Главное меню

Последние статьи

Случайные статьи

Авторские права
Все авторские права на статьи принадлежат газете "Христианин".

При любом использовании материалов сайта, ссылка на christianin.net.ru обязательна.

Редакция не всегда разделяет мнения авторов материалов.



Ссылки






Украина онлайн

wwjd.ru: Христианская поисковая система.

Церкви.com

Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое.
Газета "Христианин" (Украина, Херсонская область, г. Новая Каховка) приветствует Вас!

На этом небольшом сайте вы сможете прочитать некоторые статьи из нашей газеты, а так же скачать её электронную версию.

Втрата

«Бо всі наші дні промайнули... скінчили літа ми свої, як зітхання...» Псалом 89:9


Прокинувшись раненько, Тетяна зігріла сніданок. Пригостила чоловіка та дітей, провела їх, попрощавшись та помолившись разом. Усі поспішили за своїм призначенням: хто до школи, а хто на роботу. Дбайлива господиня взялась до повсякденних своїх турбот. Поки менші дітки ще сплять, вона планувала встигнути багато дечого переробити. Та ось зненацька на подвір’ї гучно загавкав Сірко. Почулись чиїсь швидкі кроки.

«Хто ж це в таку рань? – подумала заклопотана своєю роботою господарка, дивлячись у вікно на відкриту хвіртку, – та це ж Ксенька, і як вона встигає всіх навістити? Певно, на селі щось знову надзвичайне сталось!»

Почувся різкий стук. Тетяна мерщій кинулась відчиняти двері, але непрохана гостя, не чекаючи запросин, сама увійшла до прихожої. Привітавшись, вона відразу, з видом великого знавця у кожній справі, розпочала свою нехитру розповідь: «Ти, напевне, ще й не чула, яке лихо сталося у старої Горпини! Зять її минулої ночі з мосту з’їхав, у канал прямо знесло. Осінь, сама розумієш, туман, дорога слизька… Добре, що воду вже спустили. Говорять, що його запросив товариш Віктора до сусіднього села із-за якихось справ поїхати. Повертались пізно, ще й до всього того в нетверезому стані. Сьогодні вранці їх помітив хтось, говорять, що зять відразу помер, а товариша відвезли до міської лікарні в реанімацію. Невідомо, чи ще виживе, кажуть, що теж у тяжкому стані знаходиться. Це ж треба таке лихо? А дружина його на заробітках, нічого й не знає, бідолашна. А сини, як соколи, лишились батька саме тоді, коли він їм так потрібен. Та він і сам нещодавно із заробітків вернувся. Автомобіль гарний собі придбав, іномарку якусь. Тим літом будинок відремонтував, сам же майстер на всі руки був. А от бачиш, жити не довелось», – так без зупинки торохкотіла Ксенька. – Ну гаразд, побіжу далі, а то через мене, певно, вся робота зупинилась. І чому в тебе її завжди так багато? – вже на порозі висловила свої думки гостя. А господиня стояла наче вкопана від тієї новини. В її пам’яті чітко змалювались картини кожної зустрічі з тепер уже загиблим Віктором. Тетяна не чула, як з її дому вийшла Ксеня, як на плиті, присвистуючи, кипів чайник. Невже не встиг, невже спізнивсь? Її спогади особливо зупинились на останній зустрічі, яка відбулась десь приблизно за десять днів до цієї фатальної пригоди.

Прийшов він до їхньої господи як завжди напідпитку. Як говорять, що у тверезого на умі, те у нетверезого на язиці. Він читав свої складені вірші, у яких оспівував велич Бога, своїх батьків. Співав пісні, які пам’ятав з далекого дитинства. Душа його постійно плакала, шукала той Божий спокій, той втрачений рай. У всьому тому була вина лихих спиртних напоїв. Тетяна, як жінка – християнка, з терпінням вислуховувала його сповідь та старалась розбудити його сумління. Закликала до цілковитого покаяння та зречення від цієї згуби. На прощання він заспівав пісню російською мовою, в якій були такі слова:


«Я успею еще покориться,

Верой, правдой успею я жить.

Ведь я молод, хочу веселиться,

И мне не о чем больше тужить».


Співав він гарно. Слова лились самі собою, текли наче річка, яка переливається на сонці усією своєю красою. Та коли він дійшов до слів:


«Думал юноша бедный несчастный,

Как ошибся он в мыслях своих.

Через месяц и случай опасный,

Моментально беднягу постиг».


Разом зі словами потоком полились з очей сльози. Здавалось, він оплакував своє нещасливе безбожне життя. А коли доспівував останній куплет, то вимовив рокові слова: «Так і я колись спізнюсь». Хто ж тоді міг таке припустити, що навіть і місяця не залишилось цій душі ходити по землі.

Молода жіночка все стояла, приголомшена незвичайною подією, а думки її вели все далі. Поступово перед її очима пройшла картина життя цієї нещасної людини.

