Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Душа моя уповає на Тебе, о Господи (Свідоцтво. Самуїл Тимофієв)

Ліс, гори, ліс, болото і знову ліс… Ви, напевно, здогадалися, що мова йде про західну частину нашої України. Ще в недалекому дитинстві я мріяла поглянути на ту загадкову місцевість, де стоять дерев’яні теплі хати з власним колодязем у дворі, а навкруги ліс, чудовий ліс, де можна зустрітися з запасливою білочкою, з великою сім’єю їжаків, зі зграями невідомих пташок та найголовніше – побачити багато-багато грибів та ягід. Мені здавалося, що ті ягоди найсмачніші в світі. Та покуштувавши їх, я зрозуміла – дитячі мрії солодші за реальність.

Пройшли роки, я стала дорослою, та мрія мене не залишала. Хтось посміється з неї: «Це ж не Америка, а всього-на-всього західна частина нашої ж країни!» Та якщо я вам скажу, що до двадцяти років далі Херсона нічого не бачила – ви мене зрозумієте.

Не знаю, що доброго знайшов в мені Господь, чи по якій заслузі, чи по милості Своїй, та на двадцять шостому році свого життя я тримала квитка на потяг, який відправлявся в мою дитячу мрію. Довго мені не вірилось, що це все насправді, що це все не сон, та отямилась лише тоді, коли потяг повільно рушив, а по вагону забігала метушлива провідниця, пропонуючи всім чай та постіль. Десь в глибині душі я розуміла, що їду не краєвидом тієї місцевості милуватися; на полях ще лежав сніг, тому ясно, що і не за грибами та ягодами. Я розуміла, що мене туди веде Господь, але чому? Відповідь прийшла пізніше.

Перша зупинка в місті Києві, столиці нашої країни. Чудове місто, та після їхніх метро та страшенних ескалаторів, на які мені допомагали ставати місцеві жителі, вирішила: «Жити я тут добровільно ніколи не буду».

Та все ж на майдані Незалежності моє серце заспокоїлось. На місце страху і переживань прийшло велике почуття патріотизму, якого в мене ніколи не було.Стоячи біля «Берегині» моє серце переповнювалося цим почуттям, і я ледве не закричала: «Боже, я люблю Україну!» І вже радісні, ми прямували далі. Наступна зупинка місто Рівне. Цікаво, чи любите ви українську мову? Ні? Я раджу вам поїхати в Рівне. Якби вам ніжною, мелодійною українською мовою запропонували хот-дог, я впевнена, не дивлячись на його зовнішній вигляд, ви б не змогли відмовитися. На превеликий сором мене з моїми сестрами там зразу ж впізнали. Як ми не намагались розмовляти українською, відразу було чути, що ми не говоримо, а лише балакаємо.

Нарешті місто Кузнєцовськ. І так як бажання нашого серця було погостювати в багатьох навколишніх селах та містах, вирішили довго ні в одному не затримуватися. Та Божі плани не наші плани. Саме сюди мене вів Господь.

Вечірнє зібрання в м. Кузнєцовську. Я озиралася навкруги, і мені здавалося все таким близьким, таким схожим на наше. Псалом, молитва, проповідь. «Боже, так як у нас!» Лише не вистачає рідних облич моїх братів та сестер. Серце защеміло від болю, як пригадалась рідна церква: «Ні, не можна мені далеко їздити». Час промайнув швидко. Кінець зібрання. Треба передавати привіт. І хоч я дуже не люблю цю справу, прийшлось: «Прийміть вітання з Херсонщини!» Я знову згадала, чому не люблю це робити, вся увага була на нас. З червоним обличчям прийшлось доповнювати: «Нова Каховка». Гостям всюди раді. Зібрання закінчилося, а ми ще довго стояли, розповідаючи новим друзям, як там у нас.

Потихеньку почали розходитись, як чую:

– Сестричко, вибач, а Моцьо Андрій Ілліч ваш пастор?

Хтось знає більш про нашу місцевість, – подумала я, – цікаво.

– Ні, та зовсім недалеко від нас і його церква, місто Берислав.

– Вибачте…– трохи розчаровано відповіла сестра та, вже майже віддаляючись, промовила, – я хотіла вітання йому передати, через мого батька Самуїла їхня сім’я покаялась…

– Як? – моєму здивуванню не було меж. – Вашого батька звали Самуїл?

– Так…

– Сестричко, рідненька! Ви нашу газету читали, там про вашого батька написано. І хоч ми з ним ніколи не зустрічалися, та я його знаю і поважаю.

Господи, ось чому я тут!

– Сестричко, дорогенька, розкажіть мені про вашого батька, про його життя…

* * *


Розповідає Дегтяр (Тимофієва) Людмила Самуїлівна, дочка Тимофієва Самуїла...

Народився батько в 1916 році в с. Собішеці Володимерецького району в сім’ї православних християн. З усієї родини він перший зустрівся з живим Богом.

