Роки-павутинки (Вірш. Валентина Моцьо)
Вітер гайнув при дорозі билину, Жовтий листочок до долу притис, Взявши на крила легку павутинку, Легко й нечутно над полем поніс.
Зблиснула сріблом у сонця промінні, Наче іскринка сяйнула на мить, Й щезла у мареві сумно-осіннім, Що розлилось під небесну блакить.
Так наші роки. Мов ті павутинки, Швидко й нечутно у вічність летять, Не зупиняючись ні на хвилинку, Наче лелеки у вирій спішать.
Та не безслідно вони пролітають, Наші розбурхані ночі і дні. Спогади серцю завжди залишають, – Добрі й недобрі, веселі й сумні.
Добре, мій друже, якщо свою долю Ти ще в юнацтві з Христом поєднав, І не стискається серце від болю, Що час життя твого марно пропав.
Добре, мій брате, якщо ти й сьогодні Твердо дорогою правди ідеш, Вірно працюєш на ниві Господній, Всі свої сили Йому віддаєш.
Будеш щасливий, якщо до могили Ти не розлучишся з Богом своїм І берегтимеш у серці перлини Слова Його до кінця своїх днів.
Вечір ховає останнє проміння, Тіні тремтячі з Дніпра воду п’ють... В вічне надзоряне Царство Спасіння Наші літа нас на крилах несуть!
Валентина Моцьо
Газета «Християнин» 01(15)2005
|