Невдала витівка
Віра і Надійка були не лише рідними сестрами, а й справжніми подругами, тому що їх в сім’ї було тільки двоє, та і різниця у віці між ними була всього два роки. Якщо допомагати мамі – то йшли разом, якщо вчити уроки – то теж, ну і якщо шкодити – то по одній не ходили, а вдвох. Можливо, в цьому мамі було і легше – одразу одна велика проблема, а не окремо дві менші. Мешкали вони в невеличкому селі. Тут люди одне одного добре знали, допомагали, жили дружньо, мали гарні стосунки між собою. Але, як і в кожному селі, у господинь більше роботи порівняно з тими, хто живе в місті. А якщо батьки заводять домашніх тварин, то і дітям роботи додається. Таке життя, батькам треба допомагати. Але Бог як і дітям, так і дорослим дає свої уроки. Одного разу мама доручила двом своїм донькам прибрати біля двору. Все-таки віруючі, має бути порядок не тільки в серці, але й там, де ми мешкаємо. Сміття наказала зібрати спочатку в одну кучу, потім – в мішок і занести це все в двір. Ех, як не вчасно мама причепилась із своїм завданням. Тут саме гра у вчительок та учнів у розпалі. – Мамо, ну, можна ми завтра це зробимо? – почала вмовляти маму Віра. – Ні, доню, треба зараз. – А можна ми зараз закінчимо гру і все приберемо? – на допомогу Вірі прийшла Надійка. Але мама була непохитною. Насупивши бровки і надувши губки, не поспішаючи, пішли дівчатка працювати. Щоб не витрачати багато часу на прибирання, наші сестрички вирішили спростити до того й так не складне завдання. Вони швиденько все грабельками повигрібали на ґрунтову дорогу, навіть і не замітали, ще й поближче до паркану сусідів залишили. Головне, щоб мама не побачила, а все інше – дрібниці, якось переживуть. Після себе вони залишили «гарний» краєвид: біля їх паркану прибрано, чисто, сміття немає, все акуратно, а біля сусідського – купа сміття, яке потихеньку почав розносити вітер, і, як на зло, саме в бік сусідки тітки Марти. Навіть деякі пакети вже поперелітали через огорожу на її подвір’я. Ввечері в гості до мами Надійки і Віри прийшла сусідка. Настрій в неї був не веселий. Вона була сердита і почала на маму скаржитися. Чому це все сміття, яке її доньки повигрібали, було біля її паркану і навіть на подвір’ї? Мама, довго не роздумуючи, покликала доньок і наказала все зібрати, вибачитись, ще й віднести миску гарячих пиріжків як гостинець сусідці. В дівчаток, звісно, вибору не було. Довелось все зробити так, як сказала мама. 3 того дня у сестричок в сердечка закралась образа на сусідку – тітку Марту. Вони відкрито їй не шкодили, вітались, допомагали, але в душах було прикро. Невдовзі після цього стався ще один випадок. Вірі і Наді випала нагода відплатити сусідці, по-дитячому, звичайно. Дівчатка часто дивились у вікно своєї кімнати, спостерігаючи за тим, що відбувається у них на вулиці. Так було і цього разу. Сестри сиділи на підвіконні, спостерігаючи, як тітка Марта поверталася з магазину. – Слухай, давай постукаємо у вікно, а коли тітка Марта обернеться – зістрибнемо з вікна і заховаємось, – запропонувала старшенька сестричка Віра меншій. – Давай, – погодилась Надійка. Дівчатка швидко почали навперебій стукати в шибку, а коли сусідка обернулась – щодуху зіскочили з підвіконня. На цьому вся радість і закінчилась. Віра, не звернувши уваги на стіл, який стояв поряд, дуже боляче вдарилась об куток губою. Мама прибігла на крик доньок. Сльози, схлипи, перелякані очі, в яких можна все прочитати без слів. Звичайно, без лікаря не обійшлося. Наклали шов... Ох і боляче було! Деякий час довелося ходити на перев’язки та ховати лице від людей. Ця подія послугувала великим уроком. Після того в дітей до тітки Марти зникла вся неприязнь, а натомість прийшла повага і любов. Дівчатка ходили до сусідки вибачатись і отримали прощення від щирого серця та залишаються справжніми друзями й до цього дня. Пізніше завдяки Вірі і Наді тітка Марта прийняла Христа у своє серце, бо не раз дівчатка допомагали їй по господарству, а довгими зимовими вечорами співали їй пісні про Ісуса, сторожко прислухаючись до таємничих звуків у тітчиному каміні. Пройшли роки. Тепер, дивлячись на себе в дзеркало, Віра часто згадує добру сусідку Марту і своє незабутнє дитинство...
Леся КРАВЧУК
Газета «Християнин» 02-03(60-61)2016
|