Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете «Христианин».
При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.
Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.
|
|
Мандрівник
«Коли ви Христові, то ви нащадки Авраама і спадкоємці згідно обітниці». (Гал. 3:29)
До зупинки з усіх сторін, на шкільні автобуси, поспішала галаслива дітвора. З кожною хвилиною їх підходило все більше та більше. Вони, наче веселі весняні струмочки, швидко стікались, долаючи усі перешкоди, в один шумний потік. Ніна жила недалеко від зупинки, тому кожного разу, вранці, вона не поспішаючи, повільною ходою ішла до місця призначення. Біля двору, де мешкала її родина, росла молоденька білокора берізка. Кожного ранку Ніна спостерігала, як тоненькими смужками поступово спадає торішня кора вниз. І її змінює нова – біленька, чистенька. Потихеньку весна вступала в свої права, і хоча весняне рівнодення минуло, дні ще були короткими. Сонце з кожним днем піднімалось на небозводі вище та вище, все більше посилаючи тепла на землю. Воно то обігрівало її, пестячи все навкруги, то зникало за купчастими хмарами на синьому-синьому небі. Легенькі промінчики, визираючи із-за хмар, виблискували на снігу, який ще лежав на землі, і це проміннячко мало якусь дивну силу, від якої сніг невпинно осідав, чорнів, і з нього починала дзюркотіти вода. Погода різко змінювалась, тишу порушував вітер, наганяючи темні, кудлаті хмари, які невблаганно закривали сонце. Ішов сніг. Через деякий час знову світило сонце, але ж ненадовго, бо хмарки, які невпинно пливуть у небі, задріботіли холодним дощем з мокрим снігом. Березень збігав, але все ж таки справжнє весняне тепло затримувалось. Рясні дощі, струмочки від талого снігу заповнювали водою Чорноморівську балку, яка знаходилась між двома сусідніми селами. Міст над балкою, по якому рухався міжміський транспорт, був на тривалому ремонті. Взимку всі їздили по ґрунтовій дорозі, яка пролягала через балку. Та коли сьогодні три автобуси, навантажені дітьми шкільного віку, під’їхали до балки, виявилось, що далі рухатись неможливо. Порадившись, водії були змушені повернути в протилежному напрямку, не досягши зазначеної цілі – школи. Діти, які люблять щось надзвичайне, раділи, сміялись. І їхнє збудження ніхто не був би в змозі заспокоїти, навіть, якби приклав неабияких зусиль. Але Ніна не раділа разом з усіма. «Чим же мені вдома займатись, коли там нікого немає?», – невдоволено думала дівчинка. Ще й до всього того, погода її теж роздражнювала. Дощ почав посилюватись, автобуси, повернувшись, під’їхали до зупинки. Вибравшись з натовпу, дівчинка швиденько побігла в напрямку своєї домівки. Сильно промокнути вона не встигла, як вже вбігла на подвір’я. Перевдягнувшись, Ніна сіла почитати Біблію. Так як день, на її думку, було зіпсовано, настрій у неї був поганий. Читала вона швидко, і ось зір дівчинки затримався на дивних словах, які змусили її замислитись: Буття 12:3. «Сказав Господь Аврааму: ... Я благословлю благословляючих тебе, та злословлячих тебе прокляну, і благословляться в тобі всі народи». Роздумуючи, вона пригадала недавню розмову, яка відбулась за сімейним обіднім столом. Такі обіди у них були не часті, вина була в тому, що кожний член сім’ї мав свій особистий графік робочого дня. Тож кожен любив, хоч рідко, посидіти за таким великим столом. Між іншими розмовами татко розповів свій діалог з директором підприємства, на якому він працював. Виявилося, що ця людина є за національністю євреєм, але Ісуса Христа не визнала за свого Спасителя. Директор запевняв, що він сповідує іудаїзм, що Месія ще не приходив на землю. З усього почутого Ніна зробила свій висновок: «Чоловік, який вважає себе частинкою з вибраного народу, народу, який носить ім’я «єврей», тобто «приходько, мандрівник», зовсім не вірить, що Спаситель – це Христос, Месія, який уже прийшов. Звісно, ця людина зовсім далека від біблійного вчення, веде такий спосіб життя, який йому подобається, не знаючи навіть десяти основних заповідей Божих, які Мойсей одержав записаними на