Газета «Християнин» (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас! На этом небольшом сайте вы можете прочитать все статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию. >>Читать последний номер<< >>Скачать календарь на 2022 год<<

Відносини з Богом (Проповідь. Сергій Хомич)

Українська Церква – благословенна Богом Церква, і я вітаю вас від імені наших церков. Декілька слів про ситуацію в Білорусі. З милості Божої, ми не щезли, ми свідкуємо про Господа, проповідуємо, каються люди, розширяється Боже Царство. Господь – і в Білорусі Цар.

Наше братство нині має назву Об’єднана Церква ХВЄ Білорусі. Діють близько 500 зареєстрованих церков, біля 200 груп, але нині ми не можемо відкривати нові церкви – таке в нас законодавство.

Те, про що я буду говорити, можливо, стосується не всіх, але знаю, що Бог хоче, аби воно сьогодні прозвучало. Це не якесь велике богослов’я – я хочу поділитися тим, що мені відкрив Бог. Кожен з вас посвячений для Господа, віддав в Його руки своє життя і щодня надихає себе на працю і закликає до цього інших людей. Так, багато місць у Новому Заповіті говорять про необхідність активної праці, ревності у служінні. Я сам дуже багато про це проповідував, закликаючи до постійного руху. Коли Христос возносився, явилися два мужі, а учні стояли і дивилися. Я уявляю, що вони дивилися так, як дивляться слов’яни, – аж роти порозкривали. Здивовані такі – Христос возноситься. А ангел запитує: «Чого ви стоїте і дивитеся?» Фактично, з цього моменту Господь немовби дав сигнал, наче прапорцем махнув на біговій доріжці. І ми пішли, побігли, стали трудитися. І правильно робили.

У 24 роки з Брестської області, з українсько-білоруського Полісся, я приїхав до Мінська. Мене вибрали дияконом столичної церкви. У 33 роки я став пресвітером, у 38 – єпископом. Скільки себе пам’ятаю – працював, дуже багато працював, і можу це сміливо говорити. Але три роки тому в моєму житті сталася жахлива подія – у страшній автокатастрофі загинула моя дружина. На моїх руках, на моїх очах. І коли це сталося, я сказав: «Моє служіння померло. Я не можу більше працювати». Я працював до знемоги, з ревністю, мені хотілося, щоб церква була найбільшою (нині церква, пастором якої я є, разом з дітьми налічує більше чотирьох тисяч людей, членів – дві з половиною тисячі), хотілося, щоб у церкві були реальні, живі члени, а не «піаровські», як часто стається. Хотілося бачити результати, і я думав, що роблю все це для Бога. Я рідко бачив сім’ю, дітей і думав, що так і має бути. Але коли сталася та жахлива подія, зрозумів, що це кінець. Я волав, кричав, думав, що виглядаю в очах людей найгіршим грішником. Почувався так, наче мене зрадив мій найкращий друг.

Не знаю, чи переживали ви коли-небудь щось подібне. Я ночами не спав, здавалося, що ще мить – і збожеволію, я волав до Бога. І Бог заговорив. Він сказав мені: «Нарешті я достукався до твого серця». – «Господи, як?» Потім Бог став мене вести, показувати певні місця Писання. Одне з таких місць – Мт. 9:10-13: «І сталось, як Ісус сидів при столі у домі, ось зійшлося багато митників і грішників, і вони посідали з Ним та з Його учнями. Як побачили ж те фарисеї, то сказали до учнів Його: «Чому то Вчитель ваш їсть із митниками та із грішниками?». А Він це почув та й сказав: «Лікаря не потребують здорові, а слабі! Ідіть же і навчіться, що то є: «Милості хочу, а не жертви». Бо Я не прийшов кликати праведних, але грішників до покаяння».

Тут доречно прочитати ці самі слова зі Старого Заповіту, тому що Христос цитує пророка Осію: «І пізнаймо, намагаймось пізнати ми Господа! Міцно поставлений прихід Його, мов зірниці, і Він прийде до нас, немов дощ, немов дощ весняний, що напоює землю. Що, Єфреме, зроблю Я тобі, що зроблю тобі, Юдо! Бо ваша любов, немов хмара поранку, і мов та роса, що зникає уранці, – тому Я тесав їх пророками, позабивав їх прореченням уст Своїх, і суд Мій, як світло те, вийде. Бо Я милості хочу, а не жертви, і Богопізнання – більше від цілопалення» (Ос. 6:3-6).

