Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

– А у мене є Церква!

“А у мене є тато,” – лунало з дитячих уст. “А у мене є мама, “ – лунало з інших. “Ну і що, у мене є і мама, і тато, а у тебе немає”, не здавалося хлоп’я. “А у мене є бабуся, дідусь“, – говорили маленькі уста. “Ха, – розсміявся хлопчик, – у мене є бабуся, дідусь і тато!” На хвилинку розгублено замислившись, шукав слова чотирирічний синок віруючої мами. І враз його лице, а особливо очі, засвітилися дивним небесним світлом, яке, здавалося, розлилося навкруг, і вигукнув: “А у мене є церква!”


Неначе білосніжною ковдрою, сніг покривав землю. А дерева! Які прекрасні вони стояли під інеєм. Навколо була така краса. Але вона її не бачила. Сльози заливали обличчя так, що важко було розгледіти навіть дорогу. Вона не звертала увагу на допитливі погляди оточуючих, їй було однаково, лише б притамувати ту біль душі, яка ніби виривалася із грудей. Швидше б додому, закритися у своїй квартирі від цих цікавих очей і заглушити той непрошений потік думок, які обпікали все в середині.

Що ж заставило цю таку прекрасну, елегантну жінку, яка, до речі, майже ніколи не плаче, і, навіть, намагається не міняти вираз обличчя, щоб, бува, не з’явилися зморшки, схлипувати.

Вікторія Адамівна вже працювала понад десять років завідуючою дитячого відділення обласної лікарні. І вже майже сім років, як віддала своє серце Господу. Але коли в її роздумах поставало питання, чи дійсно віддала, наша лікарка завжди намагалась заглушити відповідь на нього. Ось і зараз Вікторії Адамівні не дають спокою сказані чотирирічним хлопчиком слова “А у мене є Церква”.

