Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Підручник з етики

Я дуже люблю читати оповідання про бабусь. Можливо, тому, що дитинство моє пройшло майже без них, і я їх не дуже пам’ятаю. Вони відійшли у вічність досить рано, коли я була ще маленькою. Тому, пишучи так звані оповідання, автор завжди хоче показати дітям, як погано тоді, коли в тебе немає бабусі. Діти, цінуйте їх, любіть, шануйте, не ображайте.

Ну, а без тата і мами як? Тому хочу сказати і про батьків. Про мам пишуть скрізь: в газетах, журналах, книгах, навіть присвячують цілі поеми, розділи, статті. Так, я з цим повністю згідна! Без найріднішого друга, мами, – нікуди і ніяк. А коли в домі немає батька? Як? Таких дітей завжди, чомусь, ображають і рахують, що їх немає кому захистить.

Жити без батька – це жахливо! Навіть незалежно від того, чи пішов він з життя, чи просто покинув вашу сім’ю, чи пропав без вісті – це все одно дуже сумно. Якщо дивитись на дітей в інтернаті, то можна все зрозуміти без слів. Коли я бачу дитину (незалежно якого вона віку), і знаю, що в неї немає батька, відразу приходять на пам'ять такі рядки з прекрасного християнського вірша:


И все-таки, и все же, если вдруг

Отец по волосам провел рукою,

Или прижал к себе, как лучший друг,

Его любовь в тот миг текла рекою.


И не было сомнений в том, что он

На все пойдет, за вас костями ляжет,

Когда придется, бросится в огонь,

Иль прыгнет в воду, если жизнь прикажет.


Так, батько заради своїх дітей готовий на все. Тому, друзі, якщо поряд з вами є діти, в яких немає батька – намагайтесь ставитись до них по-особливому, зі співчуттям, з любов’ю, не ображайте їх, а тим більше не насміхайтесь, ніби на їхньому місці ви. Та Біблія запевняє, що Бог є Бог сиріт і вдів, і за це слава Йому! Він ще ніколи нікого не забув, Він все пам’ятає і знає наперед, як краще. І про це, та й не тільки про це, я вам трішки хочу розповісти.

Сергійко був теж без батька. Тато загинув в автокатастрофі, коли він був ще зовсім маленький. В дитинстві батькова рука ніколи не гладила його по голівці, ніколи не обіймала та не тримала на руках. В свої дитячі роки хлопчик зазнав чимало бід і сліз. Часто, дивлячись у своє віконце, він бачив, як інші батьки брали на руки своїх дітей або садили на велосипед і довгенько катали, чи їздили з ними на рибалку, або ходили по гриби. А ще бачив, коли батько брав на руки сина, пригортав і ніжно-ніжно цілував, а потім міг ще покрутити, підкинути, приласкати, пригорнути.

Колись, вночі, Сергійку приснився сон, що його батько, сидячи в кріслі, посадив його до себе на коліна, пригорнув, ніжно поцілував і сказав, що він Сергійка сильно любить. Від цього хлопчик аж посміхнувся уві сні. Потім батько встав і почав потихеньку віддалятися, хлопчик гукав його і почав голосно кричати, і від цього прокинувся. Зрозумівши, що це сон, він розплакався, йому стало дуже тяжко на душі. Сергійко сам собі почав задавати питання, на які відповіді не знаходив: чому в інших дітей є тато? Чому іншим діткам завжди весело, а йому постійно сумно? Чому в інших мама майже завжди вдома, а його постійно працює? І сльози одна за однією котились по його щоках… Плакав він до тих пір, поки сон знову не здолав його, але біль залишилась надовго. Сергійко був спокійною дитиною. Якщо його ображали, то він міг спокійно сидіти і дивитися на кривдників своїми блакитними очима, а це ще більше заохочувало тих, хто знущався над ним. Заступитись за нього не було кому і тому цим всі користувались. Не раз він просто йшов до лісу і спостерігав за різними комахами чи птахами, які ставали його друзями. Вони його ніколи не ображали. Матуся працювала на двох роботах, аби прогодувати себе та сина. Про Бога в домі ніколи і ніхто не говорив. Вони були невіруючі, хоча частенько чули від сусідів про Творця, знали де знаходиться в їхньому селі Дім молитви, знали про спасіння, але, як завжди, зробити висновки з почутого не вистачало часу.

