Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете «Христианин».

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки


Украина онлайн

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета «Християнин»
(Украина, Херсонская область,
г. Новая Каховка)
приветствует Вас!


На этом небольшом сайте вы можете
прочитать все статьи из нашей газеты,
а так же скачать её электронную версию.
>>Читать последний номер<<
>>Скачать календарь на 2022 год<<

Плотик

«Тримай, що ти маєш, щоб твого вінця ніхто не забрав» (Об. 3:1)


Тьмяне світло вуличного ліхтарика ледь проходило через закрите порт’єрою вікно спальної кімнати Дениса, який ніяк не міг заснути. Він довго роздумував над почутими словами, які татко прочитав перед вечірньою молитвою: «Пускай хліб свій по воді, і через деякий час ти найдеш його». Більше всього йому сподобалась перша половина почутого вірша. «Як його пустити по воді? Він же обов’язково потоне», – міркував сам собі хлопчик, лежачи в ліжку. Та ось щось дивне прийшло йому на розум. Він загадково посміхнувся: це дійсно те, що було йому потрібно! Потім зручніше вмостився в теплому ліжечку і міцно заснув.

Вранці, наступного дня вечірні міркування не залишили його, він невідступно вирішив здійснити свій задум. Взявши необхідний інструмент, Дениско почав майструвати невеличкий плотик. Довго та сумлінно працював маленький майстер. І от в кінці другого дня на подвір’ї, під старою грушою стояв кумедний плотик, такий необхідний для здійснення його задуму. Після обіду Денис попрохав у мами хліба, пояснюючи це тим, що він хоче віддати його Богові. Мама не заперечувала. Написавши листа, хлопчик поклав його до хліба, який старанно загорнув у декілька пакетів, щоб не промок. Цього ж дня, на прогулянку він пішов до річки, взявши з собою дивну ношу. Післяобіднє сонце ще добре припікало, але це йому не заважало – настрій у нього був піднесений. «Все ж таки я виконаю Боже веління», – думав Денис. Обережно спустившись по крутому схилу берега, хлопчик узявся прилаштовувати хліб з листом на гарно змайстрований пліт. Добре все прикріпивши та помолившись, Денис поставив свою дорогоцінність на воду. Річка підхопила його теплю течією і швидко понесла вперед. Час його прогулянки збігав, і вже треба було повертатися до домівки. Але як йому все ж хотілося провести хоч би поглядом свого плотика. Хлопчик не міг образити мамине серце запізненням. Тому, трішечки постоявши дивлячись на річку, швиденько підійнявся по схилу, і не кваплячись, весело підстрибуючи, побіг додому.

Відтоді минуло декілька років. Денис виріс, помужнів, нерідко, з посмішкою на вустах, він пригадував свою дитячу витівку з хлібом. Життя йшло своїм звичайним руслом. Денис, як і у дитинстві, вірно служив Богові. Його віра з кожним роком міцнішала. Він безмежно був вдячним Богові за те, що народився у сім’ї віруючих батьків. Тому з точністю додержувався правила, яке засвоїв ще маленьким: «...поводитись достойно Господа, в усьому догоджаючи Йому» (Кол. 1:10). Перлини Божого Слова він старанно складав у глибині свого серця. Божа присутність на кожному місті для нього була реальністю. Він завжди був привітним до людей, в свою чергу всі любили його.

* * *


Поїзд підходив до перона. На пероні вирував натовп. Осторонь стояв лише один дивний пасажир. Його обличчя видавало нерішучість: «Їхати йому чи ні???». В душі йшла боротьба. Любовь до тата і мами тягла його до рідного дому, але одне тільки «але» не давало йому спокою... і він поїхав у іншому напрямку.