кам’яних скрижалях, коли був на горі Сінай. Своїм серцем він не вшановує велич Бога, хоча і відноситься до вибраного народу». «Ну то й що, що він з євреїв, і чому, взагалі, євреї є якимись особливими людьми?» – сидячи у м’якому кріслі міркувала дівчинка. «Я зовсім нічого не розумію: Ісуса колись розп’яли римляни по благанню євреїв, в наш час вони теж не тільки не вірять, а ще й насміхаються над віруючими. І чим ми гірші від них?» – так, непомітно для себе, Ніна облишила читати, занурилась в глибокі роздуми. І по мірі того, як вона думала, в її серці виростала ревність до євреїв за її любимого Бога, Бога, який залишив їй життя по молитві татка і дядька Павла, коли вона тяжко хворіла після отруєння. Та ось задзвенів дверний дзвінок, який вивів Ніну з роздумів – це повернулася мама. Донька прудко кинулася назустріч матусі. Дівчинка добре розуміла, що в її серці зародилась неприязнь до євреїв, але ділитись цим непорозумінням вона не поспішала. «Не можу я їх любити, вони подібні Ісаву, що своє первородство віддав за одну страву (Євр. 12:16-17). Чим ми гірші? Чому Бог євреїв так привілеював? Серед нашого народу теж багато таких, які вірні Спасителю». Проходив час. Непомітно почалось літо, непомітно і збігло. Пори року мають властивість мінятись, а люди нерідко залишаються такими ж. Так і Ніна, щоб там не було, а от євреїв так і не любила. Літо було тепле, веселе, а коли тобі гарно та хороше, час плине швидко. Ніні за літніми розвагами ніколи було думати про щось серйозне. А Бог, який пильнує над кожним, стежив і за Ніною. Дозрівали різні ягоди, овочі, фрукти. Одні достигали, інші відходили. Достигали і кавуни на баштані: у полі було достатньо тепла та світла. Саме тому кавуни були солодкі та соковиті. Дітворі кортіло саме їх. Вони виходили на дорогу, яка вела з поля до міста і зупиняли навантажені автомобілі, просячи водіїв подекілька на гурт, поласувати. Одного водія навіть від роботи звільнили, бригадир його звинуватив в надмірній щедрості. Тоді сільська дітвора вирішила ходити прямо на поле, де вирощували кавуни. Одного разу з сусідською дітворою пішла і Ніна, не повідомивши батьків. А щоб кмітливий бригадир нічого не помітив, пішли під вечір. Поле знаходилося далеко від села, тож коли весела компанія до нього дісталась, зовсім потемніло. Лягли вони в канаву, якою було обнесено завітне поле, чекали, поки роз’їдуться останні робочі машини. Для баштанників то була гаряча пора збирання багатого врожаю. Нарешті від’їхала остання машина. Діти зраділи, що скінчилося їхнє чекання, і довгождана мета їхнього походу здійсниться. Та сталось непередбачене, на поле були спущені з ланцюгів охоронники-собаки. Дитячі сердечка стислись, почасти від страху, почасти від розпачу. Усім стало чітко зрозуміло, що їхні зусилля надарма, треба ні з чим повертатися додому. Як же їм не хотілось повертатись з порожніми руками. Не встигли вони відійти від баштану, як почав гримати гучний грім та спалахувати яскрава блискавка. «Швидше до дому, швидше», – відказувало сумління кожному невдалому мандрівнику. Великі прохолодні краплі не заставили себе довго чекати. Пішов рясний дощ, який поступово змінився зливою. Ніна з товаришами промокла наскрізь. Вітер дув у протилежному напрямку, тому краплі дощу били в обличчя ще сильніше. Взуття довелося зняти, бо ноги вгрузали в глибоко промоклу землю. В глибині душі кожен радів, що повертається порожній. Особливо наляканою була Ніна, яка без відома батьків пішла у тривалу прогулянку. Їй здавалось, що вона, як Іона, своїм вчинком прогнівила лице Боже. І що саме за неї терплять негоду її друзі. Ідучи, вона безупинно молилась, просила прощення і благала помилування. До чого ж страшилась вона кожної блискавки, до чого ж стискалось її серце подумки, що може саме в цей час Господь забере вірних Своїх у небо. А вона...? Що буде з нею? Шлях завершувався, село вже було недалеко. Діти вийшли на шосе, сили були повністю вичерпані. Та ось позад них блиснули фари, у село їхав автомобіль. У Нінчиному серденьку щось здригнулось – це ж татко, бо