Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Коли серця торкається Бог...

Підійшов до закінчення робочий день, наповнений безкінечним рухом та клопотами. Водій підійшов до «газона», зачинив дверцята фургону і попрямував до кабіни. Все. Остання торгова точка отримала хліб і тепер можна їхати додому. З Дудчино до Каховки, мабуть, кілометрів з п’ятдесят, не менше. Але це не лякає, адже дорога додому – це частинка тієї приємної втоми, що повертається кожний день і несе в собі запах спеченого хлібу, який возиш щодня, машинного масла, бензину, балачок та шквалу емоцій... Десь позаду вже залишилось село. Почало смеркатись. Сонячний диск повільно котився до заходу, кидаючи прощальні промені стомленій від спеки землі. Тільки от перед крутим поворотом, що повертав на трасу, вантажівка ніби сама звернула вбік на степову дорогу. А там, наскільки ладен ухопити зір, по обидві сторони, як рівнина, простягнулося жито, ніби зелене море відкривається очам – без кінця і краю. І не можна надивитися на таку красу, яка нібито в шелесті того колосся і перекличці перепелів промовляє до тебе, що Бог – живий! Довго так їдучи, чоловік зупинився, виліз з «газону», у нього був такий гарний настрій, а в серце раптово прийшла думка: «Господи, Ти створив таку красу, а я досі не служу Тобі!» І від того усвідомлення душу стиснув щем, і там, у тому степу, пролунали слова: «Слава Богу!». А далі була молитва покаяння, подяки і невимовного хваління Творцю, що дає життя, і щоб бути ближче до неба, він заліз на саму кабіну, а потім і на самісінький фургон, і там на колінах ще довго в сльозах прославляв Господа.

Так можна розповісти про покаяння нашого дорогого брата в Господі, Мялика Іллі Гнатовича. Він за все дякує Богові: за те, що зберіг, знайшов і береже його до цього часу. Про себе брат Ілля мало розповідає, а в цьому свідченні хоче розказати не про себе, а про велику Божу Любов у його житті.

Народився брат Ілля у 1928 року в с. Воронки, Володимирецького району, що на Рівненщині. Був у сім’ї четвертою дитиною. Коли ж мати народжувала восьме дитя, то при пологах померла, тоді старшому сину було лишень дванадцять років. Було дуже важко – малі діти та ще й велике господарство, потім на війну забрали батька та старшого брата, Іллю ж в п`ятнадцять років залишили на господарстві. Коли батько повернувся, то відверто признався сину, що не думав, що він упорається.

Із закінченням війни до їхнього села прийшла євангельська віра. Батько та старший син покаялися, і в 1946-1948 рр. перші євангельські зібрання почали проводитись саме в них у хаті. Один раз під час зібрання в їх дім забігли військові з автоматами і палицями в руках, почали всіх бити. Тоді добре всі отримали стусанів, але віруючих те не злякало, а Іллю, що на той час втік з Донбасу, куди посилали з ФЗО на роботи, забрали до КПЗ. Розповідає, що в камері сиділо хлопів з десять, таких самих «злочинців», як і він. На ранок Іллі сниться сон, що йому дадуть два роки. Встає, розказує хлопцям, ті послухали та й пожартували з цього приводу. На другий день сон повторився, що дадуть п’ять, а сидіти буде лише два. Знову всі покепкували та й чекають рішення суду. Аж ось їх викликають у суд, щоб зачитати кожному із них вирок. По одному заходять і виходять, Ілля був самий останній. Зайшов. Виходить, а всі питати: «Скільки ж дали?». А він відповів, що п’ять, так як і снилося. Так у двадцять років молодому хлопцеві дали п’ять років примусових робіт у Красноярському краї, а відправили аж в Комі АРСР, 120 км від Ігарки на станцію Ярмаково. Працювали в морозах до шістдесяти градусів, тільки як було шістдесят один, то не виходили на роботу. По закінченню двох років прийшла термінова телеграма: «Немедленно освободить из-под стражи». Прийшов час повернутися додому. Так виконалось Господнє попередження про те, що брат Ілля буде в засланні лишень два роки.