Пізнаймо, намагаймось пізнати Бога. Слово «пізнати» у Біблії має глибоко сокровенний і навіть дещо інтимний зміст і відтінок. Господь хоче, щоб ми пізнали Його серце. Щоб ми зрозуміли Його бажання. Він хоче Богопізнання більше, ніж цілопалення. Це не просто богослов’я, хоча вони чимось схожі. Це дещо інше – знати Бога, знати Його серце.

Якої милості Він хоче, до кого ми повинні являти милість? Єврейське слово «хесед», яке вжито тут в значенні «милість», перекладається ще й як «вірність», «відданість» і є широким за значенням словом, яке характеризує правильність відносин. На цьому я роблю наголос.

Господь говорить, що хоче правильних відносин більше, аніж цілопалення, ніж жертви. Він хоче, щоб наше серце було приліплено до Нього, більше, аніж всіх наших справ, всієї нашої роботи.

Відносини – це, у першу чергу, спілкування. Це значить проведення спільно часу, якісь спільні цілі. І Бог хоче мати з нами спілкування. Коли Адам і Єва згрішили, Бог запитує: «Адаме, де ти?» Невже всевидючий і всезнаючий Бог не бачив Адама, який ховався в кущах?

Цей голос чути і сьогодні. «Де ти, Сергію? Де ти, Олександре?» Ісая заявляє від Імені Бога: «Я живу на висоті небес, а також зі смиренними і покірними духом». Ширини і глибини небес Йому не вистачає, Він хоче убогого людського серця.

Мабуть, кожен із проповідників не раз хотів наслідувати Давида, його віру, його мужність і хоробрість. Бог назвав Давида мужем по серцю Своєму. Давида, який грішив, який робив інколи речі, неприйнятні для Бога. І Бог все ж називає його мужем по серцю Своєму. За що? За хоробрість, мужність, святість? Але ж це святий Бог, і Він не може терпіти найменшої пилинки беззаконня. Тут мусило бути щось інше, і я бачу це у псалмах Давида. Я чую його серце, коли він каже: «Боже, Ти – Бог мій, я від рання шукаю Тебе, душа моя прагне до Тебе». Давид каже, що прокидається і все ще з Богом. І тоді я подумав: «Господи, а коли я прокидаюся – у голові така каша». Мені сниться те, що було зі мною попереднього дня. А Давид говорить, що коли він прокидається, то все ще з Богом. Давид мав прекрасні відносини зі своїм Богом, він прагнув Бога, ревнував за Ним, і Богу це подобалося.

Коли Ісус був на землі, то, я більш ніж впевнений, Він любив усіх учнів. Осібно стоїть хіба що Юда. Католицька Церква називає Петра намісником Христа. І коли б мені довелося робити вибір, я віддав би перевагу людині активній, ревній, працьовитій, але ніяк не Івану – м’якому, ніжному юнакові. Тільки й лежить на грудях Ісуса – та ж працювати треба. Іди, працюй. Але Господь виділяє Івана так, як Давида. Написано, що це учень, якого любив Ісус.

Після похорону дружини я проглядав документи і виявив її записник. Вона була на семінарі для чоловіків і дружин, але я там не був. Судячи з відповідей, запитання стояло так: що б ви хотіли змінити у своєму чоловіку? Уявіть собі трепет мого серця, коли я це читав, бо ми добре жили з дружиною. І ось вона пише: «Мій чоловік дуже багато часу приділяє іншим людям. У нього є можливість бесідувати з членами церкви і днями, і вечорами. А я так хотіла би, щоб він хоч трішечки побув зі мною».

Пастори, я маю право запитати вас – не тому, що єпископ, а тому, що я пройшов через це: чи уважні ви до своєї дружини, і чи проводите час із нею? Спілкування вимагає певної жертви, особистої посвяти.

Як боляче мені було це читати. Дружина дуже сильно любила мене. А я любив її звичайно – як мужчина. Діла кликали вперед, церкви треба було відкривати, храм треба було будувати, боротися за чистоту Євангелія.

Усе потрібно, але все на своєму місці.

Отже, відносини – це, по-перше, спілкування. По-друге – це любов. Чи роздумували ви коли-небудь над словами, записаними і в Посланні Якова: «Жадає аж до ревності Дух, що в нас пробуває». Він ревнує. Бог ревнує, коли ми проводимо час марно, коли ми не з Ним, коли зайняті чимось іншим. Він хоче всього нашого серця.