Молодий, енергійний, повний нових відчуттів, з гарячим серцем, палаючим любов’ю до Господа. Так багато хотілося зробити для Нього, а тут армія. На той час західна частина України підлягала Польщі, тому польський громадянин був запрошений на термінову службу у військові ряди. Та цей юнак їх «крепко» здивував. Присягу батько не прийняв, зброю брати в руки відмовився, може б якось і обійшлося, але почалася справжня війна.

1939 рік. На Польщу напали німецькі війська. Усі сили були спрямовані на фронт, туди ж направили і батька. Чи знав він в той день, який іспит на нього чекає? Молодому християнину, який щойно покаявся, в вічі вже вдивлялася смерть.

Остання година перед боєм.

– Останній раз питаю, ти будеш захищати нашу державу?

– Ви маєте на увазі, чи буду я вбивати людей? Зброї в руки я не візьму і лишати людей життя, якими б вони не були, не буду. Не я його давав.

– Розстріляти!!!

Йшли лічені хвилини. Батька поставили під стіну, і шість автоматників вже чекали команди. Зі зброєю на шиї, до якої навіть не доторкнувся, він приготувався до Божого вироку. Вже мав пролунати постріл, як до командира полку підійшов командир меншого рангу.

– Я буду за ним стежити під час бою, і якщо він відмовиться стріляти, я його сам вб’ю.

На що командир роти відповів:

– Якщо ти проминеш його, я і тебе розстріляю. Відбій!

Пригадуються дитячі роки, і розповіді, і питання...

– Татку, вам страшно не було, коли бачили дула автоматів?

– Зразу ні, відчував підтримку Духа Святого, а коли дали відбій і автоматники відійшли, я не міг навіть у стрій повернутися, у мене, як у Валтасара, коліно об коліно від страху билося.

Почалася артпідготовка. Був сильний наліт авіації. Бомбили з усіх сторін. Ще декілька хвилин, і вже не можна було розібрати де командир, а де солдат – мертві усі рівні. Та декого Господь беріг, чудно беріг, і це був мій батько. В цьому бою був один солдат з Нововолинська, який звернув увагу, що батька кулі не беруть: одні минають, а інші просто відлітають від нього. Як він це побачив, не знаю, та, підповзши до нього, каже:

– Якщо тебе кулі не беруть, то й мене не візьмуть, як я за тобою стану.

Весь час біля нього був, не відходив. Бій почав стихати. Та що робити? Немає кому командувати, немає кому виконувати. З усіх лише двоє живими тільки і лишилися: батько та Ново-волинський товариш. Ні єдиної подряпини навіть. Прийшлось виходити з бою самим.

У вересні цього ж року на одну частину Польщі прийшла Радянська влада. В той час батько ще був на службі, по закінченні якої повернувся додому та вже не в Польщу, як колись, а на Україну. Тихо, гарно, без змін, лише в с. Рафалівці непомітно стоять радянські війська, рідко проїзджаючи по селах. До кінця не розуміючи, де “добрі”, а де “погані” – люди порозбігалися по лісах. Хто подався в партизани, хто в УПА, а хто в радянську армію. Чи можна було тоді розгледіти правду, якщо брат підіймався на брата, батьки відмовлялися від дітей, а діти, часом, навіть розстрілювали батьків? Важко зараз судити той час.

Повернувшись з армії, батько попрямував до своєї баптистської общинки, яка нараховувала в той час небагато молоді. Зате недалечко стояв молитовний будинок п’ятидесятників, з молоддю якого він і потоваришував. Сильні були ті зібрання. Багато чудес показав Господь. Одним з них було для мого батька хрещення Духом Святим. Так і народився ще один п’ятидесятник. Невдовзі батько прийняв водне хрещення, а потім і одружився з мамою Анею. На фронт ще деякий час їх не брали, як колишніх польських громадян.

1942 рік. На одній із молитов Господь заговорив до батька такими словами:

– Прибудь в пості десять днів, бо тобі буде важкий іспит.

Господь сказав, і батько не знехтував. Хто знає, що таке літом на косовиці без води та їжі, той зрозуміє як це важко. Але батько казав, що йому легко було переносити цей піст, бо крепко довіряв Слову Божому.

На десятий день його зупиняють біля школи військові люди.

– Зайди в школу, – почувся наказ. Там вже на нього чекав ватажок та його десять «співробітників».

В лісі жилося упроголодь, ягодами та грибами військо не протримаєш, тому вони шукали людину, яка б займалася, просто кажучи, «вимаганням». І саме батьку ця справа була запропонована.

– Я не буду цього робити, я людина віруюча, і забирати у людей нічого не буду, бо перед Богом стою.

О, їм це дуже не сподобалось. І знову, вже вдруге, невідступна смерть зазирала на батька через дула пістолетів.

– Його треба вбити!, – кричали навкруги, та їхній командир зупинив невдоволених.