Ріс Вітьок у віруючий родині, ходив з батьками на зібрання, любив та вмів гарно співати, ще й до всього того, писав неабиякі вірші. Бог подарував йому талант, але ж чи зумів той використати його з прибутком, чи закопав його недбало? Виріс, пішов своїм шляхом, вірніше, послухав чужого голоса, який так зваблює душі яскравими примарами та повітряними кульками, себто зовсім нічим. Жити поїхав подалі від віруючої родини. Світська робота, коло хороших друзів, гарна дружина, привабливі молоді двоє синів. Життя здавалось нескінченним. Часті застілля привели до лихої залежності від спиртних напоїв. Але слово, яке запало з дитинства до сердечної комори, постійно турбувало збентежений розум. Душа прагнула визволення від зла. Коли Віктор відвідував своїх рідних на батьківщині, то незрозуміло для самого себе робився як вони. Відвідував богослужіння, молився, співав християнські пісні. Бо чи наважився б він образити серце своєї люблячої мами і дбайливого татка, своїх доброзичливих братів та сестер. Тож кожного разу, відвідуючи свою віруючу родину, він ставав наче і сам таким, як вони. Але повертаючись до домівки, знову змінювався в гіршу сторону. Ще ж так багато треба було встигнути, зробити. Їздив на заробітки, будував будинок, вчив дітей. І так до безкінечності. Кожного разу на зіткненні років, стряхувало його, подивиться, і немає року. І знову сам собі давав обіцянку: я почну жити спочатку, як належить, по-справжньому.

«От маєш, таке воно життя, ми загублюємо роки наші мов зітхання, – вже вголос подумала засмучена нелегкими думками Тетяна, – здається і людина була непогана і наміри мала добрі, але от питання: Чи встиг вимовити в останні жахливі хвилини свого життя найважливіше у своєму короткому житті слово? Те важливе слово: «пробач мій Боже, та прийми душу мою»! Ніхто того не знає, окрім Бога. Кажуть люди між собою, що добрими намірами вимощена дорога до аду. Дай Боже, щоб для цієї людини це було не так».

Вже і часу пройшло вдосталь, а господиня ніяк не могла вийти із заціпеніння, яке на неї налягло. Та ось несподівано хтось смикнув її за спідничку. «Ой, що ж це зі мною. Вже і дітки всі прокинулися. Швиденько до роботи». А роботи тієї було більше ніж достатньо. Сама поралась, думки все вирували навколо скоєної події.

Стара Горпина все клопотала, готуючись до погребіння. Викликала доньку – тепер уже вдову, відіслала телефонограму рідним Віктора. На поховання приїхала зажурена чимала віруюча родина. У кожного на обличчі одне запитання: «Чи встиг ти, любий, примиритися з Богом? Чи матимемо ми з тобою зустріч в Царстві Небеснім»? Надворі стояла золота осінь. Поволі дерева загублювали листя. Розбитий автомобіль у дворі Горпини нагадував про лихо, яке пережила ця родина. Дужі сини ходили на вияснення відносин до батькового товариша, складаючи на нього вину загибелі татка. Але як би там не було, вже нічого змінити неможливо. У людини, якій було дано знати таємниці Царства Божого, діти виросли без Бога, без надії.

Час ішов. Тетяна повільно стала відходити від отриманого шоку. Незабаром настав новий рік і, зустрічаючи його, родина схилилась на коліна, подякувати в молитві Богові за прожитий час, за пережиту милість та попросити Бога благословення на наступний рік. А маленька донечка все поглядала на двері. Коли скінчилась молитва, вона голосна заплакала. Мама кинулась до неї, не розуміючі, що сталося. От вона їй і каже: «мамо, мамо, а де ж той новий рік, то я, чекаючи його, весь час дивилась на двері. Чому він до нас не прийшов в кімнату? Ви всі говорили, що він прийде, а його немає». Доросліші діти почали тихесенько посміхатися, щоб не образити маленьку. А татко узявся докладно пояснювати, що то воно таке за гість – «Новий Рік», як старий непомітно відходить до вічності, а новий приходить, несучи нас на своїх крилах в невідомість. Як людям трішечки страшно, бо не знають, що з ними станеться, і трішечки цікаво: що ж там нового він принесе з собою. Діточки з кожним роком все дорослішають. Молодь все мужніє та стає привабливішою. Середніх років люди все мудрішають та поважнішають. Люди похилого віку тішаться прожитими роками, радіють з успіхів дітей, онуків і готуються до неминучого переселення. Бо життя людини як пара: з’являється на деякий час, а потім зникає. Потішена дівчинка, не розуміючи до кінця татових слів, підстрибуючи побігла до своєї кімнати. «Спи моя гарненька, бо вранці треба поспішати в дім молитви без запізнень», – вкладаючи доньку, промовила мама, погладивши її по голівці.

І хоча цього року на свято не випав сніг, все ж погода видалась гарна. Зимове сонечко хоч і не гріло, а все-таки пестило душу. В очах у кожного віддзеркалювались його лагідні промінчики. Цього дивного ранку бадьора сім’я вирушила на зібрання. Вони весело вітались з кожним, кого зустрічали на шляху. Всі були вдоволені зустріччю в новому році. На зібрання дісталися вчасно. Гарний спів хору та чудова гра духового оркестру піднімали настрій. Усі ставали ріднішими та добрішими. Пресвітер урочисто поздоровив громаду, закликаючи до більшої любові один до одного, до ласкавої гостинності, ніжної доброзичливості. Бог дарував нам ще один рік, то ж навчимось ці роки так лічити, щоб набути нам серце розумне Псалом 89:12.

Галіна Маліна


Газета «Християнин» 04(22)2006


© 2008-2020