У 26 років брат Ілля поїхав на будівництво Каховської ГЕС. Почав працювати там столяром. Одного разу на роботі з ним стався такий випадок, що підтвердив Боже піклування над його життям. Був звичайний робочий день. Тоді, може, хто не знає, плотини як такої ще не було, все тільки заливалось бетоном, а на висоті робочі робили опалубку. Коли її знімали, то колоди, що її підтримували, кидали вниз. Така робота вважалась небезпечною, було навіть декілька смертельних випадків, так як люди, які працювали внизу, не змогли відійти завчасно і колоди падали прямо на них. Так сталося і з братом Іллею. Не побачив він падаючої колоди і не відійшов у бік, але дяка Богові, що саме в той день почали завозити ґрунт, щоб засипати бетонну основу і підняти будівлю ГЕС до рівня сучасної дороги «Одеса – Ростов». А як тільки перший самоскид, висипавши землю, від’їхав на декілька метрів, на ту купу впав брат Ілля приблизно з 50-метрової висоти, а зверху ще й колодою придавило, яка впала йому на обличчя. Дванадцять годин був без свідомості, дуже сильно розбилось лице, але вижив, почав ходити і знову повернувся до роботи. Хіба це не Божа милість?

Не раз дивлюся на машинне відділення Каховської ГЕС і на пам’ять приходить свідоцтво бр. Іллі. Слава Великому Богу! Бувало, не раз проїжджаючи мимо Молитовного будиночка, в серці Іллі Гнатовича спалахувала думка, як та маленька іскорка: «Господи, я рано чи пізно все одно буду Тобі служити». А Господь завжди посилав Свої знаки, ніби у відповідь, говорячи до серця: «А все-таки можеш не встигнути».

Був ще один такий випадок, згадує брат Ілля, коли він вже працював водієм-експедитором на «газоні» (розвозив хліб по селам). Так одного дня погрузив хліб у машину, а бачить за часом, що вже не встигає, а для водія у такому випадку, як знаєте, лише один вихід – дати газу. Ну от їде він на великій швидкості, доїжджає до перехрестя, дивиться направо – нікого нема, і впевнено поїхав далі. І в той момент зліва в нього врізається вантажівка, водій якої не дотримався правил дорожнього руху. Та машина відразу три рази перевернулась, водія викинуло з автомобіля, той ще й на коліна зразу впав, а з братом Іллею нічого не сталося, тільки у «газона» повністю перед знесло разом з баком, радіатор опинився в канаві, двигун – на рамі, та ще й продовжував працювати. А вийшло так, що у того були в машині свині, а у брата Іллі – хліб. Правда, ні одна свиня не постраждала, як і люди, тільки лементу такого зчинили на всю околицю, поки ловили «вантаж» та збирали хліб по дорозі.

Спливав час, а обіцянки своєї брат Ілля виконати не міг. Але одного разу в степу, в тому самому степу, яким так часто милувався, про який на початку вже згадувалося, його серця торкнувся Господь, і не було бажання відмовитися від того дотику, такого ніжного і лагідного, а лишень прийняти і служити Творцю до кінця свого життя.

На наступний день приходить він на роботу і мовчки починає завантажувати хліб у машину. Робочі спочатку переглядались між собою, а далі почали питати, що з ним сталося, бо на роботі Ілля завжди розказував смішні історії та анекдоти, а брат Ілля до них озивається: «Все, анекдоти закінчились. З вчорашнього дня я став віруючим». На цьому всі розмови припинились. Так брат Ілля працював з червня до Різдва, але в церкву поки що не ходив, бо не знав куди. А на ранок перед Різдвом сниться йому сон, що ніби стоїть він біля хвіртки, і від самих його ніг, аж до самого Херсона розтеклося море, а позаду нього це море яскраво освічує сонце, та так яскраво, що весь Херсон у ньому відображається, як у дзеркалі, і бачить у Херсоні Церкву, так ніби на вершині гори, а там горить вог­ник, і серце наповнилось такою неземною радістю, що від того брат Ілля аж прокинувся. Зрозумів, що треба їхати шукати церкву, але знає, що заміни на роботі йому нема. Дуже зажурився тим, але що робити, пішов на роботу, взяв путьові листи, підходить до воріт, а там стоїть начальник. А в той день на вулиці було хмарно, моросив дощ. Брат Ілля подумав собі: «У теплу погоду тут ніколи не стояв, а в таку прийшов». Та й думає, спитаю начальника: «А чого ви в таку погоду тут стоїте?». А той весело йому відповів, що на нього чекає, і далі розказує йому, що на роботу прийняли нового водія, а так як Ілля Гнатович довгий час працює без вихідних, то вирішили, щоб той новенький водій його трохи підмінив. Тільки з однією умовою, що брат Ілля має виїхати з міста, щоб новенький від тяжкої роботи не надумав втекти. От з такою радісною новиною брат Ілля повернувся додому, він уже знав куди поїде. Дома зустріла жінка і питає його:

– Чого ти так рано повернувся з роботи?