тільки у нього на автомобілі фари відсвічували незвичайним зеленим кольором! Так, то дійсно був її татко. Надто здивований появою своєї доньку на дорозі у такий час, він зупинився, підібрав промоклу компанію, і, нічого не кажучи, вони поїхали далі. Змученій дівчинці здавалось, що вже за північ, хоча було двадцять дві години вечора. Батька викликали у місто, і він там трохи затримався, тому повертався пізніше звичайного. На порозі їх зустріла схвильована мама. Лежачи в ліжку Ніна ніяк не могла заснути, хвилюючись за скоєний вчинок. «Що ж то буде завтра?» Але втома по збігу часу закрила її очі. Прокинувшись вранці, вона найшла своїх сестричок, які захоплено займались кожен своєю улюбленою справою. Тато уже пішов на роботу, мама до магазину. Після вчорашньої мандрівки безтурботно гратись Ніна не могла. Тому взялась за читання Біблії. І у цій тихій кімнаті з сторінок Святого Письма до її серденька проговорив сам Бог. «Але з занепаду євреїв – спасіння поганам... Вони відломились невірством, а ти тримаєшся вірою, не величайся, але бійся... Бо не хочу я, щоб ви не знали цієї таємниці – щоб не були ви високої думки про себе, бо жорстокість сталась Ізраїлеві почасти, аж поки не ввійде повне число поган... Бо замкнув Бог усіх у непослух, щоб помилувати всіх» (Евр. 11). Читаючи ці слова, її очі відкрились, і вона схилилась для молитви: «Господи, Ти бачив моє жорстоке серце по відношенню до твого вибраного народу. Ти, любий Боже, дав мені випробування для того, щоб мене зупинити в моєму опорі. І лише тепер, коли сталася ця подія, я розумію, чому євреї не мають зараз віри: це тому, щоб спасти мене, та подібних мені – поган. Мої очі були закриті, коли я читала слова: «А коли ви Христові, то ви Авраамове насіння й за обітницею спадкоємці» (Гал. 3:29). Я вчинила подібно як Ісав, пожадливість до самої поживи, віддала свою чесність, знаючи, що Ти навчаєш не бажати того, що у ближнього мого. Вибач мене, милостивий Боже, я прошу Тебе. Амінь». Довго дівчинка стояла схилившись на колінах у своїй кімнаті. Сльози каяття текли, як учорашня злива, по її обличчю. Закривши за собою двері, вона виливала свою душу перед Вічним, Люблячим Богом. Молилась доти, доки не відчула полегшення своїм маленьким щирим серцем. Лагідний промінчик, пробившись через розтріпані вітром хмаринки, зазирнув до неї у віконце, і їй здалось, що сам Бог поспішив посміхаючись до неї, радіючи, що достукався до її сумління, розтоплюючи льодяне серце по відношенню до Євреїв. З тієї пам’ятної пори Ніна, безперечно, знала і була готова запевнити кожного, кого тривожили сумніви щодо вибраних Божих: «Отже, віруючі благословляються з вірним Авраамом». Вона зрозуміла остаточно, що і євреїв, і поган любить Бог і закликає: «...сторонитись тілесних пожадливостей, які воюють проти душі» 1 Петра 2:11. Вона невимовно раділа, що Бог вибрав її у Христі до заснування світу, щоб вона була святою і непорочною перед Христом у любові. Тепле, ласкаве літо скінчилось, і дівчинка пішла знову до школи. Зовні вона залишилася такою ж, якщо не брати до уваги, що трішечки підросла. А ось душа її змінилася безумовно. Її очі світились радістю, вона більше ніколи не принижувала у своєму серці євреїв. Навпаки, завжди мала подяку і молитву за навернення вибраного народу. Коли Ніна стала зовсім дорослою, Бог подарував їй чудового чоловіка. Вони шанували один одного, все у них було до ладу. Знайомі часто сміючись говорили: «Ви мабуть з роду євреїв». Пройшов час, і якось чоловікова бабуся розповіла таке, що сколихнуло душу молодої дружини: виявилось, що у її чоловіка зі сторони матері в роду дійсно були євреї за національністю! Дивні шляхи Господні! В основу оповідання покладено дійсні події, які відбувались у житті реальних людей і у моєму житті особисто. Мені часто читачі задають питання: «Де я беру сюжет, коли пишу?» Тому мені хочеться відповісти усім зразу, що в основу своїх оповідань я втілюю реальні події, відомі мені з життя різних людей (а також зі свого життя), змінюючи імена.
Галя Маліна
Газета «Християнин» 01(19)2006
|