Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете «Христианин».

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки


Украина онлайн

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета «Християнин»
(Украина, Херсонская область,
г. Новая Каховка)
приветствует Вас!


На этом небольшом сайте вы можете
прочитать все статьи из нашей газеты,
а так же скачать её электронную версию.
>>Читать последний номер<<
>>Скачать календарь на 2022 год<<

Покаяння без проповідуючого (Свідоцтво Тетяни Гречаної)

Продовження. Початок див. «Християнин» №03(36)2010


Ми звикли до гучних євангелізацій, до «набридливих» людей, які безперестанку говорять про Ісуса Христа та про навернення до Нього. Радіо, телевізори, газети, бігборди, сусіди – говорять про спасіння і звільнення від гріха. Ми звикли до цього, нас цим не здивуєш. Так прийшла до Господа і я, і багато хто з вас, які неодноразово чули заклик до покаяння. А чи можете ви уявити покаяння без проповідуючого?


Народилася я у 1980 року в с. Верхні Торгаї Нижньосірогозького р-ну. Тато і мама були агрономами. Разом вчилися, познайомились, одружились. Дім, робота і двоє доньок, я і моя молодша сестра Іринка. Зовні все звичайно, та з середини виглядало не так.

Мій тато в сім’ї народися найменшим, третім сином. Бабуся Катерина, таткова мама, була побожною людиною, та коїлось в цій сім’ї щось недобре, бо майже всі члени родини помирали не своєю смертю. Дід Гриша ще молодим зірвався на котельні. Мені було три роки, коли прабабуся Килина упала на сокиру, яка лежала в дворі, а коли мені ледь виповнилося 9 років, застрелився мій тато, після чого бабуся Катерина, не витримавши горя, пішла і втопилася.

Росла я тихенькою, але шкодливою дівчиною, чомусь дуже боялася ікони, що висіла в нас у хаті, в кутку. Кожного разу, проходячи повз неї, мені здавалося, що вона якось незвичайно на мене дивиться, особливо коли я нашкоджу.

В 90-х роках по радіо почала звучати передача «Кредо». Гучномовці висіли на стовпах, тому слухати могло все село. Мені було цікаво. Не раз на уроках в школі я чула, що люди походять від мавп. Я не могла з цим погодитись, бо серцем відчувала, що мої предки не мавпи, тому шукала правди. Газети, брошури, журнали – все, що говорило про Бога, читала зі спрагою. Я навчалася в сьомому класі, коли мамі подарували Біблію. Хтось мені сказав, що прочитавши її – втратиш розум, але це мене не зупинило, я не могла втриматись. Біблія, мов магнітом притягувала. Я не один раз прогортала її від початку й до кінця, шукаючи підтвердження, чи справжня вона. В той час по телебаченню, з яким ми і засинали, показували християнську передачу з участю Кенета Коупленда. Я діставала мамину Біблію і слідкувала, шукала по зноскам, зрівнювала. Душа моя хотіла пити. У кого спитати, хто підкаже, де знайти цю воду, це живе Джерело? Я була сама в своєму маленькому світі, і мама почала запідозрювати, що щось недобре робиться з її Тетяною. Почала сварити, а я почала ховатись. Мама сердиться:

– Чого до клубу не ходиш?

А мені не хочеться, не цікаво, я не хотіла жити так, як жили мої однолітки, знову серце підказувало, що то гріх, та ніхто мене не розумів, окрім баби Каті (бабуся мого друга). Прийду бувало до неї, поговоримо про Бога, та й легше ставало.

Інформації назбирала я вже достатньо, щоб зрозуміти, що таке віра, покаяння. Християнська передача «Віра. Надія. Любов.», яку передавали по радіо, була для мене вже зрозумілою, і молилася я вже молитвою «Отче наш», особливо, як нагрішу.

