сказали, що я не зможу народити, що я помру. Направили на область, де почула теж саме. Дитя велике, лежить поперечно. Оперувати не можна, наркозу не витримаю, бо серце з нирками хворі, ще й хребет порушений. Лікарів зібралося дуже багато. Тричі радилися, що зі мною робити. Більша частина підписалася, щоб народжувала, менша – оперувати. Та Божий народ молився за мене по багатьох місцях. І одного дня до мене в палату зайшла завідуюча відділенням Галина Ананіївна. Вона знала, що я віруюча. Подивившись пильно мені в очі, лікар запитала:

– Аню, яка Божа воля? Що пророки кажуть? Кесарити чи родити?

– Кесарити, Галина Ананіївно! – впевнено відповіла я. Бо на той час Господь вже мене попередив що буде останнє тяжке випробування. Але милість Його буде наді мною.

Вислухавши мене, Галина Ананіївна дала згоду на операцію. Та сталося, що під час операції лікарі ненароком зачепили якусь судину. Ще дитя не вийняли, а з мене вже вийшло літр крові. Та Слава Богу, дитя дістали живим, здоровий хлопчик. Але я вийшовши з під наркозу втратила дві с половиною літри крові. Мені дають другий наркоз і середину видаляють. Я лежала в тяжкому стані. Лікарі давали всього двадцять відсотків на те, що я буду жити.

Через три дні мене перевезли в реанімацію. Коли мене поворухнули, я відчула, що залишаю тіло. Мені стало страшно і я заплакала: «Господи, а на кого ж мої діти залишаються?» І все зупинилося. Миттєво палату наповнило багато людей. Я бачила лікарів, свого чоловіка, сина.

«Що зі мною?» – думала я.

Як раптом почула стривожений голос медсестри:

– Аню, не ворушись, бо ти помираєш, в тебе йде тромб.

Я розуміла, що тромб – це миттєва смерть. Але вголос сказала до всіх присутніх:

– А хто вам сказав, що я помру? Смерть і тромб в Божих руках!

Я твердо вірила, що буду жити. У мене попросили розписку, де я зазначила, що лікарі не відповідають за моє життя. Негайно потрібно було ще раз оперувати. Та перед цим, мене попросили ще раз помолитися, що я і зробила. Вже на дорозі до операційної, мені показали мого останнього синочка. То не плакали цього разу мої очі, цього разу плакала моя душа.

– Господи, чи візьму я його на руки?

Операція розпочалася. Мені ввели третій наркоз, на правій стороні перерізали усі судини і швидко їх перев’язали, перекрив прохід тромбу. Криза минула, але лежала ще три довгих місяці в реанімації.

Я розуміла, що в житті кожної людини мусить бути складений іспит. І ця моя ситуація саме іспитом і є. Тому просила Бога лише про одне:

– Господи, поможи мені не возроптати!

І коли мені ставало зовсім тяжко, я миттєво засинала. Після ж сну, прокидалась з дивним відчуттям радості. Слава Богу!

Я просила лікарів приносити до мене мого синочка, мовляв, що тільки так вони зможуть швидше вилікувати. І вони приносили. Коли дитятко починало плакати, я говорила до нього:

– Сину, я тебе люблю, мама не може взяти тебе на руки, але в знак любові я кладу на тебе руку, – і син переставав плакати.

Я розповідала йому хто у нас дома, як ми живемо, як йому з нами буде добре. Він слухав мене.

Я щиро вірила Божим Словам, що ще буду ходити. І Господь не обманув, бо Він є вірний Своєму Слову. Слава Йому! По милості Божій з того часу пройшло вже майже чотири роки і я стою перед вами на своїх ногах жива та здорова.

Сам Бог керував тоді моїми вустами, даючи мені мудрості. Не знала я ще тоді, які люди знаходяться у цьому залі. Пізніше дізналася, що моє свідчення слухав і відомий по Україні гінеколог із луганської області, який після моєї промови підійшов до Ющенка зі словами:

– Ця медаль не гідна цієї жінки, бо вона заслуговує на більше.

– О, як би мені хотілось ще більше дізнатися про Бога вашого! – почувся голос жінки-міністра.

– Моліться, – кажу, – і пізнаєте.

– Як мені молитися? Богу Аніному? – знов запитала вона.

– Богу Авраама, Ісаака, Іакова і Богу Ані, щоб Він став і вашим Богом.

Так Господь дав мені можливість засвідчити про Його милість.

* * *

Дві дівчинки

Маючи чотирнадцять дітей, брат Володя і сестра Аня взяли на опікунство ще двох дівчат-сиріт.

Я стояла у черзі в сільській раді із купою різних документів на підписку. Та вже відчувала, що сили мене залишають. Після наркозів я дуже реагувала на запах любого дезодоранту, тому бувало, що не дочекавшись своєї черги, мусила йти додому. Так і цього разу відчувала, що слабну. Як раптом, до сільської ради зайшли дві дівчинки – підлітки. Коли я на них подивилася, то щось в моєму серці ворухнулося, мов би це мої діти.