– Підождіть, – почав він, – хай піде додому з жінкою порадиться…

– Навіть, якщо жінка буде згодна, все одно збирати не буду, – стояв на своєму.

– Ти допомагаєш тестю, партизанам, тому нам і відмовляєш, – продовжували ті.

– Я не допомагаю партизанам, я не буду допомагати і вам, я воїн Христа!

– Розстріляти!!, – ледь стримувалися співрозмовники.

– Розстрілюйте, Господь знає скільки мені життя давати.

Та у відповідь всі почули наказ:

– Відступити!

І відступили. Це не була випадковість – Господь випробував батька, готуючи його до ще більшого іспиту – до в’язниці.

Та прийшов 1943 рік. Господь почав звіщати:

– Йде тяжкий іспит, і хто буде вірним до кінця, того збережу, а хто захитається – не вернеться.

З цими словами в серці брати пішли на фронт, забрали і нашого батька. Мама була вагітною, тому прощався він майже з двома.

І знову питання зброї. Братів стали озброювати, а ті почали відмовлятися. Довго ніхто нікого не умовляв. Що робити зі «зрадниками» – вирішував суд. У батька була складніша ситуація. Навіть під вартою він не мовчав, а звіщав вістку євангельську. Спеціальні органи це примітили і зробили свої висновки – «організатор». І віддали його не простому суду, як інших братів, а військовому трибуналу, куди нікого не допустили. Вирок був одноголосний – розстріл.

Спливали лічені дні. Але через декілька днів суд повторився, його судила «трійка». Знов чудо. Пізніше батько дізнався, що хтось подав на апеляцію, хоча ні рідня, ні мати цього не робили. Від кого була ця апеляція? Певно, від самого Господа. Розстріл було замінено десятьма роками позбавлення волі без права повернення в рідні місця проживання.

Батько рідко говорив про життя у в’язниці. Його руками будувався Комсомольськ-на-Амурі, і багато ще зроблено праці такими ж руками, а дещо і життями. Єдине злітало з його вуст:

– Дуже тяжко, дуже тяжко. Скільки братів, потрапивши туди, не витримували, брали рушницю і йшли на фронт.

Чотири з половиною роки від батька не було ніякої звісточки. Мама не знала, чи він живий, чи розстріляли. Та в їхньому селі залишився старенький брат, через якого говорив Господь. І саме через нього Дух Святий давав мамі надію:

– Залишися вірною – він повернеться.

І вона чекала. Прийшов перший лист від батька. Мама вже була в списку на розстріл через батьків-партизанів, тому змушена була тікати в с. Рафалівку, нікому нічого не кажучи, разом з маленькою дочкою Танею. Строк батьку скоротили до 7 років. І 1949 році він повернувся. З майже ста чоловік, відправлених на війну, залишилися живими приблизно десять, і це ті, які не прийняли присяги. Господь, як обіцяв – зберіг.

Поселення у рідних місцях не давали, направлення було десь на Росію, але він все рівно поїхав додому з надією на Господа.

Довго не міг влаштуватись на роботу, а коли і траплялася така нагода, то не надовго, не хотіли з віруючими діла мати. Але батьки рук не опускали, надіялися на Господа, і, не дивлячись ні на які штрафи, погрози ув’язненням, батько все одно йшов та проповідував Слово Боже, і так все життя.

Весною 1951 року батьки виїхали на Херсонщину, де я народилася і де народилося багато віруючих душ. А через три роки ми знову повернуся в с. Рафалівку. Церкви у нас не було. Тому моїм батькам довелося бути майже першими віруючими. Пізніше прийшла ще одна сім’я, і стали збиратися на молитви разом. Співали, читали Слово Боже, і люди потроху почали каятись. Стало питання про будівництво молитовного будинку, та дозволу важко було добитись. Ще багато-багато разів батько писав прохання в Київ і в Москву, та Господь і тут вийшов назустріч – дозволили! І ось в селі Рафалівка виріс чудовий молитовний будинок, в якому зараз збирається майже чотириста членів. Слава Господу!

Коли прийшов час свободи, і влада почала реабілітовувати наших братів-в’язнів, то навіть давали якусь фінансову допомогу. Але батько відмовився, мовляв: “Я страждав не за гроші, я страждав за Христа”.

Так і залишився Самуїл до кінця своїх днів не реабілітованим, просто проповідником, просто сосудом Божим, якого часто використовував Господь.

У 1997 році він відійшов у вічність, залишивши після себе багато спасенних душ і онука, який продовжив працю свого дідуся.

Кажуть, він ніколи ні на що не скаржився, як би боляче йому не було. Тяжке життя, нелегке життя та чудовий кінець – залишитись вірним.

* * *


Ось така моя була мандрівка, ось куди мене направив Господь. Єдине про що жалкую, що не встигла познайомитись з братом Самуілом лицем в лице, так би я в нього ще багато чого запитала. Та радіє моє серце, що є кому наслідувать.


Ірина Долгіх


Газета «Християнин» 02(20)2006


© 2008-2020