10-й, 11-й класи поїхала закінчувати в районний центр Н. Сірогози, туди повезла і Біблію. Сиджу на перервах, читаю, а з мене сміються. Кинула читати. Потім знову продовжувала і так ще багато разів. Мене не розуміли. Додому приїду і тут непорозуміння. Мама майже завжди була невдоволена мною. Ми не розуміли один одного, правильніше сказати, не намагалися розуміти. Часто, ще в дитинстві, мені здавалося, що я нерідна або небажана дитина, і чим дорослішою ставала, тим частіше приходила думка про самогубство, але мене щось стримувало. Це тепер я розумію, Хто. Я любила маму, але більше боялася. Додому зовсім не хотілося. Якось потрапила мені в руки книжка з назвою «Дорога к вечной жизни». В ній розповідалося про покаяння одного хлопчика. Я прочитала її не один раз, потім відкрила мамину Біблію і на останній сторінці написала: «1995 рік 29 січня – я прийняла Ісуса Христа, як свого Спасителя». В мене був намір змінитися на краще, але навіть після цього нічого зі мною не сталося. Я не змінилася, продовжувала жити тим самим життям. Тільки ось вірші про кохання з серця десь поділися, а почали литися про Бога. Я їх клала на музику. Граю на гітарі сама собі та й плачу.

Школа закінчилася. Поїхала навчатися в м. Херсон на повара-кондитера. Одного вечора вирішила навідатись до православного храму, помолитися, послухати. Довго добиралася, місто погано знала, нарешті знайшла. Стомлена, але задоволена, підстрижена, в штанях заходжу і що чую:

– Чого ти прийшла? Служба вже закінчи­лася. Йди додому!

Що скажеш? Повернулася і пішла назад, та вже по темному Херсону. Пізно, страшно, але слава Богу обійшлося благополучно.

Пошуки тривали. Йшов 1999 рік. Навчання закінчилося, і хоч була перспектива залишитися в місті, чомусь дуже тягнуло додому. Поїхала. Там почала працювати в колгоспній пекарні. Саме в цей час захворіла мама, але нам, дітям, нічого не говорила. Потайки їздила в районну лікарню, потім в Київ. Все марно. Діагноз один: «цироз печінки». Мама зрозуміла, що помирає. З кожними днем працювати ставало все важче. Люди в селі говорили, що робота в неї була шкідливою, агроном, мала доступ до ядохімікатів, вони її і вбили. З кожним днем мама все менше ходила, а більше лежала.

Коли згадую останні місяці маминого життя, на очі навертаються сльози. Скільки їй прийшлось витерпіти. Не зважаючи на тяжку хворобу і сильні болі, вона, як могла, до останнього турбувалась про нас: купила мішок цукру, балон газу, хоч на кухні стояв недавно заправлений. Коли їй почали колоти морфій, ми з Іриною зрозуміли, що втрачаємо маму. І ось настала ніч, коли їй стало дуже погано. Ірина вже спала, коли я зібрала всі сумнівні книги, де йшла мова про різні окультні науки, пішла це все «доб­ро» палити. Горіло гарно. Я повернулася до мами. Це була тяжка для мого серця ніч. В пам’яті оживає тиха місячна година, коли я вийшла з хати, впала на коліна, прямо біля порогу і дивлячись на сяючий місяць, благала Бога помилувати маму і нас. Серцем відчувала, що насувається щось страшне, де шукати порятунку? Пам’ятаю, що обіцяла Господу служити, якщо Він зцілить маму… Але чуда не сталося. Мамі дуже боліло. Тримаючи її, я благала:

– Мамо, молися!

– Ой, доцю, я така грішна! – з болем у голосі, ледь мовила матуся.

– Нічого, молися!

І ми разом почали молитися: «Отче наш, що живеш на небесах…» Її дихання ставало все тихішим, тихішим і біля третьої години ночі серце зупинилось. Годинник на стіні теж зупинився. Далі все було, мов у тумані. Підготовка до похоронів, самі похорони. Я мало чим могла зарадити, характером виявилася слабкішим, ніж Ірина. Все впало на її ще дитячі плечі. Вона трималась мужньо, якось в одну мить подорослішала, а я ніяк не могла прийти до тями. Мамина труна стояла в одній кімнаті, а я сиділа на підлозі в іншій і не могла повірити, що мами більше немає, хоч до останнього була поруч з нею.

