Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи
Автор жизни
просмотров: 1595
Дні лукаві
просмотров: 2835
Церковь в Богдановке
просмотров: 2764
Святые и суд
просмотров: 2881
Счастье потерянной жизни...
просмотров: 1488
Звернення Всеукраїнській Раді Церков
просмотров: 2616
Украина – христианское государство
просмотров: 2596
А якi це духовнi?
просмотров: 2787
«дитяча природа»
просмотров: 2979
Удивительный «аукцион»
просмотров: 1244

Всего статей: 669


Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Почни з сусіда

Кожен рік незмінно ми святкуємо Різдво. Чому? Здавалося, кожного разу одне І теж, одна тема, ті ж самі давно знайомі місця із Біблії, але ні. Відверто кажучи, я була б не проти, якби можна було святкувати його двічі на рік, а той частіше. І ніколи б не вичерпалися ні вірші, ні псалми, ні слова подяки Богові за те, що не пожалкував задля нашого спасіння Свого Єдиного Сина Ісуса Христа. Слава Йому за це!

Як би часто ми не згадували Його прихід на землю, все ж ще не всі люди знають про те, що саме відбулося там, у далекому Віфлеємі, майже дві тисячі років тому. Свідченням цьому є один простий, напевно досить частий випадок, який нам розповів один з наших дияконів. Напередодні Різдвяних свят зустрів він на вулиці чоловіка середніх літ, ну і вирішив, не втрачаючи такої прекрасної нагоди, поздоровити його зі святом. Брат підійшов до нього поближче і повний натхнення, сказав: «З Різдвом Христовим!». А перехожий якось знітився, заметушився, очі забігали-забігали і він нарешті випалив: «Воістину Воскрес!». Усяке наш брат міг чекати: і сміх, і заперечення існування Бога, і брутальні слова, але такого зовсім не очікував.

Виходить, сьогодні дуже багато людей святкують Різдво, та, не дивлячись на те, що держава зробила цей День вихідним, дуже мала кількість людей насправді знають, що в цей день відбулося. Для віруючих, особливо з дитинства, це виглядає навіть трохи дикувато. Та правду ніде діти. Отже, поки всі люди не дізнаються про головну суть Христового народження, ми святкуємо і будемо святкувати це свято кожного року, щоб все нові і нові люди знаходили спасіння біля віфлеємських ясел. Я народилася в сім'ї, де ніколи не було такого, щоб на Різдво додому прийшов п'яний тато і почав всіх «радо» вітати зі святом, у сім`ї, де завжди знали, що Різдво – це не ялинка, і не дід Мороз. Я за це дуже дякую Богу. Він зберіг і огородив мене від багатьох поганих речей, від спокус. Це дійсно Його милість наді мною. Але не всім випала така доля, як мені, і я в цьому твердо переконалася протягом Різдва 2013 року. А ось про це детальніше. Якщо ви давній читач газети «Християнин», то знаєте, що Бог дозволив нашій Церкві працювати у деяких в'язницях Херсонщини. Зовсім недавно це була лише одна – Виправна колонія № 90 м. Херсона. Сьогодні Господь відчинив двері та серця керівників і особового складу ще однієї – Дар'ївської Виправної колонії суворого режиму № 10. Не знаю як для вас, а для нас – це великий привілей від Бога. Звичайно, турбот стало більше, більше треба віддавати сил, більше роботи для працьовитих рук і гарячих сердець.

Отож, наші брати, як кажуть, «закотили рукава» і поспішили на труд. Треба донести людям, що сидять за гратами, ціль, заради якої бажаємо приїжджати до них: розповісти їм про Бога, про Його спасіння.

Було заплановано зробити дві різдвяні євангелізації: і в десятій, і в дев'яностій колоніях. Слава Богу, обласне керівництво без проблем дало дозвіл відразу на обидві євангелізації. Тепер діло за нами, тому ми наполегливо готувалися. Оркестранти начищали інструменти, вчили партії, молодь повторювала пісні, готувала вірші, брати – проповіді, збирається апаратура, спаковуються подарунки. Церква несла молитви, просячи благословення. Загалом, діло на місці не стояло. У всіх була праця. І ось, нарешті, довгоочікувані дні настали.