У другому розділі Об’явлення Бог говорить ангелу Ефеської церкви (тобто її служителю): «Я знаю діла твої, і працю твою, і твою терпеливість, і що не можеш терпіти лихих...» Бог все бачить, бачить нашу боротьбу за чистоту вчення, бачить нашу працю і ревність – усе. Але далі Він каже: «Але маю на тебе, що ти покинув свою першу любов». Як Ефеська церква, звершаючи такі прекрасні діла в Ім’я Бога, могла не любити Бога? Звичайно, любов була. Але Господь не вдовольняється звичайною любов’ю. Його не влаштовує вчорашнє, Він хоче найсвіжішого, першої любові. І радить щось згадати.

Дорогі брати, згадаймо, коли Господь торкався нашого серця. Може, хтось із віруючої сім’ї і не переживав такого яскравого навернення. Але я бачив, як каялися люди і зі світу. Як вони плакали, як змінювалося і їхнє життя, чітко поділяючись на «до» і «після». Як палали вони, як палали ми, коли Господь нас відвідав. Я мав привілей народитися в сім’ї, де діти змалку чули Слово Боже. Моя мати – християнка, але батько був комуністом, керівником партійної організації. П’ятидесятниця і комуніст. Але мати вчила нас. І всі її діти – я і чотири мої сестри, усі до одного, внуки і правнуки служимо Господу.

Пам’ятаю, коли був у четвертому класі, а жили ми на хуторі в Брестській області, Бог сильно торкнувся мого серця і хрестив Духом Святим. І пам’ятаю, яке почуття радості і захоплення пережив я, коли небо відкрилося і, здається, Божа слава опустилася на тебе. Таке переживали, мабуть, і всі ви. А потім... Потім приходить суєта, і приходять щоденні справи, потім ми починаємо бути серйозними, дорослими. А Він хоче першої любові. «Маю на тебе...»

Спілкування – це ще й здатність не лише говорити, а й слухати. Ми так багато говоримо Богу в молитві. Бог хоче, щоб ми трішечки зупинилися. Поет Євген Євтушенко сказав в одному зі своїх віршів, що прокляття нашого віку – це поспіх. Бог хоче, щоб ми зупинилися і прислухалися до Нього, почули, що Він говорить про наші помилки.

Я чув, як харизматичні пастори заявляють, що Бог їм сказав то те, то інше. Церкво П’ятидесятниці, це те, що було властиве нашим дідам і батькам, і це повинно бути властиве і нам. Це реальність, тому що Бог – живий Бог. Бог, Який говорить, Який напоумляє. Це не обов’язково має бути пророцтво, це може бути тихе віяння, може, Бог покладе щось на серце, покаже у Слові, може, у сновидінні нарозумить. Але я так дякую Йому, це таке щось особливе – спілкування з Богом. Воно примножує віру. Звісно, віра – від слухання Слова Божого. Але це не лише читання Біблії. Слово Боже – це коли до тебе говорить Бог. І тоді небо відкривається, це така присутність Бога, це таке відчуття слави!

Я чув багато проповідей, що Бога треба сприймати на основі Писання, і тут не місце ніяким почуттям. Але за природою я емоційна людина і все чомусь не згоджувався з цим твердженням. Якщо радіти – то радіти, а плакати – то плакати. Не бути ж таким, мов засолений огірок у банці. А тут кажуть, що все треба строго. Однак Павло говорить людям шукати Бога, щоб вони відчули Його. О, слава Тобі, Господи, виявляється ми Бога повинні відчувати. Алілуя! Брати і сестри, я вірю, Бог торкається всіх сфер нашого життя.

Бог хоче спілкування з нами. Я чув від одного проповідника повчальну історію. Хлопець покохав дівчину. Вона відповіла взаємністю, домовилися про весілля. Він поїхав заробляти гроші на гостину. І щодня пише їй листи. За рік весілля відбулося. Але вгадайте, з ким. З поштарем.

Я дякую Богові – ми з Ним познайомилися не через Інтернет, не через листування. Якщо людина не пережила особистої зустрічі з Господом, її ніколи не переконаєш в реальності Бога. Але якщо вона це пережила, то знає, що таке спілкування з Ним.

Мені довелося проходити долиною Йова (у ті скорботні часи це була моя улюблена книга). Я знав, що Бог дав Йову характеристику, кращої за яку не може бути. Але Йову чогось не вистачало. Після всіх пережитих подій Йов сказав: «Тільки послухом вуха я чув був про Тебе, а тепер моє око ось бачить Тебе». Коли це сталося? Тоді, коли Йов почув Бога, коли Бог особисто заговорив з ним.

І хай ваші очі – якщо не завжди фізичні, то очі віри – бачать Того, Хто сидить на троні, Переможця, Агнця, що ось-ось гряде за Своєю Нареченою.

Сергій Хомич

Старший єпископ Об’єднаної ЦХВЄ Білорусі