Життя пішло далі. Іринку забрав на нав­чання наш дядько, а я ходила на роботу. Все було байдуже, увесь останній час лежала біля телевізора. Та одного звичайного вечора показували свідчення Юрія Богачова. В кінці був призив до покаяння, молитва. Сповзши з дивану, я повторювала слово в слово. Цього разу щось сталося зі мною. Те чорне, що було всередині, почало змінюватися на біле. І я попросила Господа:

– Поведи мене, де діти Твої.

У Н. Сірогозах жила моя шкільна подруга, я почала до неї їздити в гості.

– Віка, скажи, а у вас віруючі є? Пішли до них сходимо.

Та погодилася. Йдемо, подруга мені:

– Ти, Тетяна, заспівай їм. Вони, як почують, то всі попадають. Ти тільки не хвилюйся, все буде добре. Я там одного з них знаю.

Саме цей брат Сергій, знайомий моєї подруги, нас і зустрів на порозі. Зайшли. Чисто, чинно, ікон немає. Я сіла на лавку і серцем відчула, що вдома. Очами знайшла гітару, попросила та й заспівала. Пісня закінчилася і ми з подругою чекали оплесків, а натомість почули:

– Слава Богу! – вигукнули віруючі.

Дивно!!! Почалося Богослужіння, і раптом, о чудо! Мені дають пісенник. Мов дорогоцінну перлину я тримала в своїх руках. Зібрання закінчилося закликом до покаяння, і хоч я йшла сюди саме з таким наміром, та все ж вирішила відкласти це на потім. Пішли, але наступної неділі я знову приїхала, тільки вже сама. Після зібрання попросила пісенника з собою взяти. Дали, хоч довгенько не наважувалися. І цього разу не покаялася, але йдучи дорогою додому, твердо вирішила, що ходити сюди буду, а покаятись ще встигну. Так міркую собі і відкриваю навмання пісенник. Очі мої впали на дивні слова – то був, мов голос Божий: «Что ты медлишь, голос ясный уж давно тебя зовёт…» Наступного разу, це був 2001 рік, березень, я покаялася. Стою після молитви та думаю: «Дивно, і нічого не сталося. Ніякої переміни не відчуваю. Ну, та й так добре. На зібрання приїздила кожної неділі. Через чотири місяці прийняла Водне Хрещення. І почалося. В селі поповзли недобрі плітки. Цікаво те, що там, на цвинтарі, коли ховали маму, нам люди допомагати обіцяли, і що не залишать сиротами. Пройшов день, неділя, місяці, роки і ніхто не цікавився, як ми там живемо, але коли я стала віруючою, всі про нас згадали. Усяке говорили, і що в нас їсти нічого немає, бо сектанти все у нас позабирали, і що навіть телевізор їм сама прямо на машину погрузила. Прийду, жаліють:

– Як ти можеш тому Богу вірити, коли він у тебе маму забрав?

Боляче було таке слухати, але я відповідала:

– Лише Бог дав відраду моєму нещасному серцю, коли ви, люди, всі мене залишили – Він потішив мене.

– Хто втягнув тебе у цю секту?

– Ніхто. Сам Господь прийшов у моє серце.

Ще довго люди в селі гомоніли, що Тетяна Горбулінська (дівоче прізвище) розум втратила, але мені вже було байдуже. Серце горіло, на зібрання летіла, коли на велосипеді поїду, а коли і пішки піду, що для першої любові 12 кілометрів? Та якось непомітно почала я згасати, мовби щось обкрадало мене і пізніше зрозуміла, що то був телевізор, бо він ще довгий час лишався моєю невід’ємною часткою. Ніхто мене не наставляв. І ось день зібрання.