А сталося ось що. Вранці завжди, прийшовши на обхід, лікарка уважно переглядала історію хвороби своїх пацієнтів у своєму кабінеті, коли до неї долинули слова “Отче наш, що живеш на небесах...” Вставши, Вікторія Адамівна поспішила в ту палату, звідки неслися такі знайомі і, водночас, такі далекі їй слова. Відкривши двері палати, лікарка стала, вражена; посеред палати на колінах стояла молода мати, навколо неї, склавши свої маленькі рученятка, стояли троє дітей. Молитва їхня, здавалося, минувши стелю, линула до небес, і ніби сам Господь протягував пронзенні долоні до цієї сім’ї. Навіть інші хворі по палаті з малесенькими дітьми, затамувавши подих, слухали. Вікторія Адамівна тихесенько прикрила за собою двері. Як давно вона не схиляла коліна в молитві. – “Адже у мене стільки роботи, що деколи лягаєш опівночі”, – роїлося в думках. Але інший голос нагадав про програму “доброго вам здоров’я”, а також потім переглянуті два серіали. Чомусь стало трохи ніяково... Та вже через декілька хвилин, поправляючи свою модну коротку зачіску (яку на служінні вона прикрашала досить масивною заколкою, щоб не чіплявся пресвітер), поспішила в палати. Обійшовши майже всіх пацієнтів, нервово пройшла у свій кабінет. Настрою, як завжди, не було. І як можна зберігати тут спокій, коли одне дитя кричить, друге тягне до неї липкі від цукерки рученята, а третє намагається щось розповісти своєю, ще такою малозрозумілою, мовою. І це можна працювати в таких умовах? І як можна витерпіти стільки цих дітей? А ще й у церкві вчать, що не народжувати – гріх, фанатизм якийсь. А глянути на мам... Що вони бачать, окрім брудних пелюшок (в кращих випадках, памперсів) та брудної дитячої одежі? Ні, я з цим не згодна. Добре, що хоч деяким молоденьким сестрам розповіла, як правильно планувати сім’ю. Залишилася у Вікторії Адамівни ще одна неодвідана палата. Але чомусь до неї саме більше не хотілося йти. Чимало на своєму шляху вона зустрічала хворих дітей із віруючих сімей, та чомусь саме ця сім’я не давала спокою серцю лікарки, і не тільки їй. Медсестри вже встигли розповісти, що мама ні на що не скаржиться, має лагідний і спокійний характер. А як вона огортає любов’ю дітей (і не тільки своїх) на процедурах не можна було переслухати. А санітарочки дали їй назву “добра самарянка”, тому що майже жодне добре діло не обходилося без її допомоги. І ось Вікторія Адамівна вже на порозі палати, відкриває двері і зупиняється... Дві, Богом створенні жінки. Одна стояла як той яблуневий цвіт; витончена Господом кожна деталь придавала їй особливої жіночості. Від неї віяло скромністю, ніжністю, а на її довгому чорнявому волоссі вигравало різними барвами сонечко. Біля неї сиділо троє маленьких діточок, які додали ще один духмяний запах – материнства. А навпроти стояла також жінка, з високо піднятою головою, зовсім недооцінивши Господню майстерність, а дозволивши ворогу втрутитись у Божу роботу і зробити все на свій лад, від якого віяло холодом і зухвалістю. Послухавши і перевіривши дітей, чомусь не хотілося зустрічатися поглядом з мамою. Здавалося, що це не її очі, а очі Спасителя. Похапцем назначивши ліки, швидко вийшла з палати. В кабінеті, обклавшись паперами, почала працювати. Та через декілька хвилин у коридорі почула дивну дитячу суперечку. Розмовляв хлопчик віруючої мами і ще один, який явно хотів доказати, що має над ним перевагу. “А у мене є тато,” – лунало з дитячих уст. “А у мене є мама, “ – лунало з інших. “Ну і що, у мене є і мама, і тато, а у тебе немає”, не здавалося хлоп’я. “А у мене є бабуся, дідусь“, – говорили маленькі уста. “Ха, – розсміявся хлопчик, – у мене є бабуся, дідусь і тато!” На хвилинку розгублено замислившись, шукав слова чотирирічний синок віруючої мами. І враз його лице, а особливо очі, засвітилися дивним небесним світлом, яке, здавалося, розлилося навкруг, і вигукнув: “А у мене є церква!” Ці дитячі слова були сказані так, ніби у нього це саме найдорожче. Не дивно, що той хлопчик, який вів з ним розмову, не зміг нічого на це сказати. Якесь дивне, нове відчуття пронизувало все тіло Вікторії Адамівни, а найбільше серце. Щось таке приємне і тепле розливалося, але все ж натикалося на холодну льодову хвилю. Ніби йшла боротьба, чогось невидимого. Згадалося Слово Боже, в якому вона, коли була просто Вікуся, так часто знаходила підтримку для себе. А зараз воно лежить, припавши порохом, тому що немає на читання часу. Згадалася церква, яка так ревно молилася, коли вона потрапила у автомобільну аварію, ці рідні обличчя сестер, які були схилені над нею, коли вона перебувала у тяжкому стані. А ці молитви... Навіть Вікторія Адамівна не молилася так гаряче за себе (не кажучи вже про інших), а вони лилися із уст цих “неосвічених, темних” сестер, як любила називати їх вона. Стало соромно. В голові бриніла лише одна думка: “Чи займає в моєму житті церква таке місце, як у того маленького хлопчика?” Залишивши роботу, кинулася додому.

І вже вдома, вволю наплакавшись, в покаянні прийшла перед лице Господнє. Майже до ранку, при закритих дверях мала, тепер уже сестра Віка, душевну бесіду зі своїм Спасителем. А вранці, вставши з колін, поспішила на роботу. Її радувало все: прекрасні дерева, засипані снігом ялинки. А прийшовши на роботу, раділа дитячому сміху, захоплювала в обійми діточок з брудними руками, освітлювала всіх своєю такою чарівною, довгий час скритою посмішкою. І, набравши чимало гостинців, поспішила в палату, вже до своїх друзів, щоб разом прославити Господа.


Валентина КОТЯШ


Газета «Християнин» 02(20)2006


© 2008-2020