Сім’я сусідів Сергійка була багатодітною. Тут були і батько, і мати, і бабуся, і хлопчики, і дівчатка. Батько, Володимир, був дияконом їхньої місцевої Церкви села Калинове. Дітей було шестеро. Батько виховував їх в християнському дусі. Якщо йшли на Богослужіння, то всією сім’єю, якщо в ліс, на відпочинок, то теж всі разом. Перші народились три дівчинки, потім три хлопчика. Старші дві сестри Наталка і Оленка навчались вже в місті, яке знаходилось далеченько від села, в медичному інституті, одна на педіатра, друга – на стоматолога. Відвідували в місті Церкву, дуже влились в молодь. Вчилися на відмінно. Батькам приносили лише радість і надію, що скоро будуть лікарями, до яких зможуть звертатися і знатні, і прості люди. Дівчатка були прикладом для інших у всьому. Третя дівчинка, Катя, та хлопчик, Іванко, закінчували відповідно 11 та 10 клас. Вони між собою дуже товаришували. Виконувати домашнє завдання їм завжди було легко, особливо Вані. Він просто брав Катеринині зошити і звіряв з ними свої результати, а інколи і це йому здавалося важким, і він просто переписував завдання з відповідями. А от менші, Михайлик та Миколка, були двійнею і обоє закінчили другий клас. Навіть встигли одержати новесенькі книги, деякі, щоб вгамувати цікавість встигли переглянути. Хлопці були непосиди, дотепні та дуже гострі на язик. Інколи їх не можна було переслухати. А от якщо в школі траплялась якась пригода, вони обов’язково були в гущавині подій, і тоді вже вдома весь день вся сім’я чула по декілька разів про одне й те ж саме. А якщо хтось з них зробив якусь шкоду, то довго шукати винного не треба було, хлоп’ята одразу розказували про все, бо одне від одного нічого не ховали. А робити шкоду прохати їх не треба було, воно у них робилось саме собою.

Прийшло довгоочікуване літо. Це сама прекрасна пора всіх студентів та школярів, ну, звісно, після іспитів. А коли ти все здав на відмінно, то літо просто буде чудовим та незабутнім. На літні канікули, крім старших сестер, приїхала бабуся Оксана. Вона жила дуже далеко і тому приїжджала досить рідко. В онуків радості не було меж. Без подарунків ніхто не залишився, всі отримали довгоочікувані м’ячі, книги, одяг, взуття. Та ще вона дуже добре допомагала мамі і тому на столах почали з’являтися блюда, які в цій сім’ї були не часті. Діти були просто щасливі. Кожного вечора вона намагалась згадати своє дитинство, юність, молодість, аби розповісти онукам якусь нову історію, яка, як вона вірила, повинна була принести їм хоч маленьку, але користь.

Одного дня бабуся запропонувала Михайлику та Миколці піти до лісу, просто помилуватись Божою природою, послухати чудовий спів пташок, поспостерігати за різними комашками, жучками, метеликами. Вона напекла смачних пирогів з картоплею, взяла компоту та простирадло. Вийшли десь в обід. Йшли повільно. Зайшовши вже в гущавину лісу, вони помітили свого сусіда Сергійка, який теж бродив вузькими стежками. Він був їх однокласником. Бабуся спочатку не зрозуміла: сама дитина ходить лісом?! Але це був лише початок бабусиних здивувань. Коли вони порівнялись з ним, то Микола єхидно викрикнув:

– А що ти тут робиш? Га?

Відповіді не було. І тоді хлопці почали демонструвати на що вони здатні. Перебиваючи один одного, вони почали над ним насміхатись, що він погано вдягнений, не причесаний, що в нього брудний одяг, що йому немає з ким гратися. Це було довгенько. Бабуся Оксана трішки відійшла в бік і мовчки спостерігала цю дивну для неї картину. Сусідський хлопчик без тіні образи присів і щось сидячи малював палицею на землі. А «віруючі» хлопці, її ненаглядні онуки, аж заходились, насміхаючись над ним. Це було довгенько. Але потім в дію вже пішли руки, які штовхали Сергійка.

– Ха-ха-ха, а в тебе немає батька, а в нас є! – почав голосно говорити Коля. – А він нас возить на машині, а ми з ним їздили ловити рибу, разом майстрували паркан.

– А ще, – не стримався Михайло, – наша мама постійно дома, а твоя, як завжди, працює.

Цього бабуся Оксана вже ніяк не могла витримати. Вона зупинила онуків, смикнувши за вуха, а Сергійка пригорнула до себе, погладила по голівці та пригостила пирогами.

– Йди додому, тому що в лісі ти один можеш заблукати. – ніжно мовила стара. – Дорогу знаєш?

