Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Цінуй життя своє

«Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне, і простих світу, і погорджених, і незначних вибрав Бог, щоб значне знівечити, так щоб не хвалилося перед Богом жадне тіло» (1 Кор.1:27-29).


Чудові останні дні травня відійшли в минуле, залишаючи лише пам'ятні сліди в серці про різні події життя людини. Саме остання неділя весни закарбувалась у моїй душі незабутніми враженнями від побаченого та почутого.

Мені стало відомо, що в Домі молитви села Карпилівка Рокитнівського району Рівненської області заплановано провести 26 травня зібрання з участю людей з різними фізичними вадами – так званий з'їзд інвалідів. Я мала величезне бажання бути присутньою на ньому.

Бог благословив усі мої мрії їх виконанням: сонячного недільного дня мені випала нагода їхати прекрасними поліськими дорогами, щоб відвідати вищезгадане Богослужіння.

Організував цю справу Павло Іванович Фещенко, уродженець смт. Рокитне, який сімнадцять років тому емігрував за океан, проте вже тривалий період організовує подібні служіння в Україні, зокрема в Рокитнівському районі. Спілкуючись з ним, я запитала про мету проведення подібних служінь, у відповідь почула, що нам, фізично здоровим людям, потрібно вчитись хвалити Бога від цих немічних тілом, але сильних духом людей.

Двері великого, нещодавно розширеного Дому молитви села Карпилівка були широко відчинені для гостей, які з’їхалися з різних куточків України, а також Білорусії та США.

Богослужіння розпочалося з ревної молитви братів і сестер, більшість з яких незнайомі, зле рідні та близькі духом, до якої закликав пастир помісної Церкви Володимир Бричка. Після молитви і служіння хору свідчив брат Микола Ковальчук із Житомирської області, який уже тридцять третій рік сидить в інвалідному візку. Радість переповнювала все єство моє, коли почула, що він, не нарікаючи на долю, розповідає про Великого Бога, про чудні і дивні Його діла. Микола згадував: «Колись мені мій батько сказав, що я буду сидіти з простягнутою рукою, просячи собі хліба, але його слова не виконались, а сповнилося слово Небесного Батька: «...та не бачив я праведного, щоб опущений був, ні нащадків його, щоб хліба просили» (Пс. 36:25), більше того, я ще можу сам дати нужденному». На закінчення Микола Ковальчук побажав народу Божому: «Цінуйте те. що маєте, і ніколи не обходьте стороною таких, як я».

Напевно, не лише я, а й більшість християн сиділи на своїх місцях із молитвою каяття в серці перед Богом, коли вийшла співати незряча молода сестра й ангельським голосом величала Творця і Спасителя Ісуса Христа.

Скільки інвалідів, стільки й різних розповідей про те, як вони пізнали Бога, як Він їм відкрився, показавши дорогу до вічності. Ще зовсім молодий брат Олександр з Волині свідкував про своє життя: «Народився я у християнській сім'ї. Тато був пресвітером Церкви, але мені хотілось керувати своїм життям самостійно. Скільки батьки просили, скільки молилися, а я говорив, що на зібранні мені не цікаво. У світі хотів показати всім, який я «крутий», але одного разу мене побили, сильно вдаривши по голові. А потім інвалідність і... щире каяття перед Богом, Церквою і батьками».

По-різному веде Господь вибраних, тих, які відкинули себе, взяли свій хрест і попрямували вузенькою тернистою Дорогою до Життя. Я часто звертала погляд на місце у залі, де сиділи близько тридцяти п'яти глухонімих: і старші, і молодші, і зовсім юні брати та сестри. Серце переповнювала радість, що вони не падають у відчай, не нарікають, а навпаки тішаться в Господі. Я бачила їх сяючі обличчя, коли вони мовою жестів передавали зміст пісні:


«И не беда, что мы не слышим,

Зато нас слышит вечный Бог...»


І я розуміла, що щастя, коли ти маєш земний слух, але блаженство тоді, коли духовне вухо відкрите для всіх повелінь Господніх. І якщо ти, дитино Божа, отримала цей дар і в земному, і в духовному, то подякуй Творцю щиро, підтверджуючи цю хвалу служінням Ісусу, виконанням Його волі.

Я була приємно здивована словами брата Теодора з Чернівеччини, який, сидячи в інвалідному візку, звертався до братів і сестер, також інвалідів, з настановою, щоб вони були благословенням для своєї Церкви. Слова надії, потіхи для християн, стомлених життєвими негараздами, лунали з його вуст. Він зазначив «Здоровий той, хто здоровий душею. Всі наші біди – це, всього-на-всього, лиш один момент, в порівняні з вічністю. І хоч фізично ми обмеженні, але духовно – ні».

Про свій нелегкий життєвий шлях розповідала сестра Галина з м. Нововолинська. Коли вона виходила до мікрофону, в зібранні панувала мертва тиша. А причина вся у тому, що ця сестра лише 90 см ростом і виходила на милицях, оскільки не один раз у неї були переломи кісток різного типу. З народження мала серйозні проблеми зі здоров'ям. Лікарі говорили їй, що довго не житиме, проте, незважаючи ні на що, здобула освіту, влаштувалася на роботу. Вона говорила, що по-справжньому стала щасливою, зустрівшись з Ісусом Христом, Який повністю змінив її погляди і подарував надію на вічне щасливе Життя; свідкувала, як Господь зцілив її сердечну хворобу і дав особливу радість – бути матір'ю. Для Бога нема чогось складного і непосильного. Про це ми чули неодноразово, але, дивлячись на цю сестру, яка народила і разом з чоловіком-інвалідом виростила двох дітей, я знову і знову переконувалась у божій величі і могутності.

Час нашого спілкування швидко збігав, а я і не помітила, як пролетіло п'ять годин служіння. А закінчилося воно ревною молитвою народу Божого за усіх присутніх, які мали недуги в тілі. Серце сповнювалося подякою Всевишньому за великі неоціненні години навчання в Христовій школі. Після служіння мені випала чудова нагода поспілкуватися з братом Валерієм з Луцька. Він розповів про свою дорогу до Христа: «Ще в армії мене кликав до себе Христос через свідоцтва віруючого брата, який служив зі мною, але я вирішив, що прийду до Бога пізніше. Через нещасний випадок у житті, отримав травму, яка і посадила мене в інвалідний візок, але і тоді про свого Творця не думав. Одного вечора до мене прийшла християнська молодь. Коли я побачив, як вони щиро за мене моляться, вирішив дати обітницю служити Христу. З того часу я живу з Батьком, Який дає терпіння в нелегких обставинах життя». Я запитала, що 6 він побажав нам, братам і сестрам, які мають силу і здоров'я, на що брат Валерій сказав: «Цінуйте своє життя, любіть життя, любіть Господа».

Додому я поверталася в роздумах про побачене і почуте. Молитва подяки Всевишньому наповнювала моє серце. Допоможи нам, Ісусе, залишитися вірними, сильними, завжди вдячними, непереможними на іспитах, яких ще буде багато-багато в житті. Нехай ніякі земні обставини не зіб'ють правильний курс нашого духовного плавання.

Тетяна КОЛОДИЧ


Газета «Християнин» 02(50)2013


© 2008-2012