Віктор, наш новий знайомий, народився третьою дитиною в багатодітній сім’ї. Його батьки старанно відвідували церкву, і хоч дітей було заборонено вчити Слова Божого, вони все-таки вчили їх служити Богові в добрій совісті. В далекому дитинстві Вітько сприймав це за єдиний стандарт, по-іншому він і не міркував. Та коли пішов до школи, у нього виникли свої дитячі проблеми. То казку треба розповісти про такі речі, які для нього не існували, то пісеньку заспівати, в якій зовсім не прославляли Бога. В його маленькій голівочці все почало плутатись. Згодом однокласники почали з нього глузувати: «Якийсь дикун: ні телевізор не дивиться, ні казок не читає». І почала рости недовіра до батьків у його серці. Йому хотілося швидше вирости і залишити свій дім. Дім, де народився, де ріс, де не раз батьками звершувались молитви за своїх діточок. Коли діти насміхалися з його матері за те, що в неї богато дітей, Віктору робилося соромно. Тата і маму, як батьків, він поважав, тому, щоб не образити їх, у зібрання ходив завжди, поки жив дома. Своїми переживаннями він не ділився ні з ким. Досягши вісімнадцятирічного віку, пішов до лав тодішньої армії. Прийняв присягу. Знаючи його вагання що до віри, ворог його душі почав через службовців пропонувати іти вчитися на сержанта. Так потихесеньку Віктор у своєму серці почав відходити від Бога. На протязі деякого часу його погляд на життя зовсім змінився. В серці зникла сором’язливість, і те, що раніше лякало, тепер стало звичайним ділом. Страх перед Богом, щоб не грішити, зник. Після служби додому не повернувся. Поїхав на будівництво нових селищ, куди запрошували молодь через об’яви в газетах. Житлом там забезпечували, зарплату обіцяли гарну. Що ж ще потрібно для молодої людини. Дізнавшись про дійсність, рідні почали молитись, сльози на очах мами не висихали. Батьки не могли змиритися з гибеллю синової душі. Те, що у нього було все гаразд фізично, що їхній син забезпечений земними благами, їх зовсім не цікавило. Вони свідомо розуміли, що все земне – то дочасне. А от духовне надбання – то вічне. Стукіт в небо про його душу не скінчувався.

Віктору було не до Бога. Нове вільне життя, нові мрії... Він почав насолоджуватися земними привілегіями. Він умів гарно грати та співати, чим привертав до себе увагу. Його любили всі. Друзів у нього було вдосталь. Батьки були далеко, і ніхто вже не міг нагадувати про святе життя, як думалось Віктору. Але в дійсності було не так. Через деякий час він дізнався, що в цій місцевості є віруючі. Коли Віктору приходилось з ними зустрічатися, щось в глибині його зачерствілої душі починало ворушитись. Він відчував, що проти своєї волі ненавидів їх, хоч вони його зовсім не чіпали і нічого лихого не чинили. Часто в гурті його друзі насміхались над ними, називаючи їх «богомольними фанатиками». Віруючі мовчки зносили різні незаслужені образи: їхнє святе життя докоряло Віктора. Батьки не лишали молитву, вони благали Бога навернути їхнього сина. Згодом, покохавши дівчину, Вітько вирішив одружитися, але наречена закінчувала навчання у міському інституті лише через рік. Весілля було відкладено її батьками. Весь основний час вона проводила у місті, він же жив у селі. Зустрічались вони тільки у вихідні.

Вихований у віруючій сім’ї, Віктор ніколи не дозволяв собі взяти чужого. Та одного разу, після святкування дня народження товариша, дома зникли якісь цінності. Всі склали вину на Віктора, так як він був приїзджий. Друзі відразу відвернулися від нього. У розпачі наш герой поїхав у місто до коханої, але і там зустрівся зі зрадою.