– Дівчатка, а ви що тут робите? – запитала я.

– Документи на дрова здаємо.

– А де ваш батько? – не відступала я.

– Помер, – почулося у відповідь.

– А мати?

– Мама слаба, – вже тихіше відповіли діти.

– Ви де живете? Можна вашу адресу записати?

Ось така наша була зустріч. Адресу дівчата дали, навіть до хати дозволили прийти, щоб маму провідати. Та день за днем, все якось не виходило, то одне, то інше. Вже і самі дівчатка приходили до нас не раз. Я вже знала ім’я матусі, а вони їй розповіли про мене. Залишилось тільки вибрати час. Нарешті я завітала до незнайомої хати. Дівчаток вдома не було. Постукала. Двері відчинила ще досить молода, але стомлена жінка.

– Аня? Заходь. Вибач за такий вигляд, та я слаба, немає вже сили і всидіти.

Розмова почалася легко і не примусово, мов би ми знали один одну вже багато років.

– Скажи, Аню, як я помру, на кого мої діти залишаться?

– Надю, що ти говориш? Ти ще молода, тобі ще рано думати про смерть, – так я заспокоювала. Ще трохи заспокоювала та пішла.

Дівчатка стали до нас приходити все частіше. Відчула, що почали вже довіряти. Розповідали про себе, про матір, про батька. Почали приходити і на зібрання. Діти молилися за матір:

– Господи, не забери нашої мами, поки вона не покається.

Що робилось у дитячих серцях, знав лише Господь. Але їх щирість і душу бачили і мої людські очі. Надію я не залишала. Скільки Бог давав сили навідувала, скільки Бог давав мудрості – свідкувала про Христа. На зібрання кликала. Та Надія все чекала, поки новий молитовний будинок добудують. Мовляв, що піду на відкриття.

Недільного зібрання моя душа не мала спокою. Я не чула жодної проповіді. Усі мої думки були про Надію.

– Господи, – молилася я, – якби ще братам до неї зайти, помолитись. Серцем відчувала, що потрібно поспішити. Зібрання закінчилося. Усі почали розходитися, роз’їжджатися. Мені з чоловіком потрібно було заїхати ще на виборчу дільницю, бо то був день виборів. Проголосували, як дивлюсь, ще брат з дружиною виходять з будинку.

– Ви додому? То ми вас підвеземо.

І я, навіть не встигла розглядіти, як наш автомобіль зупинився зовсім поруч із хатиною Наді.

– Брати, почала благати я, – давайте усі разом зайдемо до Надії, помолимося за неї, будь ласка!

– То іди спитай! – відповів мій чоловік, – жінка невіруюча, може не схоче таких гостей приймати.

– Я швиденько! – і мерщій до хати.

– Надія, тут зі мною брати, сестри. Можна ми всі разом тебе провідаємо? – із хвилюванням у голосі запитала я.

– Так, звичайно, заходьте! – почула спокійну відповідь господині.

Усі зайшли. Брати говорили, підбадьорювали, а потім запропонували помолитися, на що Надія не заперечила. Молилися гаряче, щиро просили Божої милості на цю душу, на цей дім. Та коли дівчата повернулися від бабусі, то Надія твердо заявила їм, що нового молитовного будинку чекати не буде, а як скоріше піде у старий. Слава Богу! Ми раділи від усього серця. Я вмовляла Надію поїхати з нами на автомобілі, але вона відмовилась.

– Я хочу піти на богослужіння своїми ногами і зі своїми дітьми.

Не стала її більше вмовляти – це її рішення. Дочекалась середи. Коли ми приїхали на зібрання, Надія з доньками вже сиділа.

– Нарешті розпочалося її перше зібрання! – пошепки дякувала я Богові.

В кінці зібрання пресвітер запитав:

– Чи може в кого з присутніх є нужда? Ми разом принесемо її перед Боже лице.

Тиша. Аж раптом пролунав упевнений жіночий голос:

– Я хочу служити Богові!

Так, це була Надія. Раділи діти, раділа я і вся наша сім’я. Бо за цей час ці люди стали для нас особливими, близькими.

Додому сестру Надію вже відвезли. Але наступного дня я знову відчула хвилювання. Ніби хтось підганяє до Надії: «Іди до її хати!»

Як швидко могла, так і прибігла. Надія виглядала якоюсь схвильованою, дивно емоційною.

– Аню, в мене рука терпне, – каже мені.

– Може залежала? Чи від уколів?

– Аня, з ким залишаться мої діти? – це питання застало мене зненацька.

– Та що ти, сестро, все в Божих руках, чого хвилюватися, ми ще разом будемо їх заміж віддавати. Ти молода жінка, що ти у голову собі взяла таке? – потішала я.

– Аня, – перебила мене Надія, – я коротенький гість на цій землі, мій дім у небі.

Я нічого не змогла їй відповісти. Та часу пройшло вже багато, потрібно було поспішати додому. Кажу дівчаткам:

– Якщо мамі буде погано, негайно повідомте мені.