Хлопчик щиро посміхнувся. Це в нього питають чи знає він дорогу в його рідному лісі? Але від цієї посмішки Оксані защеміло в грудях і вона швидко відвернулася, щоб ніхто з дітей не побачив її сліз.

Сергійко, пригорнувши до грудей ще теплі пиріжки, неохоче попрямував до села. Одне тішило його, що і мамі перепаде неочікуваний гостинець.

Взявши обох онуків за руки, бабуся повела їх на зелену галявину, де розклала ковдру.

– Сідайте мої віруючі онуки. Мені було дуже соромно за вас, але я очікувала і ніяк не могла розпізнати хто ж з вас віруючий: Сергійко чи ви? – сумно мовила бабуся Оксана.

– Так з нього всі сміються, ото і ми. – спантеличено розпочав було пояснювати хтось з хлопчиків.

– Це мені нагадало одну історію мого дитинства, я вам її зараз розповім.

Михайло ліг на бік і дивився в бік села, де за горбочком зникла постать Сергія, а Микола все не міг примоститись ближче до бабусі.

– Коли я навчалась в школі, в мене була подруга Людмила. Ми з нею дружили, як кажуть, не розлий вода, всі класи, крім десятого, сиділи за одною партою і думали товаришувати вічно. Але одного разу ми посварилися і я була винна в цій ситуації. Я навчалась краще за неї і одного разу Люда повністю, слово в слово, списала в мене твір з української мови. Її вчитель дуже любив, тому що в неї не було мами. Моїм справедливим поясненням він не повірив, поставив мені двійку, ще й наказав, щоб я від неї пересіла. За контрольні роботи він почав ставити мені низькі оцінки, тому я відмінницею не стала, бо з української мови стояла четвірка. Це було наприкінці дев’ятого класу. Влітку ми не зустрічались. А в десятому сиділи в різних кутках класу. І тоді я, будучи віруючою, почала над нею насміхатись. Оце так, як ви сьогодні. – звернулась до онуків бабуся Оксана. – Я почала постійно говорити, що в неї щось не так: то брудний одяг, то не гарно причесана і весь клас підтримував мене, тому що я була авторитетом серед однокласників. Останньою краплиною в цій історії мого гніву було те, що я всім розповіла, що Людмила більше проводить часу на кладовищі, ніж вдома. Тому що вона постійно сиділа на могилі матері. Це клас взагалі підняв на сміх. Говорили, що вона якась не від світу цього. Так ми провчились цей останній рік і більше в житті не зустрічались. Я до цих пір дуже про це шкодую, але все… Потяг пішов. Ось так, із-за якогось твору ми розлучились назавжди. А ви сьогодні так сміливо насміхались над Сергійком, зовсім не думаючи про те, що за ці всі слова треба буде колись дати відповідь.

Бабуся, закінчивши свою розповідь, надіялась на те, що Микола і Михайло хоч трішки посидять мовчки, що ця невигадана історія змусить їх осудити свої вчинки. Якби не так. На її величезне здивування, хлопчики почали навперебій говорити, що вони десь таке вже читали, тільки в більш скороченому вигляді. Бабуся переконувала, що вони щось плутають, та онуки вперто стояли на своєму, доказуючи, що в якомусь шкільному підручнику вони таку історію зустрічали.

Повернулись додому вже коли було зовсім темно. Не дивлячись на втому, Михайлик і Миколка почали енергійно передивлятися всі книги, але марно. Вже підступала думка, що й справді їм все здалося. Коли сім’я стала на вечірню молитву, то бабуся Оксана попросила двох менших онуків завтра примиритися з сусідом, але хлопчики вже все зрозуміли самі. Всі розійшлися по кімнатам, тільки найменші мешканці дому не мали спокою і в черговий раз почали огляд книг з математики. Микола був впевнений, що бабусина історія написана на початку підручника, а Михайло, що десь в кінці. Гортали довго, поки не позасинали з підручниками в руках.