Біль переповнив його душу. Не знаючи що робити, він інстинктивно пішов до річки. Серце його розривалося від болю, думки плутались: він ніяк не міг збагнути, чому так сталося? Веселі дні швидко минули, мрїї розбилися, життя стало безцільним, надбані цінності стали порохом. Ворог душі цілком обікрав його. Жити, здавалося, ні для чого. Він спустився на берег річки, порослий густими кущами ракитника. Продершись через них, зморений та розгубленний, він приземлився прямо на каміння, аби лише далі від людей. Опустивши голову на коліна він роздумував над своїм життям. Тут, в тишині, прийшли йому на думку батько з мамою. Пригадалось щасливе дитинство, лагідні і тихі пісні, які ніколи не сходили з маминих вуст. Пригадав все: тихі вечори, проведені родиною за читанням Біблії, чудові зібрання, на які батьки водили його маленького, пізніше – молодіжні, куди вже ходив за звичкою, без віри в живого Бога. Не довірив своє життя в надійні руки, послухав лихий голос ворога, який так немилосердно поглузував над ним. Зрозумівши це, Віктор звернувся до Бога з проханням все йому пробачити. І в знак доказу попрохав незвичайне знаміння. Піднявши очі після молитви, він не повірив дійсності: перед ним, зачепившись за комиш, який ріс поряд, стояв чудовий, гарно змайстрований плотик. Його руки самі потягнулися до нього. На ньому він знайшов хліб і дивний лист, з якого прочитав наступне:

«Дорогий друже! Цей хліб я пускаю по воді, (так мені повелів Бог) для підкріплення твого зголоднілого тіла та душі. І прошу тебе, не забувай, ніколи не забувай, що тебе любить Господь!»

Це, дійсно, було щось надзвичайне. Рядки сколихнули його душу, розтопили кам’яне серце, і сльози радості та подяки залили лице Віктора. Додому, швидше додому, до рідних, до церкви просити прощення за нанесений біль!

Вдома радості не було меж – усі несли молитви подяки Богові за знайдену вівцю! Знайшовши мир, налагодивши свої відносини з Богом, Віктор поспішив наздогнати загублений час. Він почав сумлінно працювати з підлітками з віруючих сімей. Йому був відомий той закрадений сумнів і ті, нікому не відомі, вагання що до віри батьків. Він з великим бажанням намагався донести до сердець дітей шану до віри, яку Бог дав їм пізнати з дитинства. Бо що може бути кращим за спасіння душі! Яке велике щастя мати привілегію народитись у батьків, які люблять Бога. Віктор вчив дітей берегти свою чистоту душі, свою, можливо, маленьку віру, не ставити під сумнів Божу сутність і не забруднитись гріховним життям цього світу. З батьками він проводив бесіди, закликаючи бути близькими з дітьми, бути чуйними до стану їхньої душі, не думати лише про те, як забезпечити їх матеріально. Допомагати їм відкрити своє серце Богові, своїм життям відкрити їм великий скарб віручої душі. Нехай спрага народитись згори буде над усе в їхньому маленькому серці. Умійте зріктись усяких компромісів з гріховним світом. Завжди моліться за дітей і просіть Господа, щоб Він сам наповнив їх пізнанням сили Божої в усякій премудрості. Навчить їх «поводитись достойно Господа в усьому догоджаючи Йому, приносячи плід у всякому доброму ділі, зростаючи в пізнанні Бога» (Кол. 1:10).

Багато працюючи тепер заради спасіння дітей-підлітків, Віктор часто згадував те далеке місто, берег і знаміння, яке Бог послав для нього того вечора. Йому дуже хотілось побувати у тих краях. Коли він все-таки вибрав час, то відвідав церкву у тому місті. Пресвітер дав йому слово, і він розповів цю дивну історію, щойно нами прочитану. По церкві прокотився легкий шум, здивуванню не було меж: «Ось він хліб, пущений по воді». Багато віруючих цієї церкви знали цю дивну подію з Денисковим плотиком. Сам Денис, колишній хлопчик, теперішній віруючий юнак, слухаючи це, зрозумів, наскільки важливо виконати те, що Бог повелів тобі!

Після зібрання наші герої познайомилися і разом пішли на берег річки, яка їх поєднала.


Галина МАЛИНА


Газета «Християнин» 03(17)2005


© 2008-2020