– А мені дали вихідний і я їду в Херсон.

– А чого?

– А я буду в штунди поступати.

– Ну тоді їдь, я тебе благословляю.

На той час у брата Іллі в Херсоні жив батько, який був проповідником у місцевій церкві. По приїзді, на наступний день брат Ілля зустрівся з пресвітером. Той зразу його запитав: «А коли ти будеш каятися?». На що брат Ілля відповів: «А, може, я щось не так скажу, та й всі почнуть сміятися з мене». Тоді пресвітер сказав: «На наступний день, коли буде зібрання, вкінці будуть питати: «Хто хоче покаятись?», а ти скажи: «Я!», і будуть за тебе молитися, а не сміятися». Ввечері всі полягали спати, а брат Ілля тільки задрімає, і йому сатана як здавить бік, та й каже, що в нього там слабість. Він схопився, перелякався, вже не спить. Аж далі тільки дрімота напала, а сатана здавив інший бік і знов каже, що в нього і там слабість. Так ворог свої страхи посилав. На ранок розказав усе батькові, а тато сказав, що треба було його покликати і добре молитися. На наступний день збиралися йти в зібрання, але в ті часи були ще гоніння і служіння починалось о 12-тій годині ночі. Приїхали в дім, де збирались віруючі, а там людей повно. Батька покликали наперед, а брат Ілля потихеньку пробрався за ним, і збувся той сон, що снився йому в Каховці: такий вогонь молитви був, що ніби й стеля перестала існувати. По закінченні зібрання роблять заклик до покаяння, а брат Ілля слова не може сказати, так ворог до останнього боровся за цю душу. Всередині душа аж кричить, а на розумі одна думка: «Не буде мені покаяння». Вже покаялось дві людини, а він мовчить, і якось спромігся поруч стоячому брату тільки прошептати: «І я…». Та так церква почала і за нього молитися. Були на тому зібранні три сестрички із Тернопіля, обдаровані Господом, і через одну із них до нього пішло слово: «Очень возлюбил тебя Господь». Ось такі благословення наш дорогий Спас приготовив для брата Іллі. Нічого від Господа не приховане: Він знаходить людину і відкривається їй, і нема в тому нічиєї заслуги, тільки велика Божа Любов до кожного із нас.

Пробув у Херсоні брат Ілля приблизно тиждень, а далі повернувся назад у Каховку. Заходить додому, а на порозі літньої кухні вже жінка зустрічає:

– Ну що? Поступив у штунди?

– Так.

– А я що тепер буду робити, хто мене на гулянки буде кликати?

– Та ти собі ходи, тільки вже без мене.

А сусідка ніби підслухала цю розмову, ну треба ж таке. Прибігла та й їм говорить:

– Ходіть зустрічати старий новий рік, там вже всі гості прийшли, тільки вас ще нема.

– Бери Дусю та йдіть, а я вже не піду, бо став віруючим, – каже брат Ілля.

– Так, досить жартувати, бо люди чекають, – не вгамовувалась сусідка.

А далі, як побачила рішучий погляд сусіда, без натяку на будь-які жарти, то розвернулась та й пішла, не беручи навіть з собою Дусю.

Жінка тільки й зажурено змогла промовити:

– А я що тобі казала?