І вже коли я була біля дверей, поглянула ще раз на Надію. Наші погляди зустрілися. Без слів вона якось загадково дивилася мені в очі, ледь-ледь посміхаючись.

Ми розсталися. Але у вечері до нас зателефонували дівчатка:

– З мамою погано! – голосили вони.

Мене з чоловіком на той час не було, дзвінок приймали мої діти. Та повернувшись додому і почувши таку звістку, мерщій поїхали до Надії. І стукали, і сигналили – дверей ніхто не відчинив.

– Вези мене до приймальної, – мовила я чоловіку і двигун автомобіля швидко запрацював.

У приймальній мені відповіли, що Ясинську Надію привезла швидка у дуже тяжкому стані, вона у реанімації. Довго благала лікаря, щоб пустив мене туди, та нарешті дозволили.

Надія лежала непритомна. Чотири дні я просиділа з дівчатами біля її ліжка. У неділю ламання хліба. Залишивши дівчат самих, побігла додому переодягнутися. Та лише переступила поріг, як дзвінок:

– Тьотю Аня, мамі ще гірше!

– Господи, – молилася я, – хоча б мені встигнути, щоб побачити її ще живою.

До лікарні майже три кілометри. Та слава Богу, встигла. На моїх руках сестра Надія і відійшла у вічність.

Рідня була невелика, брат з сестрою, а жили бідненько, тому підготовку та саме погребіння церква взяла на себе. Після траурного богослужіння усі розійшлися по своїх домівках, пішла і я. А на другий день вирішила провідати дівчаток.

Заходжу, дівчата якісь схвильовані, мене побачили – зраділи.

– Тьотю Аню, тітка з дядьком у нас хочуть гроші забрати, що нам люди на кладовищі надавали. І нас самих кудись з собою забирають. Ми не хочемо! Ми з вами будемо, бо ми вам довіряємо.

– Діти, між вами я чужа людина, а це ж ваша рідня, – почала вмовляти їх я.

Тут і тітка з дядьком, невіруючі, як почали на них сваритися, та ще й різними недобрими словами називати, я і замовчала. Дівчата до мене притулилися, мов би шукаючи захисту.

– Тьотю Аню, а ви будете нашою матір’ю, нашим опікуном?

До цього часу не знаю як це сталося, та з моїх вуст вилетіло:

– Буду!

На це тітка, на диво, не заперечила.

– Раз така справа, – мовила вона, – то залишайтесь. Тільки йдіть за нею, тоді і з вас будуть люди.

Так наша сім’я поповнилась ще на двох дочок і нас вже стало шістнадцять. За гроші, які виділяла держава, ми зробили дівчатам ремонт у хаті, яка залишилася їм у спадок. Решту грошей, яка надходила кожного разу, ми клали дівчаткам на ощадну книжку.

Господь дав мудрості не чіпати сирітських грошей. І слава Богу! Дівчатка до сьогодні крепко люблять Господа та служать Йому своїм співом. І ми не разу не пошкодували, що приютили цих дітей. Бо вони справжнє Боже благословіння.

* * *

Я роздумувала, як народжується нова людина – стихійно чи заплановано? Якщо стихійно, то я, чи ви з’явилися на світ випадково. Кожна людина є особливою. Вона може бути схожою на когось іншого, але як особистість – вона неповторна.

Пам’ятаю, у дитинстві, я запитала свою матір:

– А якби ти вийшла заміж за іншого тата, то я вже б не народилася?

– Народилася, – запевнила вона мене, – хіба що була б трохи іншою.

– Ні мамо, я багато чим схожа на мого татка. Виходить, що якби в тебе і народилася донька, то вже була б то зовсім інша Іринка.

Друзі мої! Я вірю, що Сам Вічний Бог, Який все оглядає з висоти Свого Престолу, планує народження кожної людини. Бог запланував моє народження саме в цій сім’ї, і слава Йому, що наші матері народили нас, не відмовилися прийняти.

Хотілось би запропонувати нашим служителям, щоби вони кожній дівчині перед її шлюбом, задавали таке питання:

«Чи готова ти, сестро, виходячи заміж, виконати план Божий, що до твоєї нової сім’ї?»

Адже часто молоді дівчата навіть і не думають, що бути матір’ю не завжди легко. Навіть не думають, які труднощі чекають на них. Але, сестро дорога, тобі, саме тобі Бог запланував народити п’ятнадцять, чи вісім, чи лише одне дитятко, то виконай Його волю! Не плануй сама кількість своєї сім’ї, не лиши себе Божого благословіння. Те дитятко, яке заплановано для тебе небом і від якого ти відмовляєшся, народить інша мати, і воно вже буде схоже на неї, воно буде її. Але ти, що скажеш ти Праведному, коли зустрінешся біля Його престолу вже в вічності, чим оправдаєшся? Адже непокора Богові – це гріх. Поможи нам, Боже, бути слухняними і вірними тобі до кінця, не жалкуючи, якщо потрібно, навіть, свого життя.

підготувала Ірина Булан