Можливо, для когось це вже звична річ – євангелізація в колонії, та не для мене. Цього разу я вперше переступлю поріг справжньої в'язниці. Щоб ось ця моя маленька мрія здійснилася (мій тато, старші брати та сестра вже не раз там були і багато про це розповідали), мені прийшлося дещо владнати з навчанням у ВУЗі, але, нарешті, вже все позаду, і я чимдуж «лечу» додому, в рідну Церкву. На місці всі готуюся до євангелізації, та раптом згадую, що, поспішаючи, я залишила свій паспорт у Сімферополі. Мене обдало жаром. Що робити? Порадившись, ми зібрали всі, які були вдома документи, і в тюрму. Чесно, думала, мене там і залишать. Але, як ви, мабуть, здогадалися, я повернулася на волю, і тепер з полегшенням пишу про свої враження.

Отже, 30 грудня 2012 року о 7 ранку ми – під залізними дверима Колонії № 10. Поки все уладналось, замерзли. Як завжди, нас по троє впускають у середину, проводиться ретельний обшук, і ми направляємося до місцевої їдальні, де буде проводитися служіння. Починаємо. Спочатку брат Олег Сидоров представив нашу делегацію, розказав коротко звідки ми, для чого приїхали, привітав зі святом і запросив до молитви. Потім одне за одним: гра оркестру, спів групи, вірші, проповіді, і непомітно промайнули майже дві години. На закінчення ми заспівали різдвяну пісню «Ой, у Віфлеємі, весела новина». Під час співу наші брати роздали газети, подаруночки. Починаємо збиратися додому. Прощання. Знову залізні двері (і зовсім не одні), металошукач, наші документи і... ми, як хтось пожартував, знову вдихаємо повітря свободи. Сфотографувавшись на згадку, вирушаємо додому. Рівно через тиждень знову складаємо речі, але тепер шлях лежить у ВК № 90 м. Херсона. Тут вже нас знають не тільки по одежці, а цілком і повністю. У цій колонії доводилося працювати не один рік. І цих людей Бог дозволив привітати з Різдвом. Знову псалми, вірші, гра оркестру, проповіді, свідчення, молитви. Можливо, дещо повторювалося, але мені, не знаю як іншим, все звучало неначе вперше. Знову повертаємося додому і вже готуємося до своїх «місцевих» святкових служінь.

Порівнюючи «слухачів» цих двох в'язниць, зазначу, що в десятій, не зважаючи на те, що ми тут були вперше, нас зустрічали дуже багато людей, в основному – одна молодь. У мене аж серце стислося, коли дивилася в ті молоді, але такі сумні і аж посірілі від не простого життя очі. І хоча на вустах у них час від часу з'являлися їдкі посмішки і фрази, та біль їхніх душ вони все ж не змогли приховати. Зовні кожен, напевне, хотів показати, що йому зовсім все рівно, хто до них приїхав, що їм розповідають, що там за свято надворі, але погляд – як завжди видавав усі заховані від людей секрети душі. Як я вже зазначала, колонію з середини, з її залізними дверима, вартовими, в'язнями, побачила перший раз, але все в душі у мене неначе перевернулося. Як мені хотілося всім їм хоч чимось допомогти! Як я хотіла, щоб вони всі прийняли Христа у своє серце, щоб більше не блукали у тунелях гріховного і жорстокого світу, а головне – одержали надію на життя з Богом вічно в небесах!

Один наш брат завжди каже, що Бог нікого силоміць не тягне у Церкву і на небо. Але якби можна було через волю змусити людину прийняти спасіння, то він би всіх людей зв'язав і щосили «потяг» на покаяння. Але все насправді зовсім не так...