З того часу в брата Іллі почалось справжнє християнське життя не без тривог, і часом серйозних випробувань. У кого в сім’ї були невіруючі, той знає, що це таке. Почала жінка сваритися, в зібрання не пускати, так як брат Ілля вже не приносив зайвого хліба і грошей, які не брав, бо совість вже християнською стала. Він їй нагадував: «Та ти ж мене сама благословила». На що вона відповідала: «А я думала ти походиш, та й перестанеш». Доводилось все мовчки зносити, а на зібрання ходив аж у смт. Козацьке (Бериславського району), де на той час збиралися віруючі. І не раз було, що й пішки, бо жінка на автобус грошей не давала, а ходити було чимало – п`ятнадцять кілометрів. Приймав водне Хрещення брат Ілля в три години ночі, та ще й в такому місці, де вдень навіть люди не ходять. Був такий час. Тодішня влада бажала знищити віру в Бога, але ж ця віра – справжня, євангельська, жива і до сьогодні. Вона подібна тій квіточці, що здатна навіть розломити самий міцний асфальт, якщо в ній вирує життя. Так, після увірування, фотографію брата Іллі зняли з дошки пошани, і мова про нього пішла, як про штунду, але на те все він навіть не звертав уваги.

Сплило вже багато років. Змінилась влада, відкрився «залізний занавіс», багато збудовано церков, а брату Іллі вже скоро буде 84 роки. Він і сам чимало попрацював для Господа: в Новокаховській церкві по пр. Дніпровському 14-а, всі столярні роботи виконувались цим братом. Ніколи не взяв жодної копійки за перероблену роботу (вікна, двері, оздоблення), хоча була проблема заплатити за дорогу на роботу і додому. Пам’ятаю, як ми з мамою тільки приїхали у місто, в квартирі були залізні двері і від них зимою було дуже холодно, треба було чимось оббити, і один брат порадив нам: «Ви попросіть брата Іллю, він допоможе». І мама звернулася до нього, хоча навіть не була з ним знайома. Брат Ілля тільки спитав адресу, про відмову навіть й речі не було. Вже пройшло 10 років, багато чого поміняли в квартирі, а двері залишили, від них й справді тепло йде, бо зроблені доб­рими братерськими руками. Дивлюсь на нього і чомусь на очі навертаються сльози. Ось вони наші герої, що пронесли віру в Бога через все життя і залишилися вірними! Згадується місце з Писання, де Павло говорить: «Спогадуйте наставників ваших, що вам говорили Слово Боже; і, дивлячися на кінець їхнього життя, переймайте їхню віру» (Євр.13:7). Думаю, дійсно треба наслідувати їхню віру, що складається зокрема із жертовності та великого бажання, хоча б чимось послужити для Господа. На пам’ять приходить розповідь однієї молодої сестрички про те, як в одній церкві, яка довго знімала орендне приміщення, на­решті спромоглися придбати землю для будівництва нового Молитовного Дому. Та коли пресвітер попросив підняти руку тим, хто хоче і зможе прийти попрацювати у вільний від роботи час, то з цілого залу присутніх братів та сестер, піднялися тільки декілька рук. Дуже сумна картина. І це про нас, віруючих християн. Бізнес, робота, навчання – туди ми інколи жертвуємо стільки своїх сил, що часом забуваємо про такі важливі слова: «Повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу» (Рим. 12:1), але Слава Богу за тих, які сьогодні для нас можуть послужити докором і прикладом! І не треба слухати гучних слів, дивитися християнські телепередачі, їздити за кордон на конференції та відшукувати найвідоміших проповідників, щоб духовно збагатитися. Бо, як правило, ми шукаємо відповіді на свої проблеми всюди, тільки не в своїй Церкві. А, може, слід все-таки роздивитися по своїх церквах, побачити тих стареньких братів та сестричок, які довгі роки служать Господу і не пропускають жодного зібрання? Може там джерело нашого натхнення? Як нам, сучасним християнам, цього бракує. Обнови наш духовний зір, Гос­поди, обнови і серця.

Анна ЯМІНОВА


«Бути вірним Господу до кінця. Зараз така свобода, що в нічому майже не знаємо потреби, а коли я покаявся було дуже важко. Випробування ще прийдуть, і ось тоді найважливіше для кожного з нас – залишитись вірними. Було йде суд, засуджують наших братів: відречешся від Бога – квартиру дадуть, роботу, машину, а не відречешся – 25 років заслання на Колиму, і багато йшли в ті далекі сибірські сніги, а ще більше там залишились, і ніколи-ніколи вже не повернулись, але не відреклись. «Будь вірний до смерті, і Я тобі дам вінця життя!» (Об’яв.2:10). Таке побажання брат Ілля дарує для читачів.


Газета «Християнин» 02(46)2012


© 2008-2012