Вранці прокинулись самі і знову приступили до пошуків, і … знайшли. Стрімголов, забувши навіть постукати, хлопчики з високо піднятим над головою підручником етики, влетіли в кімнату до бабусі, яка сиділа і про щось розмовляла зі старшою з онуків Наталкою. Від серйозного погляду сестри вони ніяково зупинились, не знаючи, що робити з книгою. Наталка дала їм в руки торбину, в якій були яйця, молоко, свіжоспечений хліб, цукерки та пиріжки і відправила до сусідського хлопчика вибачатись. А бабуся Оксана взяла окуляри, з цікавістю оглянула підручник, і почала читати на вказаному онуками місці:


«Шановні третьокласники! Ви вже багато чому навчились. Вже розумієте, як треба себе поводити вдома, в школі, у транспорті, на відпочинку, з батьками, з людьми похилого віку. Але я хочу, щоб цей підручник етики допоміг вам бути чемними й одне з одним. Цей підручник допоможе вам поважати один одного, не знущатись, не насміхатись, бути ввічливими та чесними. Хочу привести приклад, який стався в мої шкільні роки. Я одного разу списала твір в подруги і мені поставили п’ятірку, а їй – двійку. Пізніше я в цьому розкаялась, але що ж було далі? Моя найкраща подруга почала насміхатись наді мною весь рік. І хоч це все я могла пробачити, та те, що вона підняла на сміх весь клас, що я ходжу на цвинтар, щоб відвідати могилу матері, яка рано покинула мене одну, я вибачити не змогла. Ми розлучились назавжди. Але я просила Бога, щоб Він допоміг мені пробачити її і я зараз на неї нічого не маю. Тому, дітки, я вас закликаю: не ображайте нікого і не насміхайтеся з чужого горя. Якщо ж ви вже щось подібне накоїли, то просіть Бога і Він вам пробачить і допоможе пробачити інших. І тому цей підручник написаний з думкою та молитвою про вас. Бажаю, щоб ви у світ приносили лише радість, мир та утіху. Любіть людей і вони будуть любити вас.

З повагою, автор Людмила Наумова»

(Для тих, хто забажає допомогти у вдосконаленні підручника, мій контактний телефон на обкладинці)


Бабуся залилась слізьми. Наталка, здивована тим, що підручник для третього класу так змінив настрій бабусі, кинулася її заспокоювати, вбачаючи і тут приховану витівку її менших братів. Після пояснень вони довго сиділи і розмовляли, як дорослі, і вирішили набрали номер телефону автора підручника з етики і невдовзі Наталка стала свідком такої розмови:

– Алло! – почала несміливо бабуся. – А це Людмила Наумова?

– Так! А хто це? З ким я маю розмову? – чулось на іншому кінці проводу.

– Це Оксана Мельник, Вам про щось це говорить? – назвала дівоче прізвище бабуся Оксана.

– Оксана!!! Це ти? Я не можу повірити… А як… Що… Звідки…?! – не замовкала з запитаннями Людмила.

– Так це насправді я … – тихіше мовила бабуся.

Далі цю розмову можна й не підслухувати і так зрозуміло, що були і сльози, і сміх, і радість. Закінчилась вона тим, що бабуся Оксана пообіцяла приїхати до своєї подруги дитинства, Людмили, в гості.

Наступного літа Наталка поїхала з бабусею до великого міста, де проживала її подруга Людмила Наумова. Трепет і радість зустрічі передати на словах не можливо. Гостювали в неї неділі зо дві. Бабуся Люда в свою чергу теж розповіла досить цікаву історію свого життя. Після школи закінчила педагогічне училище, пізніше вступила до інституту на філологічний факультет. Вийшла заміж. Народила доньку. Потім була аспірантура, захист кандидатської, а згодом і докторської. Все своє життя вона присвятила дітям, схожим на неї в дитинстві, готуючи для них підручники. Не раз згадувала свою шкільну подругу Оксану Мельник, а особливо той роковий десятий рік в школі. Останнім підручником була етика для третього класу, перед виданням якої, вона прийняла у своє серце Господа, що стало причиною для зміни передмови, яка і перевернула життя обох подруг.

Через декілька років бабуся Оксана і бабуся Людмила стали родичами. Їхні онуки Максим та Наталка одружились. Сім’ї почали дуже товаришувати. А сусідського хлопчика Сергійка, у якого після швидкоплинної хвороби померла і мама, сім’я диякона усиновила. Так, через біль, страждання, і в нього з’явився татко. Перед смертю його мама, як і він, теж прийняла Христа в своє серце, через велику працю двох хлопчиків, а на сьогодні – ревних молодих проповідників Михайла та Миколу.

Дорогі дітки! Якщо ви в своєму житті колись над кимось насміхались, то треба обов’язково вибачитись. І після цього відчуєте, як вам на душі стане легко. А взагалі, намагайтесь ніколи не робити гріха і Бог вас рясно поблагословить у всьому!

Леся КРАВЧУК


Газета «Християнин» 06(44)2011


© 2008-2020