– Не піду! Без мене обійдуться! – вирішила я, але тут думка:

– Вони то обійдуться, а я?

– Каюсь, Господи! Скоріш на Богослужіння.

У Молитовному будинку була невеличка бібліотека, яку я всю прочитала. Саме там я і натрапила на журнал «Євангельський голос», зі статтею «Брудний потік». Там розповідалось про видіння, яке брат бачив, що багато молоді йшло дорогою. Дівчата в штанах, нафарбовані, стрижені і кінцем цієї дороги була прірва. Брат писав, що гнів Божий чекає на таких людей, а я сиджу, читаю в штанях. Було таке відчуття, що на мене зараз дивиться Сам Бог. Я швидко зняла штани, одягла найдовшу спідницю, яка у мене була, впала на коліна, плакала та каялася. Це було вже повне моє навернення до Господа, і так помаленьку почала входити в працю Божу, в життя Церкви. Співала, читала вірші, свідчила на вулицях. Почала роботу з дітьми, мені так хотілося, щоб у нас була справжня недільна школа. В цьому ж році Новокаховська Церква запросила наших дітей поїхати в зоопарк. Ми були дуже раді. Там я і познайомилася з Новокаховськими сестрами, після чого ще більше загорілася бажанням приїхати до них на зібрання. Бог благословив і мене запросили на конференцію недільних шкіл, так я вперше потрапила до Молитовного будинку Новокаховської Церкви. На молодіжному служінні весь час проплакала і казала Ісусові: «Я теж так хочу…» Господь почув молитву і в 2003 році, в серпні місяці я вже жила в Новій Каховці. Бог благословив мене житлом, роботою, а в 2007 році і сім’єю, за що дуже дякую Небесному Батьку!


* * *

Згадує Ірина Булан: «Це була просто дивовижна для мене, та й для інших дівчина, як зовні, так і в середині вона зовсім не була на нас схожа, їй усе подобалося, вона за все дякувала Богові. Ми разом йшли дорогою додому, я слухала її і дивувалася, яка вона щира, проста, як голуб! Через деякий час Тетяна переїхала жити в м. Нова Каховка, і вже частіше можна було побачити її на вулицях нашого міста з якимись незнайомими бабусями і дідусями. Я дивилася на неї та й думала: «Чи зміниться ця душа, чи залишиться такою ж щирою, відданою добрим справам християнкою? Чи на неї, як і на багатьох із нас, вплине життя великого міста, великої Церкви? Вам тепер видніше, я далеко, і коли я познайомилася з братом Миколою Буланом, моїм майбутнім чоловіком, побачила дивовижну схожість з Тетяною. Та сама щирість, без лукавства. Чому так? Мабуть, тому, що їх ростив Сам Бог. Не люди – наставники, а Могутній, люблячий Творець. Він все робить бездоганно, у Нього немає помилок».

Виявляється, це не єдині випадки такого навернення, їх ще багато. Зовсім недавно слухала свідчення колишнього в’язня, якому явився Ангел з закликом служити живому Богу. Брат Ігор Карпов із м. Одеси теж свідчив, що його покликав Сам Бог, і я думала, чому так? Одних потрібно довго вмовляти, щоб кинули гріховне життя і навернулися до Господа, довго за них молитися, довго свідкувати, а іншим достатньо одного слова Ангола чи ще якогось чуда і він вже у ніг Христа, відданий на все життя! Не розумію. Всі ми різні.

Знаю лише одне, що Господь хоче нашої участі в Його справі. Звіщайте! Звіщайте людям, що Господь скоро гряде, і що сьогодні день спасіння.

…Безкраї самотні херсонські степи, випалені спекою, висушені вітром. Чи здатні ви ще прийняти Живу воду, правду Божу і не відвернутися, не відмовитися? Чи здатні ви, люди?


(Підготувала Ірина БУЛАН)


Газета «Християнин» 01(45)2012


© 2008-2020