Мешканці дев'яностої колонії м. Херсона більш похилого віку, побачили вони багато чого на своєму віку. У них трохи згорблені плечі, зморщені руки і ледве видні з-під великих брів насуплені вдумливі серйозні очі, це вже більш спокійний та уважний контингент. Але і перші, і другі потребують Божого спасіння. А отже поки наша місія на Землі ще не завершена, ми повинні звіщати іншим про Різдво, про Христове Воскресіння, про Його Другий прихід на нашу планету.

Дуже часто з кафедри ми чуємо вірш із Святого Писання: «То ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі» (Дії Св. Ап. 1:8). Ми його вже й напам'ять знаємо, але завжди якось обходимо. Я помічала, що інколи віруюча людина вважає, що це стосується тих, хто там десь в Африці чи в Сибірі, але зовсім не нас Ми любимо мріяти про щось високе, натхненне, а те, що нам доручили робити в Церкві – не помічаємо. Місіонер – це людина, що відреклася від себе, від свого добробуту, а посвятила все своє життя повністю на алтар Богу. Так далеко не кожний зможе вчинити, тому я і наголошую на тому маленькому, що нам може доручити Господь.

У своїх Церквах, я надіюся, ми вже знайшли своє «місце», тобто своє призначення, якісь, можливо, здібності, якими можна послужити для свого ближнього. Але я відчуваю, що ще не всі. Ви знаєте, у винограднику Христа знайдеться і для вас місце і завдання. Пропоную вам вакансію, на яку в Церкві, повірте, тисячі місць, та не завжди знаходяться бажаючі. Це... зовсім не те, що ви подумали, а допомагати Христу, щоб «...щоденно до Церкви Господь додавав тих, що спасалися» (Дії Св. Ап. 2:47). Як це зробити? Трохи вище я розповідала про те, скільки ув'язнених чекають Вістку Євангелія. Звичайно, це не означає, що завтра повинні відчинитися двері всіх в'язниць, і ми підемо проповідувати. Ні. Це може бути ... наш сусід! Тільки не ховайте голову в плечі. «Господи, тільки не до сусіда!» – скажете ви. А Господь саме у ту квартиру чи будинок поселив вас, щоб та нещасна людина, що живе через стінку чи огорожу пізнала Божу любов. Сьогодні можна, і це цілком реально, подарувати Євангеліє, за що нас не оштрафують. Або хоч декілька слів сказати про те, що «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Іван.3:16). А потім щиро, від усього серця помолитися за цю душу, знову і знову сіяти Боже Слово, і обов'язково Христос помилує її. От побачите. Тільки одне «маленьке» застереження. Інколи добре, якщо людина, якій ми засвідчили, нас не знає, але якщо це все ж таки наш сусід, передивімося своє життя. Тут найкращим свідченням буде саме наше «буденне» життя, поведінка, ставлення до оточуючих. У такому випадку треба пам'ятати, що ми не повинні давати привід зневажати Господнє Ім'я, як колись це зробив Давид (2 Сам. 12:14). Ми мусимо жити так, як того хоче небо. Щоб потім наші слова торкалися того холодного серця, треба підтверджувати їх своїми ділами. Як апостол Яків пише, що віра без діл є мертвою. Треба світити не тільки на словах, а і всім своїм єством.

Сьогодні літо Божої милості ще не закінчилось. Та все ж, як кажуть, не за горами жнива. З однієї сторони, для тих, хто ще не прийняв Христа у своє серце, це є час навернення. Треба поспішати, щоб ні в якому разі не запізнитися. А з другої – і нам, віруючим, с чим зайнятися. Треба збирати снопи, щоб не з пустими руками прийти перед Боже Лице. Тому, не будемо гаяти часу, а вийдемо працювати на ниву Господню. Якщо ж хтось не може з деяких причин свідчити іншим про Христа, той має можливість підтримувати, як Ор і Аарон, руки тих, хто стоїть «у проломі» за діло Євангелія. Тож, згадуйте у своїх молитвах про далеку Нову Каховку, про десяту і дев'яносту колонії, про тих простих братів і сестер, яким Господь доручив там служити, і про тих, кому вони служать. Хай вас Бог рясно благословить!

Ірина Кравчук


Газета "Христианин" 01(49)2013


© 2008-2012